Провідні мотиви лірики Ліни Костенко (курсова робота)

Реферат

Реферат з української літератури

Тема: Провідні мотиви лірики Ліни Костенко.

Насамперед мусимо прийти до думки, що шкільна програма пропонує надто мало поезій Ліни Костенко для вивчення на уроках, 3 якоїсь причини не враховано ні великої популярності цієї авторки, ні цілющої дії духовності, яка струменить з її лірики й може виховати Людину, Патріота, Гуманіста. Серед обов'язкових для студіювання віршів є такі, які вчитель легко пояснить, а учні сприймуть і без нашої підказки. Наприклад, це стосується "Пасторалі XX сторіччя". Варто лише взяти до уваги, що досить засовганий в післявоєнній ліриці сюжет про загибель дітей від залишеної по війні вибухівки під пером генія набирає національного колориту й ідеї національної незвищенності. Це добре передано рядком "Гарні діти були. Козацького доброго крою" та новелістичною несподіваною подвійною розв'язкою про торжество життя над смертю і зазіхання смерті на життя:

А одна розродилась, і стала ушосте — мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.

Не можемо не константувати, що в бібліотеках ніколи не було й зараз нема достатньої кількості примірників творів Ліни Костенко. Раніше — зрозуміло. М.Слабошпицький про це пише відверто:".. .Як Андрій Сахаров, вона протистояла потужній хвилі загального "одобрямсу", що дев'ятим валом котилася нашою країною, змиваючи всіх інакомислячих. У роки застою і стагнації вона пішла у внутрішню еміграцію. Понад півтора десятиліття не публікувалися її твори, а ім'я поетеси не згадувалося в жодних літературних оглядах і статтях. Офіційно літературне життя створювало враження нібито Ліни Костенко немає і взагалі ніколи на світі не було. Лише в студентських гуртожитках і серед справжніх шанувальників літератури ходили по руках її вірші. Власне, для мого покоління Ліна Костенко й почалася з тих самвидавівських аркушів, бо всіх трьох її ранніх книжок "Проміння землі", "Вітрила" і "Мандрівки серця" в бібліотеках ми не знаходили. Чиясь владна рука поховала їх за сімома замками. Мабуть, розраховувалося поховати в такий спосіб і саму Ліну Костенко". Зараз, дехто скаже, через матеріальну скруту тяжко перевидати бодай хоч "Вибране", якщо не повне зібрання творів. А тим часом знаходяться державні (народні! — інших грошей не буває) кошти на видання центнерів і навіть тон літературної макулатури. Отже, справа не у фінансових труднощах, а в тому, що й у наш час Лінина поезія б'є на сполох, може розбудити національну гідність навіть зрусифікованих, а цього дуже й дуже багато кому з тих, що окопалися в посадових кріслах, не хотілося б.

Подавати самі запитання до творів при відсутності текстів безглуздо. Тож нехай простить нам учитель за те, що посібник від цього стане товщим, але ми наважимося порушити структуру власне конспектів і у випадку з творчістю Ліни Костенко подати достатню кількість її найкраших віршів. Чи використає їх учитель на уроці, чи обмине — це справа його совісті.

Почати урок варто з думки про те, що в Ліни Костенко нема плакатних патріотичних віршів, нема гасел, не часто вживається навіть слово "Україна". І в той же час у підтексті майже кожна поезія цієї авторки є високодуховною і патріотичною. В.Базилевський з цього приводу підкреслює: "Ліна Костенко з тих поетів, які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне прозирати вселюдське, її сюжети завжди мають другий вимір і вже цим рішуче спростовують погляд на історію як на іконостас". Це стосується і віршів про відомих митців, історичних осіб, і поезій, де яскраво проявляється громадянська позиція Ліни Костенко як виразника опозиції існуючому тоталітарному режимові. Щоб проілюструвати перше, пропонуємо уривок з "Циганської музи", де йдеться про страждання поетеси Папуші, яку зневажає табір, бо серед циганів не може бути поеток, це ганьба для роду. Ніби вірш про трагедію окремого митця і окремого народу, — а виявляється, не тільки циганки і не тільки її одноплемінників стосуються слова:

І що їм всім до того, що ти корчишся з болю?

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.

І сам ти — тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

ох, не тому, що він — найкращий на землі!

Для ілюстрації другого досить прочитати учням уривок з вірша "Біль єдиної зброї":

Безсмертна мово! Ти смієшся гірко.

Ти ж в тій труні й не вмістишся, до речі.

Вони ж дурні, вони ж знімали мірку

з твоїх принижень — не з твоєї величі!

Твій дух не став приниженим і плюсклим,

хоч слала доля чорні килими —

то од Вілюйська до Холуйська,

то з Києва до Колими.

З усіх трибун — аж дим над демагогом.

Усі беруть в основу ленінізм.

Адже ніхто так не клянеться Богом,

як сам диявол — той же шовінізм.

Як ти зжилася з тугою чаїною!

Як часто лицемірив твій Парнас!..

Шматок землі, ти звешся Україною.

Ти був до нас. Ти будеш після нас.

Мій предковічний,

мій умитий росами,

космічний,

вічний,

зоряний, барвінковий...

Коли ти навіть звався — Малоросія,

твоя поетеса була Українкою!

Проблема мови у творчості Ліни Костенко звучить на особливих регістрах. Нема набридливих штампів про красу слів, про милозвучність, є обгрунтована й добре зведена оборона святині, є чітка вимога:

Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах.

загрузка...

Віддайте мені сад і зірку вечорову.

І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.

Віддайте мені все. Віддайте мені мову,

Якою мій народ мене благословив.

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові. Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов'язаний бути свідомим не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через протистояння співця владі. Подаємо лише окремі рядки:

Ллє пост природний, як природа.

Од фальші в нього слово заболить.

("Навіщо ж декламація? Все значно...")

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

(Настане день, обтяжений плодами")

Поезія — це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

("Яка різниця — хто куди пішов?")

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

("Страшні слова, коли вони мовчать")

Взискуй прожить несуєтно і дзвінко.

Взискуй терпіння витримати все.

А справжня слава — це прекрасна жінка,

Що на могилу квіти принесе.

("О, не взискуй гіркого меду слави!")

Єдина стеля мистецтва — правда.

Піднімеш поезію — і не розіб'єш їй тім'я.

("Вирлооке сонце")

Це лиш слова. Зате вони безсмертні.

Вгамуйте лють, їх куля не бере.

("Що ж, авторучка — це не шабля з піхов)

Ти думаєш, вірші потрібні поетові?

Поетові треба бути поетом.

("Син білявого дня і чорнявої ночі")

Що не народ — одне й те саме горе.

Що не поет — одна і та ж печаль.

("Ну, мідь, ну, золото. Ну, продана свобода")

Правдивій пісні передзвін кайданів –

То тільки звичний акомпанемент.

("Кобзар співав в пустелі Косаралу")

В Червону книгу запишіть поетів

Поети теж зникають на землі.

("Летючі катрени")

Народ шукає в ґеніях себе.

("Не любить слово стимулів плечистих")

Та самих висмиканих з контексту афоризмів мало. Перейдемо до аналізу художніх текстів підібраних поезій:

* * *

Життя іде і все без коректур.

І час летить, не стишує галопу.

Давно нема маркізи Помпадур,

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас,

в які природа убереться шати.

Єдиний, хто не втомлюється, — час.

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі,

а ми нічого, — пройдемо, як тіні,

щоб тільки неба очі голубі

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур,

Щоб ці слова не вичахли, як руди.

Життя іде і все без коректур,

І як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка.

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.

Не бійся правди, хоч яка гірка,

Не бійся смутнів, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать,

Бо в цьому схибиш — то уже навіки.

— Слово "коректура" означає "правка". Поетеса підкреслює, що людське життя пишеться без чернетки, що у минулому вже неможиво щось змінити. Чи може така думка бути певною пересторогою? Якою саме? Якою мірою ця пересторога стосується митців?

— Як ви розумієте два останні рядки? Чи можна їх назвати крилатим висловом? Чому?

Ліна Костенко на власному досвіді пересвідчилась у існувані багатьох пасток, які накладала на душу й совість поста тоталітарна система. Ця авторка вистояла там, де інші не змогли. М.Слабошпицький пише: "Читач, далекий од видавничого процесу і не втаємничений у магічну силу циркулярів із маланчуківсько-шамотинських канцелярій, навіть і уявити собі не може, крізь які побільшувані лінзи розглядалося у видавництвах кожне слово поетеси, як немилосердно перетрушувалися і цей, і два наступних рукописи, і викидалося з них усе, де проглядав бодай неясний натяк на якусь крамолу. Інструкції згори були вичерпно однозначні, як вартовим державного кордону: пильнувати, пильнувати, пильнувати! І наші доблесні видавничі чиновники з самовідданістю стражів державних кордонів пильнували і пильнували. Звичайно, були з-поміж них і люди без церберських синдромів, люди, щиро зацікавлені, аби книги Ліни Костенко не калічилися, а прийшли до читача такими, як вони написалися, але що вони могли вдіяти — система завжди сильніша за людину." Вірш "Мимовільний парафраз" написаний від імені тоталітарної системи:

* * *

Поет, не дорожи любовію народной,

бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібен дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини.

Пиши про честь і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.

Тобі за ето ордена дадуть.

— Чи оправданий суржик у цьому творі?

— Яких митців підтримувала й леліяла тоталітарна система? Яких творів від них вимагала? Як про це сказано у вірші?

— Ліна Костенко з доброю дозою іронії обігрує крилату в радянські часи фразу про те, що комуністична партія —"розум, честь і совість нашої епохи". Зачитайте цей рядок. Чи був він у часи написання крамольним і чому?

* * *

Поетів ніколи не був мільйон.

Не кожен з них був засновником.

Розбійником був Франсуа Війон,

аГете, Вольфґанґ, сановником.

Були серед них дипломати, купці,

сангвініки і холерики.

Були різночинці, лорди, ченці,

Лунатики і венерики.

Хто коми вживав, хто писав без ком.

Блондином був чи брюнетом.

Героєм,

співцем,

мудрецем,

диваком.

Але жоден поет не був не поетом.

— Талановиті люди — рідкість.

Альтернативні варіанти цього реферата:

1 2 3