Ось що розповів у 1911 році сторічний дід Влас Сербиченко, пам'ять котрого ще зберігала події того давнього 1849 року, свідком котрих "йому довелося бути:
"Жаркого липневого дня йшов молодий рибалка, йшов з села Вовнижіи в село Микольське. Біля Ненаситського порога його наздогнав якийсь чоловік, невисокий на зріст, з торбою через плече,. з невеликою ношею в руці.
Це був Шевченко, стомлений далекою дорогою. Розговорилися. Я дізнався, що поет ішов до Діда — так називався поріг
Ненаситець.
У селі Микольському Шевченко ночував. Увечері на прохання селян, котрі зібралися, він читав свою "Катерину" та інші твори. Наступного дня господар хати, де поет ночував, відвів його-до Кічкаса. Тут Тарас Григорович переправився через Дніпро на Вознесенку, звідти доставився на острів Хортицю..."
("Великий Кобзар на Запоріжжі". "Запорізька правда", 10 січня 1964 року. Автар — Е. Макаров, учений секретар Запорізького відділу географічного товариства при Академії наук України)
Перебуваючи на острові Хортиця, поет цікавився його історією. Цей легендарний острів у ту пору належав тридцяти німецьким сім'ям-колоністам, котрі отримали від Катерини II великі пільги. Вони жорстоко експлуатували у своїх господарствах українських селян — нащадків запорожців. Проживши понад півстоліття у цих краях, ніхто з колоністів так і не навчився говорити російською
чи українською мовою.
їх не цікавили пам'ятки старовини. Колоністи розорювали окопи, руйнували укріплення козаків і теж розорювали Спилювали столітні дуби на клепки для пивних бочок. На це звертав увагу і художник Рєпін, коли у червні 1880 року зі своїм учнем Валентином Сєровим відвідав острів Хортицю.
З метою збільшення своїх прибутків німецькі колоністи, російські та українські поміщики у сорокових та п'ятдесятих роках XIX століття у зв'язку з розширенням товарно-грошових відносин почали посилено вирощувати картоплю, цукрові буряки, будувати спиртові заводи. Відповідно до цього збільшили панщину та грошовий оброк.
Такий стан закріпачення простих людей боляче торкнувся й поетового серця. У своєму революційному посланні "І мертвим, і живим, і ненародженим..." він писав:
І на Січі мудрий німець Картопельку садить, А ви її купуєте, їсте на здоров'я Та славите Запорожжя.
А чиєю кров'ю
Ота земля напоєна,
Що картопля родить,—
Вам байдуже. Аби добра
Була для городу!..
На острові Хортиця Шевченко залюбки слухав спогади старожилів, зокрема рибалок про Запорозьку Січ. Гнівно обурювався зухвальством загарбників-колоністів
Тоді ж відвідав місто Олександрівськ (нині Запоріжжя). Сьогодні це — велике індустріальне місто. Грізні дніпровські пороги лежать глибоко на дні Дніпра-Славутича. Дніпрогес, що величаво підвівся тут,— славнозвісний пам'ятник Шевченківським заповітам.
Від Олександрівська до Нікополя розпросторилися чарівливі дніпровські краєвиди, заквітчані багатьма пам'ятниками запорозького козацтва. По цьому шляху й тривала подорож поета. Шевченко міг сісти на якийсь дуб, що належав нікопольському матросові, і попливти до тодішньої столиці вільних матросів — Нікополя. Міг він й сухопутним шляхом заїхати в Голу Грушівку (Іллінку), де першого серпня 1680 року помер кошовий отаман Іван Дмитрович Сірко. По дорозі до Голої Грушівки міг побачити знаменитий Буцько-Томаківський острів. Саме тут знаходилася перша Запорозька Січ. Саме тут Богдан Хмельницький концентрував повстанські козацько-селянські сили, прибувши сюди у грудні 1647 року.
Як на нашу думку, Шевченко з острова Хортиця до Нікополя їхав на поштових, їхав через Томаківку, де знаходилась поштова станція. Як засвідчують перекази, у травні 1787 року цариця Катерина II з острова Хортиця через підстанцію Томаківку за три-чотири години дісталася каретою до Нікополя.
Детальне вивчення історії Подніпров'я дає підстави вважати, що у Нікополі з кінця XVIII століття існувала поштова станція, а з 1836 року — поштова контора. Саме через ці населені пункти (Томаківка, Нікополь) проходив поштовий шлях з Катеринослава до Херсона. А Микитинська чумацька транзитна дорога, котра прокладена у 1805 році, вела від Микитинської переправи, що в районі Нікополя, до Кременчука. У ту пору вже була добре наїжджена дорога диліжанського сполучення з Катеринославом.
...І ось, нарешті, Нікополь. У тодішньому містечку, на Мики-тинському Розі Тарас Григорович міг оглянути рештки Микитинської Січі, на котрій у квітні 1648 року було обрано "геніального бунтівника" Богдана Хмельницького гетьманом України. Саме на цій переправі у ту далеку минувшину будувалися, за висловом з тих часів, морехідні нікопольські човни. А споруджували їх рольні матроси прямо на березі. Споруджували без креслення, про котре, очевидно, й поняття не мали. Та зате будували добротно. Історичними фактами це підтверджено. Додамо до цього і той факт, що у Нікополі в ті часи доживали ще багато старих запорожців, з котрими, як на мою думку, розмовляв Тарас Шевченко. На час відвідання поетом цього краю тут розкинулись маленькими острівцями запорозькі курені і будиночки. Факти ці зафіксовані у різних історичних працях.
Т. Г. Шевченко у вересні 1843 року на Микитиному Розі слухав спогади рибалок. Цю подію відобразив П. Богуш.
У Нікопольському Свято-Покровському соборі зберігалось багато різноманітного запорозького начиння — посуд, зброя, прапори, історична і церковна література, картини, ікони, портрети козаків Шиянів, котрі мешкали у цьому краї, чарки кошового отамана Івана Сірка. У 1838 році тут працював видатний історик міста Іван Іларіонович Карелін — людина прогресивних поглядів, дійсний член Катеринославського статистичного комітету. Він друкував свої статті в "Катеринославських губернських відомостях" та в "Записях Одесского общества истории й древностей". Шевченко міг зустрічатися з Кареліним.
Можна вважати, що багато цікавого дізнався Шевченко, побувавши у цьому південному місті. У ті часи колишні запорозькі землі довкола Буцько-Томаківського острова і старого запорозького зимовиська Червоногригорівки були роздані поміщикам. Товариш Шевченка, етнограф і письменник О. С. Афанарьєв-Чуж-бинський у своїй книзі "Поездка в южную Россию", що відбулася у 1856 році, описує жахливе становище кріпаків села Бориси-Глібовки, що належало поміщику Нечаєву, та села Чернишовки, що було власністю графа Чернишова.
На території сучасного Нікополя, на Микитиному Розі, де існувала стародавня переправа через Дніпро, тимчасово знаходилася Запорозька Микитинська Січ з 1637 по 1652 рік. З нею пов'язана діяльність ватажків селянсько-козацьких повстань проти польських феодалів Івана Сулими, Павла Бута (Г.Тавлюк), Яцька Острянина, Дмитра Гуні. У своїх творах про них згадує Шевченко.
Микитинська Січ знаменита ще й тим, що тут 19 квітня 1648 року гетьманом України обрано Богдана Хмельницького. Звідси, з Микитиного Рогу, він почав визвольну війну українського народу проти польської шляхти (1648—1654 рр.). Образом Богдана Хмельницького, видатного державного діяча і полководця, Шевченко захоплювався все своє свідоме життя, називав його "славним", "благородним", "геніальним бунтівником". З нагоди такої події на площі, що носить ім'я гетьмана, встановлена на повний зріст скульптура Богдана Хмельницького у гетьманському вбранні.
Перша згадка про Микитин Ріг та про Микитинську переправу припадає на кінець XVI століття. Повертаючись з Чортомлицькоі Січі, посол австрійського імператора Рудольфа II Еріх Лясота зі Стеблева у своєму щоденнику від 2 липня 1594 року занотував: "Звідси до Микитиного Рогу, що на лівій або руській стороні, близько... Недалеко звідси заночували на острові. Дня З липня до Лисої Гори на лівому або руському боці..."
Яка ж подальша доля Микитиного Рогу? За особистим розпорядженням цариці Катерини II від 9 вересня 1775 року Микитино названо Славенськ. Князь Потьомкін мав намір збудувати тут фортецю. Назва Славенськ трималася якихось п'ять років А ЗО березня 1780 року з'явилася вперше назва — Нікополь. Того ж року ця назва зустрічається в документі "План вновь проектируемого укрепления Никополь, что прежде назьшался Никитин Перевоз, для содержания команди одного батальона".
Перебуваючи у Нікополі, Шевченко, безперечно, мав змогу оглянути рештки Запорозької Микитинської Січі. Тут височіла стара запорозька капличка-церква на честь Покрови. Порч знаходилось кладовище.
Навесні 1845, коли Дніпро розбурхала одна з найкрутіших повеней, вода змила, вщент зруйнувала рештки Микитинської Січі й утворила нове русло. Між старим і новим руслом Дніпра згодом з'явився острів Орлов, що стало, напевне, результатом тої повені. А названий острів так тому, оскільки на великій груші звив собі гніздо звичайний орел.
У Нікополі Шевченко міг оглянути побудовану в 1796 році Свято-Покровську церкву, в котрій було чимало залишків запорозької старовини — ікони, картини, портрети козаків, запорозька
історична і церковна література, в тому числі й двопудове Єван-теліє, зразки українського прикладного мистецтва XVII—XVIII ст. На Микитинському Перевозі Шевченко міг бачити будівництво нікопольських морехідних човнів, зустрічатися з чумаками, котрі везли сіль до Кременчука та Києва. Міг цікавитись, якими водними шляхами можна дібратися далі у глибінь цього південного краю. У ті часи до Капулівки та Покровського діставалися водними шляхами, котрі голубими стрічками мережили степові широти. Човнами пливли по таких красивих річках і дніпровських притоках, як Лапинка, Бистрик, Чортомлик, Скарбна, Павлюк, Підпільна, їх береги були заквітчані багатолітніми вербами, осокорами, тополями.
З Нікополя шлях поета пролягав у село Покровське. Між ними знаходилось старе українське село Капулівка. Саме тут на острові з 1594 по 1709 рік знаходилась стара Чортомлицька Січ. Є всі підстави вважати, що у Капулівці Шевченко відвідав могилу кошового отамана Івана Сірка, побував на Січі. Оглянув запорозьку корчму, запорозькі курені, старе кладовище. Слухав розповіді про руйнування Чортомлицької Січі у 1709 році, що сталося за наказом царя Петра 1, про перенесення її на землі кримського хана в Олешки, де запорозькі козаки зазнали багато утисків
Шевченко в поемі "Іржавець" влучно назвав Олешківську Січ...