Сьогодні гончарство – це не просто застигла сторінка в підручниках чи експонат в музеї. Гончарство зараз переживає свій ренесанс і кожен може доторкнутись до цього ремесла.
Якщо ви мрієте спробувати гончарство, зробити власноруч посуд з безформенного шматка глини або просто шукаєте спосіб емоційного перезавантаження, затишна арт студія "Ліхтарик" в Києві запрошує вас на керамічні майстер-класи в різних форматах:
- Індивідуальний майстер-клас з гончарства для одного або двох учасників – формат для тих, хто прагне стовідсоткової уваги майстра. В програмі заняття 2 вироби: ліпний руками і на гончарному крузі. Парне заняття – це неймовірно романтичний варіант для побачення, де закохані можуть зробити чашку для ароматної ранкової кави один одному.
- Груповий майстер-клас з гончарства – чудовий вибір для відпочинку з родиною або друзями, святкування дня народження або творчого корпоративу. Ви зможете не лише попрацювати за гончарним кругом, а й ліпити вручну та декорувати вироби ангобами (кольоровими глинами).
Відчувши пластичність матеріалу на затишному майстер-класі, набагато цікавіше дізнатись, який довгий шлях пройшла українська гончарна традиція, щоб стати частиною нашого сучасного життя.
Глина – це один з найперших матеріалів, через який люди почали виражати своє прагнення до краси і практичності. І пройшла глина в своєму розвитку неймовірно довгий шлях.
1. Трипільська кераміка (IV–III тисячоліття до н.е.)
Було б несправедливо починати історію нашого гончарства з винайдення гончарного круга, адже задовго до нього на українських землях процвітала дивовижна глина, яка була основою всесвіту людей: з неї будували двоповерхові будинки, виготовляли сакральні статуетки та, звісно, неперевершений посуд.
Гончарного круга вони не знали — увесь посуд ліпився вручну стрічковим способом (коли глиняні джгути викладалися по спіралі один на один, а потім загладжувалися). Проте якість випалу в спеціальних двоярусних горнах була настільки високою, що ці вироби досі вражають археологів своєю міцністю.
2. Епоха раннього заліза та античності.
Після зникнення трипільців традиції роботи з глиною не перервалися, але суттєво трансформувалися. В епоху раннього заліза (I тисячоліття до н.е.) на українських теренах панували скіфи.
Скіфська кераміка була здебільшого чорнолощеною. Майстри загладжували поверхню сирої глини каменем до блиску, а після випалу без доступу кисню посуд набував глибокого темного кольору з металевим відливом. Форми стали більш грубими, утилітарними, пристосованими до кочового або напівкочового побуту — переважали казани, черпаки з високими ручками та кубки.
Паралельно на півдні України, у грецьких колоніях (Ольвія, Пантікапей, Херсонес), розвивалося класичне античне гончарство. Саме звідси місцеві племена ранніх слов'ян поступово переймали передові технології, зокрема й гончарний круг.
У перших століттях нашої ери на території сучасної України формується Черняхівська культура (II–V ст. н.е.). Вони почали масово використовувати ножний гончарний круг і будувати професійні гончарні горни. Черняхівський посуд — сірий, витончений, із блискучою гладкою поверхнею — вважається вершиною додержавного гончарства українських земель.
3. Золота доба Київської Русі (IX–XIII століття)
Із розквітом давньоруської держави гончарство остаточно відокремлюється від домашнього промислу і стає професійним ремеслом. У великих містах — Києві, Чернігові, Галичі, Переяславі — виникають цілі гончарні квартали. Гончарі об'єднуються в перші артілі та цехи, а на денцях посуду з'являються тавра майстрів (клейма у вигляді тризубів, хрестів, солярних знаків).
Давньоруське гончарство принесло дві ключові інновації, які назавжди змінили вигляд українського побуту:
- Полива (глазур). Українські майстри навчилися покривати посуд тонким шаром склоподібної суміші. Це не лише робило посуд водонепроникним, а й додавало йому яскравого зеленого, жовтого або брунатного блиску.
- Архітектурна майоліка. Київська Русь славилася своїми храмами, підлоги та стіни яких прикрашали різнокольоровими полив'яними плитками (кахлями).
Саме в цей період остаточно закріплюються класичні форми українського посуду: глечики для молока (вузьке горло утримувало прохолоду й не давало збиватися вершкам), макітри для перетирання маку тощо.
Монголо-татарська навала у XIII столітті завдала нищівного удару по міській культурі Русі. Багато секретів глазурування та виготовлення тонкої кераміки було втрачено на кілька століть, проте традиція вижила в сільській місцевості, де майстри продовжували ліпити простий, але життєво необхідний посуд.
4. Козацька доба та Українське Бароко (XVI–XVIII століття)
Справжнє відродження та новий розквіт української кераміки припадає на добу Козаччини. Зі зростанням добробуту населення та розвитком українського бароко виникає величезний попит на ошатний, декоративний посуд і пишне оздоблення осель.
У XVI–XVII століттях в Україні формується міцна цехова система. Гончарні цехи мали свої статути, прапори, сувору ієрархію (майстри, підмайстри, учні) та захищали права ремісників. Головними споживачами якісного посуду стають козацька старшина, духовенство та заможні міщани.
Окремою гордістю цієї епохи є барокові кахлі для оздоблення печей. Піч в українській хаті завжди була сакральним центром, а в козацьких маєтках вона перетворювалася на справжній витвір мистецтва. Кожна кахля виготовлялася за допомогою дерев'яної матриці (форми) і являла собою окремий сюжет.
5. Розквіт регіональних гончарних центрів (XIX — початок XX століття)
У XIX столітті гончарство в Україні досягає максимального географічного розмаху. Практично в кожному регіоні формується свій унікальний стиль, зумовлений місцевими сортами глини, технологіями та художніми традиціями. На мапі України виділяються кілька потужних гончарних "столиць": Опішня (Полтавщина), Косів (Гуцульщина), Ічня (Чернігівщина), Васильків (Київщина).
Зараз можна спостерігати ренесанс українського гончарства як в його традиційних центрах так і у великих містах, де спробувати себе в ролі гончара може кожен містянин.