Плетньова та протекції земляка сенатора О. В. Кочубея, П. Куліш повертається до Петербурга, де продовжує творити, хоча друкуватися деякий час він не мав права. Та це його не зупиняє. Під криптонімом "Николай М." він публікує в Некрасовському "Современнике" російські повісті і двотомні "Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя".
Знайомство на Полтавщині (де Куліш хотів придбати власний хутір) із матір'ю автора "Тараса Бульби" і "Мертвих душ" спонукало його до підготовки шеститомного зібрання творів і листів Миколи Гоголя. Та найбільшим своїм творчим успіхом Пантелеймон Куліш вважав двотомну збірку фольклорно-історичних і етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси". З'явилися вони в Петербурзі в 1856 — 1857 роках у двох томах і викликали подив та захоплення. "Записки о Южной Руси" друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам'ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни", — так писав він в одному із листів до С. Аксакова.
Збірка була написана "кулішівкою" — придуманим Кулішем першим українським фонетичним правописом, який згодом прислужився і для друку "Кобзаря" 1860 року, і для журналу "Основа". Творчо багатим і успішним був для П. Куліша 1857 рік. Виходить "Чорна рада", український буквар і читанка — "Граматка", "Народні оповідання" Марка Вовчка, які він відредагував і опублікував, відкривається власна друкарня. Нові плани, нові оповідання на культурну розбудову гнобленого українського народу. Та надії на цензурні послаблення не виправдовуються, хоча Куліш ще остаточно не розчарувався у імператорі Олександрі II. А поки що він вибирається з дружиною до Москви, гостює у свого друга С. Т. Аксакова, відвозить дружину на хутір Мотронівку (Чернігівщина), щоб згодом звідси в березні 1858 року разом вирушити в мандри по Європі. Там він, уважно фіксуючи у листах найменші деталі життя європейських народів, приглядається до тодішніх здобутків цивілізації, але не захоплюється ними. Навпаки, переймається глибшою вірою в майбутнє природно-патріархального побуту. Хутір як форма практичного втілення руссоїстської ідеї гармонійного життя серед природи і як духовний оазис національної самобутності — цей ідеал упевнено захоплював Пантелеймона Куліша. Але до реалізації цього ідеалу приступати було ще рано. Жила віра в заснування у Петербурзі українського журналу. Однак дозволу на це не одержує. Тоді хай буде альманах "Хата", вирішив письменник. А тим часом брат дружини В. Білозерський клопочеться про видання першого українського часопису "Основа". П. Куліш разом із дружиною, яка починає друкувати оповідання під псевдонімом Г. Барвінок, зразу ж захоплюється підготовкою матеріалів для цього літературного й громадсько-політичного журналу. Насамперед дбає про історичне виховання українського громадянства. Тому приступає до написання "Історичних оповідань" — своєрідних науково-популярних нарисів із історії України — "Хмельнищина" і "Виговщина". З'являються вони в 1861 році в "Основі". Сторінки цього журналу заповнюють і його перші ліричні поезії та поеми, що були написані вже після другої подорожі по Західній Європі, яку він здійснив разом із М. Костомаровим.
Водночас Куліш укладає свою першу поетичну збірку "Досвітки. Думи і поеми", що виходить у Петербурзі в 1862 році — якраз перед появою в 1863 році ганебного валуєвського циркуляра, яким царське самодержавство обмежило друкування українською мовою. Та слава про Куліша вже долетіла до Галичини, де львівські журнали "Вечерниці" і "Мета" публікують його прозу, поезію, статті... "Куліш був головним двигачем українофільського руху в Галичині в 60-х і майже до половини 70-х років", — писав Іван Франко, особливо відзначаючи його співробітництво в народовському журналі "Правда".
Чотири роки перебування у Варшаві, матеріальні статки (тут був на посаді директора духовних справ і членом комісії для перекладу польських законів) дали змогу письменникові набути неабиякого досвіду й знань (праця в державній установі, вивчення архівів, де він робить численні записи для майбутніх історичних досліджень, дружба із польською інтелігенцією і галицькими українцями, зокрема у Львові, де часто буває).
Людина емоційна і діяльна, схильна до беззастережного обстоювання виношеної ідеї, П. Куліш терпляче і цілеспрямовано добирає матеріали для обгрунтування концепції про негативний вплив козацьких і селянських повстань на розвиток української державності і культури. Працюючи у Варшаві в 1864 — 1868 роках, з 1871 року у Відні, а з 1873 — у Петербурзі на посаді редактора "Журнала Министерства путей сообщения", він готує тритомне дослідження "История воссоединения Руси", в якому прагне документально підтвердити ідею історичної згубності народно-визвольних рухів і піднести культуротворчу місію польської шляхти, ополяченого українського панства і російського царизму на Україні.
Роки збігали, відходили в небуття друзі, однодумців, по суті, не залишилося, надто після появи "Истории воссоединения Руси", яка була зустрінута українською громадськістю із розчаруванням і обуренням. Та й сам П. Куліш розчарувався і в державній службі, і в своїх "москвофільських" орієнтаціях. З'являється 1876 року емський указ, згідно з яким заборонялося друкувати українською мовою будь-які тексти, крім художніх творів і історичних документів, ставити театральні спектаклі; не дозволялися прилюдні читання українською мовою, а також викладання нею будь-яких дисциплін... Львівський журнал "Правда" в 1876 році у статті "Указ проти руського язика" аналізує наслідки цього згубного для української культури шовіністичного указу, а через два роки М. Драгоманов подає до Міжнародного літературного конгресу в Парижі науковий реферат, у якому інформує європейську громадськість про самодержавну акцію щодо цілковитого усунення української мови з громадського життя.
П. Куліш оселяється на хуторі Мотронівка. Тут господарює, творить, зокрема, укладає із своїх російськомовних статей і україномовних художніх творів збірку "Хуторская философия и удаленная от света поэзия", яку після появи друком 1879 року цензура забороняє і вилучає з продажу. І було за що. Бо після емського указу обстоювати право українського народу на свій самобутній культурний розвиток, як це робив Куліш, було крамолою. Та це не зупиняє вченого, письменника. Його погляд то знову сягає далекої Галичини, куди він посилає свою "Крашанку русинам і полякам на Великдень 1882 року" в надії залучити до спільної культурницької діяльності українських і польських інтелігентів, то приглядається до мусульманського світу, передусім до етичних засад Ісламу (поема "Магомет і Хадиза", 1883, драма у віршах "Байда, князь Вишневецький", 1884).
Куліш багато перекладає, особливо Шекспіра, Гете, Байрона, готує до видання в Женеві третю збірку поезій "Дзвін", завершує історіографічну працю в трьох томах "Отпадение Малороссии от Польши", листується з багатьма кореспондентами, переймається розбратом слов'янських націй, особливо шовіністичними заходами польської шляхти в Східній Галичині щодо українського населення, дбає про видання прогресивних журналів і газет...
Тим часом світ швидко змінювався, душа поетова не встигала за ним, хоча й мудрувала на самоті, долаючи духовні вершини. Із відблиском в очах молодого жару, у змаганні знесиленого тіла з творчим духом і пішов Пантелеймон Куліш 14(2) лютого 1897 року з життя на своєму хуторі.
У листі до Олександра Кониського від 22 грудня 1862 року Панько Куліш наголошував: "Нехай за нас наше діло говорить, а не наші орації... нехай нашим ворогам буде тяжко від нашої розумної праці!", — і закликав "стояти на тій стороні, де правда", бо якщо не так, то "на якого ж ката нам вся наша праця?" Та, на жаль, з історичною правдою у Куліша нерідко були незгоди. Не раз його концепції, на яких відбивалися і певні настрої, і швидкозмінні політичні орієнтації, і спалахуючі прожекти, і наївні сподівання на реформи та ласку царських сановників, піддавалися різкій критиці. І то з такою нищівною завзятістю, що їх автор поривався у хвилини відчаю та розчарувань зламати своє "українське перо".
В глибокий песимізм впадав він у короткі миті духовної розгубленості і зневіри. Нерідко випадкова невдача, якась скрута чи з виданням його творів, чи суто господарська проблема набували в емоційного письменника такого узагальнення, яке згодом вивершували сучасники і нащадки до рівня позиції, а то й цілої концепції.
Скажімо, в 1891 році П. Куліш підготував до друку свій "Дзвін" — "староруські думи і співи", а також драму "Цар Наливай", послав до Петербурга на цензурний дозвіл. Ті переслали усе київському цензорові...
Настало друге півріччя 1892 року, а дозволу на друк так і нема. Хоча обурений Куліш обзиває петербурзьких чиновників деспотами, але шалений гнів викликають свої, "рідні" чиновники, земляки. У листі до М. Карачевської-Вовківни у липні того року він пише: "Подивіться ж тепер на недолюдків — націоналістів українських. Зараз посилаю родичу з його дозволу нотаріальну довіренность одержати мої рукописи та й друковати, і от Вам четвертий місяць мертва мовчанка!
Ні вблагати, ні купити, хіба тільки по пиці бити..."
До речі, у цьому ж листі розвінчуваний кілька десятиліть за свої начебто буржуазно-націоналістичні погляди П. Куліш пише про те, що "елемент ляхо-шляхетський вкупі з елементом татаро-хлопацьким народив козаччину нам на погибіль, і не погибли ми з нашою старорущиною єдино через те, що братня наша Русь, праведно звана Великою, спромоглась на тверду, законодавчу і виконавчу власть", "та й не в козаччині наш ідеал національний".
Нагадаймо, що на ранньому етапі своєї творчості П. Куліш був щирим поборником романтичного козакофільства, твердо переконаним, що возз'єднання України з Росією було актом історично правильним. Водночас він різко засуджував селянські бунти і народні повстання, вбачаючи в них лише одну руїну, захоплювався духовним аристократизмом козацької старшини — і навіть наприкінці життя обстоював "туркофільську" орієнтацію. То він прославляв культуртрегерську щодо України місію польської шляхти, то після поразки в 1863 році польського повстання прийняв з ентузіазмом запропоновану йому на його ж прохання царською владою посаду сановитого чиновника у Варшаві, згідно з якою він мав провадити там відповідну колонізаторську і русифікаторську політику, то захоплено вітав скасування в 1861 році кріпацтва в Росії і молив дозволу на переклад царського маніфесту українською мовою, то різко протестував проти заборони українського слова емським указом 1876 року, то публікував в 1874 — 1877 роках тритомну "Историю воссоединения Руси", в якій обгрунтував історичну значущість Переяславської Ради і водночас осуджував козацькі й селянські повстання, образливо оцінив творчу спадщину Шевченка та його святе ім'я, то написав заяву, в якій зрікався російського підданства, хоча пізніше її відкликав...