"Навіщо на поминках кутя, якщо її їдять на Святвечір?" — питає восьмикласниця, дочитавши уривок з "Енеїди". Вчителька усміхається: відповідь у самій поемі, тільки треба читати її не як смішну пародію, а як опис побуту. Українська класика взагалі розповідає про прощання з померлими детальніше за багато підручників етнографії. Розбираємо чотири твори зі шкільної програми, де похорон став окремою сценою.
"Енеїда": поминки з коливом і ситою
У Котляревського Еней справляє поминки по батькові Анхізу як справжній полтавський господар. Він купує горілку й м'ясо, домовляється з попами і дяками, кличе старців, які мали молитися за душу, а на стіл ставлять коливо з кутею і ситу — розведений водою мед.
За бурлескним тоном тут видно звичай XVIII століття. Поминальний обід був обов'язковою частиною прощання, а щедрість столу показувала шану до покійного. Перші частини поеми надрукували 1798 року, тож перед нами один із найдавніших описів поминок живою українською мовою. Саме звідси кутя на поминках, яку дехто й сьогодні готує за бабусиним рецептом.
"Маруся": похорон, схожий на весілля
Квітка-Основ'яненко описав обряд, який здивує сучасного читача. Марусю, що не встигла вийти заміж, ховають як наречену. Батько розподіляє весільні ролі: є дружко, свашки, старости, світилка і дванадцять бояр, які несуть труну. Через плече кожному пов'язують вишиті рушники, а на голову дівчині кладуть вінок замість шлюбного.
Василь іде поруч із труною як молодий. Мати пов'язує йому весільну хустку, а посаг доньки роздає сиротам і вдовам. Дорогою до церкви процесія дванадцять разів зупиняється, щоб прочитати Євангеліє. Труну опускають у могилу на рушниках, а кожен присутній кидає жменю землі. Так народ давав дівчині те, чого вона не встигла прожити.
"Тіні забутих предків": сміх біля мерця
Іван гине в горах, піддавшись голосу, який здається йому голосом Марічки. Про його смерть гори дізнаються від трембіти. На груди покійному кладуть мідяки, щоб душа мала чим заплатити за перевіз. А далі починається те, що читачів часто шокує: гості забувають про мерця, жартують і граються просто біля тіла.
Ці забави при мерці були справжнім гуцульським звичаєм. Етнографи бачать у них давній спосіб протиставити смерті життя і не залишати родину саму в найважчу ніч.
"Заповіт": воля, яку виконали
Найвідоміше в нашій літературі прохання про власне поховання Шевченко написав у 1845 році у Переяславі. Помер він через шістнадцять років у Петербурзі, і спершу його поховали на Смоленському кладовищі. Друзі майже два місяці добивалися дозволу перевезти тіло, і клопотання подав Михайло Лазаревський, з яким поет товаришував ще із заслання. Труну доставили до Києва, звідти пароплавом до Канева, і 22 травня 1861 року поета поховали на Чернечій горі.
Тобто "Заповіт" — це не лише поезія, а й волевиявлення, яке близькі сприйняли як обов'язок.
Що лишилося сьогодні
Похоронів-весіль майже ніхто не влаштовує, а забави при мерці лишилися в музейних описах. Поминальний обід і кутя збереглися, як і звичай кидати землю в могилу та поминати на дев'ятий і сороковий день. Змінилися й самі форми прощання: у містах дедалі більше родин обирають кремацію тіла, а останні слова звучать у тиші, яку дає прощальний зал крематорію. Незмінним лишилося одне: людям важливо попрощатися так, як хотів сам покійний.
Коротко
Перечитайте ці сторінки не як шкільне завдання, а як свідчення того, як жили і прощалися наші предки. Поговоріть із рідними про їхню волю заздалегідь, як це зробив Шевченко. Якщо ж питання стане практичним, ритуальна служба Kremacia консультує родини цілодобово: +380 (99) 712 87 20.