Я вибрала Долю собі сама: життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко (курсова робота)

Реферат

Реферат з української літератури

Тема: "Я вибрала Долю собі сама": життєвий і творчий шлях Ліни Василівни Костенко.

Ліна Василівна Костенко народилася 19 березня 1930 року в місті Ржищеві на Київщині. Батьки майбутньої поетеси вчителювали й з ранніх літ прищеплювали дитині високі моральні, етичні та естетичні смаки, подавали літературні, фольклорні та історичні взірці для наслідування. На все життя Ліна перед собою мала приклад батька — Василя Костенка, поліглота-самородка, педагога від Бога, який при потребі міг на найвищому рівні викладати всі предмети у школі. І.Бокий підкреслює: "Родинне виховання — воно було звичайним за житейськими мірками, але "на рівні вічних партитур": як-не-як, батько знав 12 мов, вільно почувався в усіх науках, тому чи не всі їх у школі викладав, і духовний досвід його та матері, їх стоїцизм, загартований в пеклі випробувань, донька засвоювала, переплавляла в собі змалку". На формування характеру й світогляду мали великий вплив і родинні легенди. Оскільки Ліна Костенко пізніше скаже, що її життя — у її віршах, то деякі поезії проливають світло й на все генеалогічне дерево, яке не могло дати бутафорських плодів, якщо яскравими особистостями були цілі покоління предків. Добре, якщо заздалегідь учитель запропонує окремим учням вивчити напам'ять і продекламувати поезії "Веселий привид прабаби", "Люблю легенди нашої родини", "Храми", "Мати" (не всі, тільки одну-дві — на вибір учителя). Прослуховування цих творів скрасить біографію, а живі, колоритні персонажі запам'ятаються старшокласникам на усе життя. Подаємо художні тексти.

Веселий привид прабаби

Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.

Хрести порубали на дрова, не гнівайтесь на людей, — війна.

А було ж, на проводи як обвішають той хрест рушниками,

то він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.

Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.

Ви, кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.

Було Вам 110 років, а Ви були молодою.

Така вже Ваша порода, та, власне, я не про це.

Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те, щоб осліпли,

а так, — Ви просто не бачили деяких прикрих речей.

І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,

стояла на півобличчя темна вода очей.

Коси було дуже багато. Ви грали на ній, як на арфі.

Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.

І Ви казали до діда — а дід човгикав по хаті —

а що ви йому казали, то Ви не чули й самі.

Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.

Йому рушники вишивали дві Ганьки і п'ять Варвар.

Той дід був поїхав до міста — продавати городину.

Той дід був як Вас побачив, той дід був пропив товар!

Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.

То що ж йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.

Та так Вас привіз до батька та й каже: "Ось моя виручка".

А батько його гарапником та й у солдати віддав.

Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.

Знайшлася у Вас Марієчка, морочливий індивід.

Вдягав мундир миколаївський — парубком був чубатим.

Знімав мундир миколаївський — оце тобі маєш, дід!

То ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало.

Вам був уже рік сто перший, чи Ви й не знали, котрий,

як Вас покусали собаки полковника Мацаковського.

Якби не оті собаки, то Ви б танцювали кадриль.

Як вже ж вони покусали, то Ви упали у лежу.

От тільки й добра: на лежанці не хапав за литки город.

Ви уже тільки навпомацки розрізняли Вашу одежу.

Розпалося Ваше дзеркало, і шашіль з'їла комод.

Але ви таки вставали, хоч як було через силу,

Сідали косу чесати, немов ішли до вінця.

Кивали пальцем онуці і тихо її просили:

— Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?

Люблю легенди нашої родини,

писати можна тисячу поем.

Коли були ще баба молодими,

вони були веселі, як Хуррем.

Вони в житті не сердилися й разу.

І діти гарні, й любий чоловік.

Але як що вважали за образу, —

Тоді мовчали страшно і навік.

Що б не було там, будень чи неділя,

не вдаючись ні в який монолог,

вони ішли в мовчання, як в підпілля,

вони буквально замикались в льох.

Вони не те, щоб просто так мовчали, —

вони себе з живущих виключали,

вони робились білі, як стіна.

Вони все розуміли, вибачали,

але мовчали, тяжко так мовчали,

неначе в них вселився сатана.

Усіх трясло з того переполоху,

щезали всі, хто вельми їм допік.

Та мамочко, та вийдіть з льоху! —

В душник благали діти й чоловік.

Вони мовчали, як у бастіоні.

Вони благань не мали на меті,

непереможно безборонні

в своїй великій німоті.

Коли ж вони відходили потроху

і вже од серця зовсім одлягло,

вони капусту вносили із льоху,

і більш про це вже мови не було.

Храми

Мій дід Михайло був храмостроїтель.

Возводив храми себто цілий вік.

Він був чернець, з дияволом воїтель,

печерник, Боговгодний чоловік.

Він був самітник. Дуже був суворий.

Між Богом-чортом душу не двоїв.

І досі поминають у соборах:

храмостроїтель Михаїл.

Жив у землі, мовчущий не во злобі.

Труждався сам, нікого не наймав.

Він працював до поту на возлоб'ї

і грошей зроду шеляга не мав.

Ті тридцять срібних теж були грошима.

Це гріх. Це сльози діви Міріам.

Він був святий. Він жив непогрішимо,

і не за гроші будував свій храм.

Різьбив вівтар, збивав тесові паперті,

клав палець свічки тиші на вуста,

де з малювань, тонких, як листя папороті,

світився лик розп'ятого Христа.

Він ставляв хори, амфори й амвони.

В єпархію по ладан дибуляв.

А щоб кращіше бамбиляли дзвони,

шпіальтеру до міді добавляв.

Він баню зводив, не зійшовши з місця.

Він бляху в ромби краяв, мов сатин,

Коли стояв над келісю місяць,

Блідий, як німб, загублений святим.

Тягав каміння — мурувати брами.

Стругав божник,.. За північ не куняв..

І так, у мислях збудувавши храми,

торгующих із храму виганяв.

Мати

Вона була красуня з Катеринівки.

Було у неї п'ятеро вже нас.

Купляла нам гостинчика за гривеник,

Топила піч і поралась гаразд.

Ходила в церкву, звісно, як годиться.

Гладущики сушила на тину.

Така була хороша молодиця

і мала мрію гарну і чудну.

У ті часи, страшні, аж волохаті,

коли в степах там хто не воював, —

от їй хотілось, щоб у неї в хаті

на стелі небо хтось намалював.

Вона не чула зроду про Растреллі,

Вона ходила в степ на буряки.

А от якби не сволок, а на стелі –

Щоб тільки небо, небо і зірки.

Уранці глянеш — хочеться літати.

Вночі заснеш у мужа на плечі.

Де б маляра такого напитати?

Навколо ж орачі та сіячі.

Уваживши ту мрію дивовижну,

приходив небо малювать шуряк.

Вона сказала: — Перестань, бо вижену.

У тебе, — каже, — небо, як сіряк.

Якийсь художник у роки голодні

зробити небо взявся за харчі.

Були у нього пензлі Боговгодні,

став на ослін, одсунув рогачі.

У нього й хмари вигинались зміями,

уже почав і сонце шюмінке.

Вона сказала: — ні, ви не зумієте.

Злізайте, — каже. — Небо не таке.

Вона тим небом у тій хаті марила!

Вона така була ще молода!

Та якось так — то не знайшлося маляра.

Все якось так — то горе, то біда.

І вицвітали писані тарелі,

і плакав батько, і пливли роки, —

коли над нею не було вже стелі,

а тільки небо, небо і зірки.

Коли Ліні виповнилося шість років, сім'я переїхала до Києва. Звідси однієї страшної доби й вхопив "чорний ворон" батька на цілих десять років. Маленька Ліна тоді ще й не уявляла, що таке бути дочкою "ворога народу", вона просто не могла змиритися в душі, за що І чому її такого доброго, розумного, інтелігентного татка так безцеремонне й грубо принизили, відірвали від неї і матері й забрали на все її цим арештом охмарене дитинство.

А потім була війна. Евакуація. Страшні, "сумні біженські мандри". Психологи вважають, що випробувані катастрофами й катаклізмами діти надто швидко дорослішають, навіть у ранньому чи підлітковому віці вже мають очі збагачених багатолітнім досвідом сивих поважних старців. Війну маленька Ліна сприймала саме такими очима, про що свідчать поезії "Мій перший вірш написаний в окопі", "У Корчуватому, під Києвом", "Колись давно, в сумних біженських мандрах". Здавалось би, що могло запам'ятатися одинадцятилітній дитині? Пожежі, вибухи, солдати-чужинці. Звичайно, залишилося в спогадах і це. Але найбільше врізалися у свідомість свідчення доброти й милосердя українців — ті риси, які не могла знівелювати й здевальвувати навіть несподівана війна, навіть трагічний відступ армії, навіть страшні слова "евакуація" та "окупація":

І ніч глуха. І пес надворі виє.

І світ кривавий, матінко свята!

Чужа бабуся ковдрою укриє,

своє розкаже, ваше розпита.

І ні копійки ж, бо не візьме зроду,

бо що ви, люди, на чужій біді?!.

А може, то в душі свого народу

я прихилила голову тоді?

Мабуть, воєнні дитячі віршовані спроби теж були не дитячими. На жаль, не можемо судити про їх рівень і тематику — ті поезії не збереглися:

Це вже було ні зайчиком, ні вовком,

кривавий світ, обвуглена зоря! —

а я писала мало не осколком

великі букви, щойно з букваря, —

той перший віршик, притулившись скраю,

щоб присвітила поночі війна.

Який він був, я вже не пам'ятаю.

Снаряд упав — осипалась стіна.

У повоєнні роки Ліна почала відвідувати літературну студію при Спілці письменників України. Вона надовго запам'яталася ровесникам І навіть вже відомим талантам не тільки аристократичною красою, яка свідчила про глибоку духовність допитливого дІвчатка-підлітка, а й дивовижно свіжими віршами, оригінальним поглядом на світ і вмінням відтворити побачене в мить озаріння словами. Несподівана, випадкова й, по суді, ні до чого не зобов'язуюча, зустріч Із Максимом Рильським, мабуть, все-таки мала глибокий підтекст, про який Ліна Костенко здогадалася аж у зрілому віці;

Пейзаж з па м'яті

Ледь-ледь торкаю слово аквареллю –

прив'ялий ранок, тиша, парапет.

З кленового туманного тунелю

виходить Рильський, майже силует.

Різьба по небу — дерево черлене.

Я теж з туману обрисом з'явлюсь.

Він сумно-сумно дивиться на мене, —

хто я така, чого я так дивлюсь.

А я дивлюся... Я хвилююсь трохи...

І розминулись. Тільки силует.

Оце і все. Зустрілись дві епохи.

Дурне дівчатко і старий поет.

Кружляє листя, і не чутно кроків.

Пейзаж, котрому років, років, років...

У шістнадцять літ юна поетеса вже мала перші публікації, отже, образно кажучи, заговорила зі своїм народом дійсно у віці молодого Рильського і Тичини.

Після закінчення середньої школи Ліна поступила у Київський педагогічний інститут, але цей заклад рутенщиною, схематизмом, поклонінням "сонцеподібному" вождеві швидко відбив бажання вчитися далі.

1 2 3 4 5