Водночас кохання – як пожежа в душі, яку неможливо загасити вином, адже й вино – теж пожежа. Тож для повноти щастя найкраще злити ці дві пожежі в одну. Бо ж, як кажуть українці, вогонь вогнем гасять. Кохання нас зігріває, подібно до сонця, відкриває двері до раю. А ще кохання – як книга, на яку Бог дає час, щоб її читати і час, щоб її повертати.
Та найяскравіші символи, що пронизують усі рубаї, – вино й чаша вина. Вони загалом характерні для Сходу, починаючи зі старозавітних та новозавітних текстів, для мусульманської та християнської поетичних традицій. У поезії Хайяма вино символізує рай у земному житті чоловіка ("мій рай тепер у друзях і вині"), але пекло після смерті, як покарання за тілесні втіхи ("нам вино й рубаї <…> пекло суджене нам").
Життя людини також представляється як вино: і гірке, і терпке, як шлюб із виноградною лозою, як повнота буття і радості ("маєш глечик з вином – в тебе все до пуття, і кохаєш з вином – в тебе справжнє життя"), як головна цінність ("усе, крім хліба і вина – ніщо"). І якщо життя – це вино, то Бог – це вічний виночерпій, що наливає його без утоми й без перепочинку. Вино – як старий друг, і мудрець (мудрість, істина – у вині, in vino veritas), і чарівник, що змінює душу, і ліки від старості, і наснага, і свобода, і свято життя ("окрадений той, хто вина не п'є"). З ним не зрівняються ніякі красоти, блага і слава світу цього ("всі царювання – за ковток вина <…> всю музику – за булькання вина"). З вином подолаєш усі незгоди. Споживання вина – це також особлива форма поклоніння Богу, ритуал, своєрідна молитва, єднання із божеством, контакт із вічністю. Тому шинок для ліричного героя – це також храм. Щоб зазнати справжнього щастя, досить втопити розум у вині. Автор усі багатства, і почесті, і навіть славу султана готовий віддати "за голос флейти й вина повний жбан".
Милуй гурію ніжну, вино наливай –
Маєш все, що потрібно для щастя (с. 62);
Спів і музика з вечора та аж до рана <…>
З тим, що є для душі, ти багатший султана! (с. 62).
Як це разюче нагадує українські бенкетні канти XVII–XVIII століть та українські народні застільні пісні! Вони так само передають безмежно веселий і безтурботний стан душі, легкість почуттів, грайливість та необтяжливість людських стосунків:
А я наллю собі бокал,
Перехилю, щоб він не впав,
Ще й обніму дівочий стан –
Тепер я папа і султан!
Бий барабан, бий барабан,
Бий барабан, лунайте труби,
Цілуй дівчину прямо в губи
І келих повний випивай;
Гей, забава, забава аж до рана,
Гей, забава, забава на всю ніч!
Ти гуляла, гуляла аж до рана,
Ти гуляла, гуляла цілу ніч![2]
Не менш глибокий символ чаші з вином. Це і життя ("штоф життя наливають по вінця роки"), і смерть (чаша, випита до дна, або пролита), і розум, і мудрість, і кохання, і досвід, і ліки, і єднання з божеством, і світ, що зникає, немов п'ється вино. І само вино, і наповнена чаша – символ раю земного, а небесний рай, де не буде вина, для ліричного героя – немов порожня чаша.
Це традиційні для Близького Сходу поетичні образи, якими просякнута і Біблія (Старий та Новий Заповіти), і літургійні тексти перших віків християнства, і храмовий живопис. Цей символ настільки потужний, що у християнстві став уособленням Самого Бога, Богородиці (з акафісту: "радуйся, Чашо, Яка подає радість"). Виноградна ж лоза з гронами на ній символізує і Самого Христа, і Церкву Христову, і людину, яка не може існувати поза нею.
У Хайяма своєрідне розуміння вічності: це неперервність життя в природі. Тому чаша (глек) для вина виступає символом тіла людини, яке в його розумінні таке ж безсмертне, як і душа. Адже людина створена Богом із глини (праху), після смерті знов перетворюється на прах, з якого гончар (Бог) колись знову зробить посудину ("твій прах колись гончар утілить в глечик винний"). Тому найбільша честь для людини – знов потрапити до рук гончаря і здобути можливість наповнюватись вином навіть після смерті: "хай би з праху мого він чарок наробив":
А що гончар утілить прах твій в глек –
Творець вже вирішив, про те не сумнівайся (с. 57).
Тож ніщо не вічне: ні слава, ні почесті, ні багатство, вічна лише глиняна чаша, наповнена вином, бо в ній – порох багатьох поколінь:
Мій погляд привернула чаша ця,
І раптом я збагнув секрет Творця:
В пісок і глину чарівної чаші
Гончар добавив прах мого вітця (с. 26).
Роздуми Хайяма про потойбічне життя співзвучні з українською народною філософією. Пригадую розмови старших людей про померлих, про рай і пекло та взагалі загробне життя, про долі добрих і злих людей "на тому світі". Які б билиці не розповідали, всі вони зводились до однієї думки: нічого ми насправді не знаємо, бо звідти ніхто ще не повернувся і не розказав. Цей лейтмотив звучить у багатьох поетичних творах:
Вість ніхто не подав з потойбічного світу,
То де б можна дізнатись, які там діла (с. 40);
Не бачили ніхто ні раю, ні геєни.
Чи звідти хто вертав назад у світ нужденний? (с. 37)
На мою думку, "живучість" і вічну актуальність філософії та поезії Омара Хайяма забезпечує її афористичність. Досить навести декілька прикладів, щоб переконатися, що в ній закодовані загальнолюдські цінності, які ніколи не застаріють, і які кожне покоління людей буде "прочитувати" по-своєму: "кожен, хто запанів, вже є ворог ума"; "жить поміж недостойних – це пекло"; "той, хто на щирість злом відповідає, натомість не отримає добра"; "краще бідність, і голод, ніж бенкет із негідниками". Цим вона трохи подібна до "Псалтиря", де щоразу при повторному читанні "висвітлюється" інший вірш і розкривається новий зміст.
Поезія Омара Хайяма – це не поезія війни, а життєстверджуюча поезія миру і радості життя. Звісно, я не літературознавець, а лише пересічний читач, проте мені здається, що переклади Анатолія Іваницького дуже гарні і досконалі, і в плані поетики тексту, і в плані ритмомелодики вірша. Автору вдалося передати і музикальність строф, і ясність думки, і легкість почуттів, і колорит богемного життя Стародавнього Сходу, і дух епохи, яка хоч і дуже далека, та водночас і близька, бо через творчість Омара Хайяма ми доторкаємося до вічності.
[1] Мудрість крізь століття: 15 цитат Омара Хайяма, які актуальні й сьогодні URL: https://www.5.ua/dv/life/339844
[2] Уривки застільних пісень з репертуару етнографічного хору "Гомін" під керівництвом Леопольда Ященка, 1980–1990-ті роки.