Гоголівський період української літератури

Реферат

ГОГОЛІВСЬКИЙ ПЕРІОД УКРАЇНСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ

"Знаю, что имя мое после меня

будет счастливее меня,

и потомки тех же земляков моих,

может быть, с глазами, влажными от слез,

произнесут примиренне моей тени..." [1]

М. Гоголь

Ти смієшся, а я плачу, великий мій друже!..

Т.Шевченко. "Гоголю"

"Ти" і "Я" — Гоголь і Шевченко — два генії, два з'явища, що творять разом цілісність у розвитку української духовності і в розвитку національної літератури одного відтинку історичного буття народу. І не лише в сенсі "ти смієшся, а я плачу", себто емоційного ставлення до дійсності, а в суті перетворюючій і народотворчій. Дивно "плакав" Шевченко і дивно "сміявся" Гоголь. Шевченко сльозою випікав національну млявість, байдужість, інтелігентську зарозумілість, слізно молив Бога злити в синє море "кров ворожу", хоча ніхто й досі не розтлумачив, про чию кров ідеться і чи в буквальному розумінні мовиться про кров.

Гоголь гірким сміхом своїм спонукав плакати, накликаючи неприхильність і ворожість "усіх станів". Шевченко побачив сам і показав іншим, що "Україна сиротою понад Дніпром плаче", а Гоголь у розпуці вигукував: "Матінко моя! Пожалій свого бідного сина. Де ти?" — і, не знаходячи відповіді, вже рідній матері ревно присягався, що його "серце завжди залишається прив'язаним до священних місць батьківщини".

З Україною Гоголь пов'язаний не тільки серцем, його синівською любов'ю і бажанням добра, а й усією творчістю, більшою часткою безпосередньо, меншою — опосередковано. Шевченко, Куліш, а пізніше й Драгоманов, послідовно вважали його українським письменником, що писав російською мовою.

Дивіться також

Ми назвали статтю "Гоголівський період української літератури" не на противагу відомим "Нарисам гоголівського періоду російської літератури" М.Г.Чернишевського, а для суголосності, оскільки й ми повинні ствердити, що Гоголь — один із найбільших українських письменників, які розбудили "в нас усвідомлення нас самих", — як Шевченко, так і Гоголь.

Гоголівський період — це зумовлений історією час української літератури, коли вона ще активно творилася в іннаціональних формах, різними мовами. І все ж багатомовність чи різномовність відходила в минуле. Надбанням історії літератури ставала українська літературна спадщина латинською, грецькою, старослов'янською, польською, давньою книжною українською мовою, такою ж "мертвою", як і старослов'янська.

У першій половині XIX ст., в яку цілковито вкладається творчість Миколи Гоголя, виборола право бути літературною мовою жива народна мова. Але ще інтенсивно продовжувалася творчість українських письменників російською мовою. Після появи "Енеїди" (1798) Котляревського і навіть Шевченкового "Кобзаря" (1840) російська мова залишалася мовою української публіцистики, науки, літературознавства. Російськомовна традиція в українській літературі, властиво, завершується повістями Миколи Гоголя і романами Михайла Старицького. Видання російськомовних повістей Миколи Гоголя у відтворенні їх українською мовою випадає із практики перекладів світової класики в Україні. Це, як зауважував Є.Маланюк, радше "відреставрування" [2], а не переклад, бо йдеться про твори українського письменника, що писав російською мовою і через неї прислужився й розвиткові російської літератури. Себто, Микола Гоголь одночасно входить у контекст двох культур — української і російської, а ширше — в контекст світової літератури, яку він збагатив так само, як і дві національні.

Так історично склалося, що бездержавна українська нація змушена була працювати на користь державних націй, до складу яких послідовно входила після татаро-монгольського погрому в 1240 році і повного занепаду Русі, Руської землі (так офіційно в Середньовіччі звалася наша держава).

У XIX ст. російська історіографія витворила метафору Київська Русь, а в останні десятиліття імперська ідеологія спромоглася на ще один фальсифікат — "дрєвнєрусскоє ґосударство с центром в Кієвє". Фальсифікат, бо ніякої "Дрєвнєй Русі" як давньоросійської держави на берегах Дніпра ніколи не було, та й саме поняття "Росії" як держави — винахід царя Петра у ХVІІІ ст.

Але спочатку — Литва, час, коли витворився спільний культурний контекст — українсько-білорусько-литовський. Після входження Литви разом із Білорусією та Україною до складу Королівства Польського формується спільний польсько-український культурний контекст, у тому числі й літературний [3]. Павло Русин, Георгій Тичинський, Григорій Чуй, брати Озимки (Зиморовичі), Станіслав Оріховський, Себастьян Кленович, Адам Чагровський, Йосип Верещинський, Мартин Пашковський, Данило Братковський, Афанасій Кальнофойський, Лазар Баранович і десятки інших українців, а особливо ті, що здобули європейську латинську освіченість, писали латинською і польською мовами. І все ж вони залишалися патріотами України і в своїх латиномовних чи полономовних творах писали про те ж, про що виспівували в українських народних думах та історичних піснях кобзарі. Сьогодні ми перекладаємо латиномовні твори сучасною українською мовою і повертаємо у власний літературний актив, відтворюючи істинну картину історії української літератури і перебіг літературного процесу ХV—ХVПІ століть.

загрузка...

Із другої половини ХVІІ ст., себто після горезвісної Переяславської угоди 1654 року, почав формуватися спільний українсько-російський контекст. Кращі літературні й наукові сили України були забрані російськими царями до Московії, щоб підіймати з азіатської забитості північного сусіда, який уже наростив фізичні біцепси, але відчував інтелектуальну й культурну ущербність, стикаючись із європейськими народами. Українець Іван Федорович (Теодорович), названий "друкарем Москвітії Іваном Федоровим", змушений був, рятуючи життя, тікати з Москви від дикого натовпу, що вважав чаклунством видану ним першу друковану в Москві книжку. Деякі ритини йому вдалося врятувати і вивезти назад до Львова, а друкарня і все начиння були погромлені й спалені. Такою була Москва в ХVІ ст.

У ХVІІ ст. з України в Московію — виховувати царських дітей, запроваджувати освіту, друкарство, перекладати церковні книги — подалися Симеон Полоцький, Епіфаній Славинецький, Дамаскин Птицький, Арсеній Сатановський. Після відкриття у 1700 році Московської академії впродовж наступних сорока років усі її ректори, префекти, професори були вихованцями Києво-Могилянської академії. Працювати на російську культуру з України пішли Стефан Яворський, Феофан Прокопович, Дмитро Туптало, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, художники — Володимир Боровиковський, Дмитро Левицький, а далі — Василь Рубан (1742-1795), Василь Наріжний (1781-1825), Федір Глинка (1786—1880), автор текстів відомих пісень "Вот мчится тройка удалая", "Не слышно шума городского", віршів про запорожців та роману про Богдана Хмельницького; Василь Капніст (1756—1823), автор комедії "Ябеда", та "Оды на рабство", який у 1791 році за дорученням українських патріотичних кіл просив у Берліні пруської допомоги на випадок, якщо Україна повстане проти Росії. Капніст був першим, кому п'ятирічний Микола Гоголь прочитав власні вірші, після чого Капніст сказав його батькам: "Із нього буде великий талант, аби тільки доля послала йому в наставники вчителя-християнина". Названі мистці, як і безліч інших, творили як українську, так і російську культури.

Окремим рядком хотілося б сказати про класиків російської літератури, які вийшли з України, але вже безпосередньо на неї не працювали:

Федір Достоєвський (батько якого був греко-католицьким (!) священиком); Петро Чайковський (із козацького роду Чайок); Антін Чехов (Чех); Володимир Короленко; Дмитро Мережковський (із роду Мережків) — його прізвище росіяни часто брали на кпини, ніяк не второпаючи значення кореня "мережка"; Костянтин Бальмонт (онук українського козака Грицька Баламута, що отримав від Катерини II дворянство за воєнні звитяги); Володимир Маяковський (ще й досі багатьом в Україні відомі популярні колись його рядки: "Товарній москаль, на Украйну шуток не скаль"); Максиміліян.Волошин, Анна Ахматова (з роду Горенків) і багато-багато інших.

Такою була тодішня реальність, і цю трохи ширшу історичну довідку ми подаємо, щоб переконливіше довести, що український письменник і класик російської літератури Микола Гоголь не є ані випадковістю, ані винятком.

Українська література чужою, російською, мовою творилася до другої половини XIX ст. Російською мовою створено чимало повістей Григорія Квітки-Основ'яненка; російською мовою Євген Гребінка писав знаменитий романс "Очи черные", а також історичні повісті; першу редакцію "Чорної ради" Пантелеймон Куліш опублікував російською мовою; навіть Тарас Шевченко дві свої поеми, всі повісті та "Щоденник" писав російською. Щоправда, російськомовні повісті і "Щоденник" Т.Шевченка — виняток. Річ у тому, що через кілька років після заслання, за домаганнями друзів поета, з нього було знято заборону малювати й писати російською мовою, але залишено в силі заборону писати по-українському. Тому Шевченко відкрито пише російською мовою, одночасно створюючи "захалявні" поезії українською. Російською мовою написані романи Михайла Старицького "Богдан Хмельницкий" та "Разбойник Кармелюк".

Отже, гоголівський період — це час активного творення української літератури російською мовою. Він почався задовго до появи Гоголя і завершився невдовзі вже після нього. Але вершинним здобутком його є російськомовна творчість геніального сина українського народу Миколи Гоголя.

А чи ж виявлялася не просто українська стихія, а український патріотизм у творчості Гоголя? Чи була в нього синівська любов, що робить письменника подвижником національної ідеї, у нашому випадку української, а не російської?

До збірки "Миргород" Гоголь узяв епіграф із записок одного мандрівника: "Хоча в Миргороді випікають бублики з чорного тіста, але досить смачні". Ці слова перегукуються із сентенцією про дим батьківщини, який завжди солодкий і приємний. У рідному Миргороді для Гоголя бублики смачні навіть із чорного тіста. А скільки ностальгії за рідною землею, її красою та людьми у "Старосвітських поміщиках", не кажучи вже про "Тараса Бульбу". Ці твори писані в той час, коли Гоголь робив неймовірні зусилля, щоб добитися призначення Михайла Максимовича на посаду ректора щойно відкритого Київського університету, а самому обійняти кафедру світової історії: "Киньте, нарешті, цю Кацапію і їдьте в Гетьманщину.

1 2 3 4