Партія почала прямо вимагати від митців мажору й оптимізму, а не глибоко філософських й перейнятих правдою безпросвітнього життя народу творів.
Директор видавництва "Радянський письменник", спробувавши перевірений метод нападання на автора мокрим рядном звинувачень і докорів, отримав рішучу відсіч і з образи взявся писати вірнопіддане пояснення владі про причину невдачі своєї тригодинної розмови з Ліною Костенко: "Із нашої зустрічі я зробив висновок: низький рівень культури Л.Костенко виключав можливість вести з нею справді творчу розмову..." Л далі, то вже й зовсім в дусі дебільних бюрократів з усмішок Остапа Вишні: "На утвердження світлого, поетично піднесеного, у повному розумінні нашого, Л.Костенко просто нездатна, бо тут потрібен талант справжній, а не дешево роздутий". Ну, що ж, плебей від літератури й не міг осягнути аристократа в літературі, йому просто не дано було розуміти велике. Замість віршика на замовлення про Леніна, партію, чи, на лихий кінець, комунізм поетеса відізвалася гнівною поезією-інвективою "Червоні краплі глоду":
Блюстителі, халтура — ваше хобі.
Ви, фабриканти вір і недовір,
зробити вам би по духовній пробі –
вас забракує кожен ювелір.
Номенклатурні дурні, бюрократи,
Пласкі мурмила в квадратурі рам!
Ваш інтелект не зважать на карати,
а щонайбільше просто на сто грам.
Поету важко. Він шукає істин.
Ми — джини в закоркованих пляшках.
А ви, хто ви, які ж ви комуністи?
Ви ж комунізм вдавили в пелюшках!
Ви вже його сточили, як хробаччя.
Поезія для ваших топок — торф.
Оце, щоб ваші методи побачив, —
від заздрощів би луснув Беккендорф.
Нелегко нам. Криваві краплі глоду
крізь наші віри виступлять колись...
Не говоріть від імені народу, —
розперетричі ви йому впеклись!
Кінець "хрущовської відлиги". Тріскучі "брежнєвські заморозки". Поетеса береться за найтрагічнішу сторінку в історії України — Берестечко. У 1966-1967р.р. було написано основну частину роману з однойменною назвою, хоч твір допрацьовувався, шліфувався і дописувався "на всіх етапах наступних українських трагедій — і після поразки 60-х років, і в безвиході 70-х, і в оманливих пастках 80-х... Уже тоді Ліна Костенко поставила руба питання, чому українці не можуть збудувати держави навіть при найсприятливіших умовах. З уст головного героя "Берестечка" Богдана Хмельницького зірвалися тяжкі слова не тільки самобичування, а й пересторога-волання до наступних поколінь, і, страшно напророчити, але й навіть до нашого, до тих, хто сьогодні не може дати ради на керівних посадах:
Чого ти ждеш? Якої в Бога ласки?
В твоїх радутах проростає мох.
Оце і все. Одна така поразка
закреслюс стонадцять перемог.
Ось ніч, і та зорею в очі цвікне.
Чумацький шлях заремигає — злазь.
Хто допоможе, дурню макоцвітний, —
Московський цар чи трансільванський князь?!
Ногайські орди? Вуса караїма?
Султан Мехмет? Кордони з кияхів?
Лежить твоя зглузована Вкраїна,
Схрестивши руки всіх своїх шляхів.
І що тепер? Що вдіять, що почати?
Ні булави, ні війська, ні печаті.
Моя вина, МІЙ гріх перед людьми.
Усе ж було за нас.
Чому ж програли ми?!
На фундаменті "Берестечка" постав інший — вершинний великий історичний ліро-епічний твір Ліни Костенко. А вийшло окремою книжкою "Берестечко" аж у 1999 році. Спізнено. Після "Марусі Чурай". Може, й тому у порівнянні зі значно глобальнішим за задумом, стрункішим й більш архетипним попереднім й не стало "Берестечко" подією в літературі. Закон високого мистецтва невблаганний: твір повинен народжуватися вчасно.
Та повернемось до кінця страшних шістдесятих на Вкраїні милій. Ліна Костенко везе дев'ятилітню Оксану до свого батька. Репресованому у сталінські часи Василю Костенку й готовій до арешту його дочці Ліні с про що поговорити. Від дівчинки не втаюють страшної правди. Оксану виховують у дусі супротиву й чесності перед собою. Дочка згадає ті дивні для дитини свої Ігри, навіяні розповідями матері про її заарештованих сучасників, дідуся — про власні кола Дантового пекла: "Я — у Ржищеві, де мій дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць "Вікторія"... Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму. Ось я у в'язниці, ось до мене приходять "вони", але я нікому і нічого не скажу... А мама у Львові — на судах. Кидає квіти підсудним, їй крутять руки, вона б'є кулаком по "воронках". Я жду її". Викладач Львівського університету М.Осадчий, якого судили з братами Горинями, запам'ятав, як під час судового процесу народ підтримував "дисидентів". Серед небагатьох приїжджих з Києва були відчайдушні сміливці — Іван Дзюба й Ліна Костенко. Г.Клочек наводить свідчення М.Осадчого; "Слава!..Слава!..Слава!.."— кричав натовп, що заповнив Пекарську (таке було всі п'ять днів!). Нам кидали квіти... Коли ми йшли в приміщення суду, то йшли по килиму із живих весняних квітів, нам жаль було їх нівечити, але ми не могли оступитися, нас вели міцно, аж до болю стиснувши руки. Я згадав собі одного типа, якому впала на картуз квітка. То був череватий військовий, що озирався навколо, мов зацькований заєць. Йому хтось вказав на квітку. І він струсив її з картуза з такою ненавистю і ляком, начебто там була маленька бомба. — Михайле, тримайся! — крикнув з гурту Іван Дзюба до Гориня, — тримайся!— крикнув він. Я лиш встиг побачити його обличчя, побачив на якусь мить, як Ліна Костенко пробилася крізь стрій охоронців і спритно вклала в руки Мирославі Зваричевській плитку шоколаду. Начальник Ізолятора, мов навіжений, метнувся до Мирослави і вихопив плитку назад:
— Черт єво знаст, может, она стравлена?"
Коли у Чехословаччину були введені радянські війська, тільки жменька свідомих українських сміливців запротестувала проти цього вторгнення явно. Розуміючи ризик такої позиції, Ліна Костенко приводить маленьку дочку на своєрідну першу сповідь до Шевченка. Поетеса знає, що її можуть заарештувати, вбити, кинути у психіатричку, але в пам'яті Оксанки назавжди залишиться ця ніч на Чернечій горі й допоможе їй вистояти, щоб там не сталося з матір'ю: "Пароплавчик, яким ми повертаємось із Херсона до Києва, причалює до Канева. Дві години ночі. Мама бере мене за руку, і ми йдемо до Шевченка. Ще тими старими дерев'яними сходами. Ніч. Страшно. Недалеко біля пам'ятника голоси, вогнище. Ми підходимо навшпиньках. Уклонилися могилі. Я ще не знаю, що мама, може, прощається зі мною — зараз вона повернеться до Києва і єдина із членів Спілки письменників уголос протестуватиме проти вводу радянських військ у Чехословаччину, незважаючи на загрозу арешту".
Закономірно, що після прояву такої свідомої громадянської позиції Ліну Костенко не друкували до 1977 року. Дочка Ліни Костенко згадує, що в сімдесяті роки тільки при згадці маминого імені у партійних працівників виникали якісь демонічні інферальні асоціації, її боялася система, що й сама була озброєна з ніг до голови страхом. До того ж у цей непевний і страшний час Ліна вдруге стала матір'ю: ".. .На руках у мами — маленьке дитя. Мій молодший брат Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити і говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки — народити дитину в розгул чуми. Це — правічний інстинкт роду, віра у перемогу життя і в його неперервність." Між "Мандрівками серця" (1961) і "Над берегами вічної ріки" (1977) шістнадцять років мовчання, шістнадцять років вимушеної ізоляції від читачів, бо ж не можна вважати публікацією покалічену скальпелем цензора трохи ранішу добірку в "Літературній Україні" влітку 1976 року, коли Ліна Костенко в знак протесту оголосила голодування. Поетесу викреслили зі списку "діючих" поетів, її прізвище обминали мовчанкою критики й літературознавці. Болем душі й точним відтворенням навколишньої атмосфери можна вважати Лінину поезію "Я пішла як на дно";
Я пішла як на дно. Наді мною свинцеві води.
Тихі привиди верб обмивають стежку з колін.
Захлинулась і впала, як розгойданий сполох свободи,
як з німої дзвіниці обрізаний ворогом дзвін.
Я вгрузаю в пісок. Може, десь там, в часах потомних,
хтось, колись, пригадає і тихо мене позве.
Дивні риби, І хмари, і тіні биків бетонних —
все пливе наді мною.., усе наді мною пливе...
Мені сниться мій храм. Мені сняться золочені бані.
У високому небі обгорілої віри хрести.
Мені холодно тут. Та, принаймні, — ніякої твані.
Глибина, вона що ж? — потойбічна сестра висоти.
Забуваю свій голос. І вчуся тихо конати.
Крижаніє ріка. Вже немає ні хвилі, ні хмар...
Так зате хоч одне: перетлілі мої канати
В не мої Великодні не сіпає жоден дзвонар.
Вірш має настільки потужний підтекст, є настільки багатошаровим, породжує таку гаму асоціацій, що за ним — одним! — можна писати цілу дисертацію!
А тим часом на руках у мужньої жінки вже було двоє маленьких дітей. Беручи це до уваги, ідеологічна машина теж сподівалася з часом зламати Ліну. Бодай матеріальними нестатками, бодай немилістю із боку влади, бодай китайською стіною невидавання, а значить, неспілкування з народом. Та її вірші переписували вручну, й тонесенькі самвидавні списані каліграфічним почерком шанувальників книжечки жили серед українців навіть у Казахстані. Повернемось до спогадів Оксани Пахльовської: "Мама свого часу стала легендою. Це тоді, коли в літературі її ніби й не існувало: ім'я її" було заборонене, вірші не друкувались, про вихід книжок і не мріялось. Переповідали один одному й правду, й вигадки, але знали, що вона є. Саме тоді, коли багато колег робило вигляд, що якраз її і немає... У мене було відчуття, що всі ці роки люди її ніби чекали. А вона — працювала. В найстрашніші періоди, коли все тісніше змикалося круг неї коло переслідувань, цькувань, заборон, — вона писала. Могла зачинитись і написати за одну добу до трьохсот рядків "Марусі Чурай". Поезія була протистоянням. Була вірою в кінечність абсурду". У цих нестерпних умовах, коли приходилося жити і впроголодь, Ліна Костенко не тільки не просила пощади за свою проявлену сміливість, а й не втрачала сили духу, не міняла "совість на харчі". Г.Клочек наводить факти: "Не зламало її і те, що чимало років доводилось жити у важкій матеріальній скруті: на роботу неможливо було влаштуватись, а гонорарів не отримувала, бо ж книжки не виходили.