Весільні пісні
Сімейно-побутові пісні, якими супроводжувався обряд весілля. "Весільні обряди,—писав видатний французький марксист П. Лафарг,— це різні сцени однієї п’єси, в якій чергуються співи і танці, розваги і скарги, бенкетні насильство: п’єси, складеної і виставленої народами всієї землі. Тема всюди однакова, тільки епізоди різні". Українська весільна народна драма відзначається винятковим багатством і привабливістю пісень, танців, обрядових дій та ігор. Виконувалася вона протягом кількох днів, а іноді, й цілого тижня. У весільних обрядах і піснях, що належать до найстаровинніших за своїм походженням видів народної творчості, знайшли відображення первіснообщинні, а в пізніших — феодальні й буржуазні родинно-побутові та суспільно-громадські відносини, господарська діяльність, рівень культури, звичаї й побут мас.
Основними виконавцями весільних пісень були хори, що складалися із дружок — подруг молодої й свашок та світилок — у молодого. Піснями висловлювались побажання щасливого й заможного життя молодим, звеличувалась їх краса, сила і працьовитість, а також гостинність та щедрість батьків. Крім величальних, під час весільного обряду співались застольні, любовні, танкові та інші пісні, гумористично-сатиричні передирки між дружками і свашками тощо.
Збиранню й дослідженню весільних пісень приділив чимало уваги І. Франко ("Жіноча неволя в руських народних піснях"— 1883 р. та ін.). Українські весільні обряди й пісні знайшли відображення в творах І. Котляревського ("Наталка Полтавка"), М. Гоголя ("Сорочинський ярмарок"), Г. Квітки-Основ’яненка ("Маруся", "Сватання на Гончарівці"), Т. Шевченка ("Назар Сто-доля", "Наймичка"), М. Вовчка ("Козачка", "Горпина"), М. Старицького ("Ой не ходи, Грицю"), П. Мирного ("Хіба ревуть воли..."), О. Кобилянської ("Земля") та ін.