Бо війна — війною…

Іваничук Роман

Бо війна — війною…

Роман

Одчиняйте двері —

Наречена йде!..

Одчинились двері —

Всі шляхи в крові!

Павло Тичина

Бо війна — війною, вісьта–вйо!

В тім є Божа сила, гатьта–вйо!

Як не заб'є тебе гостра куля,

То копитом, замість кулі, вб'є кобила…

Левко Лепкий

Розділ перший

Вертоліт стрімко піднявся в біле небо, описав над нами коло й ліг на курс понад сталево–мертвою гладінню озера Ямба–то, що великим овалом простяглося від нас на захід, зливаючись на обрії з бараницею жухлих шелюгів. Швидко віддалявся, зменшуючись до розмірів куріпки, кулика, комахи, цяточки, а коли й цяточка зникла, я відчув, як починає добиратися до мене почуття осамотненості й жалюгідного каяття: навіщо мені, навченому й провченому, здалася ця романтика? Може, їм — моїм супутникам, що ось там вовтузяться над берегом озера, розпаковуючи намети, спальні мішки й продукти, такий допінг потрібен — стан відчуження від метушного світу; мені ж бо мого колишнього вимушеного й довготривалого перебування поза його межами мало б вистачити на все життя. Та ба… Колись я ридав чорними сльозами, як мене, ні в чому не повинного підлітка, приреченого на багатолітнє табірне поневіряння, вивозив із Галичини до Воркути арештантський ешелон, а нині розчулююся, зустрічаючись із неозорими просторами тундри, яку в ті гіркі роки, ненавидячи й проклинаючи щоденно, підсвідомо й несподівано для себе щиро полюбив. Парадокс!

Та моє каяття тривало тільки мить. Цяточка вертольота проколола помаранчеву завісу неба над серпиком сонця, що вже починало ховатися за обрій, полишаючи на часинку дикій тундрі білу ніч, я розглянувся довкола, і мене почав огортати тихий спокій, що напливав із незайманого безлюддя, де тундра на своєму шляху зустрілася з рештками тайги.

І я ніби вперше побачив: у лютому двобої зчепилися стихії мертвоти й життя: тундра погнула, поламала острівці лісу, вчепилася до коріння вічною мерзлотою, покрутила вітрами гілля, поколола морозами стовбури, та все ж… Учепившись чепірначчям одне за одного, віддавши для життя енергію своєї краси і зросту, покручені, згорблені, зав'ялі, та невпокорені стоять деревця. Стоять! Чи ж то не так само вижив і я серед мерзлоти людського сумління, витративши на виживання час і сили, призначені для творення?.. Цур, не треба! Не треба, а воно, минуле, постає переді мною і не відступає…

Знав я, що так буде, ще на початку нашої подорожі, коли Федір познайомив мене з воркутинським домоуправом Степаном Пеньковим, якого взяв із собою за "інтенданта". Казав же я йому: не бери чужих людей. Та він і подумати не міг, що Пенькова я давно знаю…

Але годі. Я ж не для гірких спогадів сюди приїхав — для відпочинку. Не до ворогів — до друзів. До друзів? І Пеньков, що стоїть он збоку з транзистором у руках, теж уже друг? А чому б і ні — колись був "кумом". Він мене, мабуть, не впізнав, а я його — відразу. Що ж, нас було багато в оперуповноваженого ОЛП[1] Сорок другої шахти лейтенанта Пенькова… Як він втерся, колишній опер — "кум", а нинішній домоуправ, до Федора? Певне, продуктами допоміг… І буде поряд зі мною цілих десять днів нашого відпочинку. Щоб я весь час пам'ятав, де і ким був тридцять років тому, щоб не барвистий килим бачив у тундрі, а її мерзлоту, щоб не милувався кожухом решток тайгового лісу, а вишукував серед нього знищені холодом покручі.

Та Бог з ним. Припустимо, я його не впізнав…

Я ж таки приїхав до друзів. Кожного року, відколи вийшов на пенсію, приїжджаю до них порибалити. Старший у нинішній виправі на озеро Ямба–то — Федір Янченко, головний інженер воркутинського Управління автотранспортним господарством, у якого я, Євген Шинкарук, працював колись начальником відділу постачання. Свого часу Янченко водив трактори з пальним і продуктами на далекі бурові — з'їздив усю Великоземельську тундру, тому знає і її, і людей. Йому легко було домовитися з геологами, що бурять нафту біля Воркути, про вертоліт.

Я протестував проти цієї витівки: то ж незаконно. "А начальство у заповідниках полює законно?" — відмахнувся Федір. Та й справді, чим, як не вертольотом, ми змогли б дістатися на озеро Ямба–то — маленьке кружальце на карті глибокого Заполяр'я, — що сховалося у лісотундрі в двадцяти кілометрах за річкою Великою Роговою.

Повнотілий і навдивовижу рухливий Федір робить із березових жердок для бівуаку каркас, якого обтягне поліетиленовою плівкою; це буде наше бунгало — склад з продуктами і їдальня. Що то за слово — "бунгало", не знаю, але воно добре пасує для нашої обстановки. Федорові допомагає Віктор Горбов. Я його пам'ятаю з тих часів: він був вільнонайманим лікарем у нашому ОЛП, а тепер працює у воркутинській міській лікарні травматологом. Намет розкладає Юра Ніструл, головний механік нашого управління.

Мені треба йти до них і ні про що, крім майбутньої риболовлі, не думати. Янченко ось уже помахує мені рукою.

Я ще раз глянув у той бік, де зникла цяточка вертольота, і неясна тривога схолодила груди: а що коли не прилетять за нами? Це–бо справжнє хлоп'яцтво — приватно брати вертоліт і не зафіксувати в офіційній установі своїх координат. То ж яке відлюддя: ніхто, на випадок чого, звідси ніколи не вибереться.

Що за думки знову лізуть до голови? А все ж — така далечінь, ніхто не почує… ніхто не почує… І за тих кілька хвилин, протягом яких я вертаюся до товариства, зринає в пам'яті раптовим хоралом пісня, що співалася колись у моїй душі багато літ і не давала знидіти, впасти, загинути: та пісня весь час була зі мною і вселяла віру, що мене почують, знайдуть, повернуть… і врешті я таки діждався, мене почули — до мене їде на побачення мій молодший брат, долинає за дріт перестук коліс, це їде він, я вчора отримав телеграму. Мені вже можна зазирнути хоч краєм ока у вільний світ: найбільшого злочинця розстріляно, останньою кров'ю в нашому таборі змито його слід на землі — і я зазираю, йдучи в колоні каторжників із шахти, сторожко розглядаюся по боках; до мене має приїхати мій брат, якого я полишив дома ще дитиною, може, він уже й приїхав, може, десь там стоїть серед людей на обочині розбейканої вулиці, але як його впізнати — минуло ж десять літ; супроводжують колону червонопогонні конвоїри з автоматами на грудях, вони ще покрикують "крок ліворуч, крок праворуч — стріляю без попередження", та я вже знаю, що це від завченості, їм відомо, що незабаром багатьох з нас випустять, нам буде повернено волю й честь, тільки сліз і марно втрачених років ніхто вже не поверне; собаки без угаву гавкають, проте вже не вишкірюють зубів, ніби і їм стало відомо, що їхній всесильний патрон скараний ганебною смертю: я вдивляюся в кожне обличчя, і врешті вдаряються у мої вуха слова з пісні, яка мені водно співалась: "Чуєш, брате мій!", я повертаю голову і впізнаю…

загрузка...

Стихла враз пісня, зім'яв її голос Янченка:

— Чого зажурився, старий панікере? Злякався, певне, що не прилетить вертоліт за нами! Вгадав? Я ж тебе добре знаю… Але ти не падай духом, замешкаємо тут, як той скитальник Михайло.

— То твої баєчки, — відказав я.

— Баєчки! Я ж бачив його. Чого доброго, за цих десять днів він зачує нас і прийде по сіль.

— Та хто ж він такий — твій скитальник Михайло? І як це може бути: все життя тут, на безлюдді?

Серпик сонця сховався за горизонт, уже була пізня година вечора, та ми про спочинок не думали, можна буде відлежатися й удень, не велика різниця: за якусь годину–дві сонце знову спливе над обрієм і буде ліниво стояти над ним, мляво просвічуючись крізь імлу каштановою, ніби з кінської шерсті збитою кулею.

Неподалік на кургані застигли бурими купинами яструби; тихо, мов примара, пролетіла над нашим табором полярна сова, комарі обліпили повстю намети і плівку на бунгалі й люто пищать навколо нас, вимазаних "детою", не можучи доступитися до своїх жертв; півкають у кущах карликової берізки лемінги; над самою водою довкола наметів прослалася левада, вкрита морошкою, незабудками та іван–чаєм, а з недалеких торфовиськ тягне п'янким запахом багна.

Я назбирав сухого гілляччя й почав розкладати вогнище. Ватра, куховарство — то моя робота. Розподіл продуктів, і насамперед горілки, — теж. Ніхто, навіть Юра Ніструл, з яким я завжди на виїздах живу в одному наметі, не отримає від мене більше ста грамів трунку на добу. Мою вдачу знають ще відтоді, коли я працював в управлінні завідуючим складом: ніхто ніколи біля мене не попасся, не попасався і я, мене обзивали німцем, австріяком, панікером, який не краде і не дає вкрасти не тому, що чесний, а що боїться потрапити ще раз за дріт; я на те не зважав і навіть недоброзичливців примушував рахуватися зі своїми засадами.

Ощадливо підкладаю під казанок вільхові та березові патики, готую на вечерю куліш. Полум'я освічує обличчя моїх друзів, я поглядаю на них, і мені затишно й добре від того, що вони біля мене.

Федорові, бачу, хочеться розмовляти. Розповідає він цікаво й дотепно, має про що. Так склалася в нього доля, що провів півжиття у мандрах, працював навіть на Печор–шахтбуді, де робочий контингент складався переважно з колишніх карних злочинців, тож годі було вимагати від нього бозна–якої делікатності; мене ще до знайомства з ним попереджували про його нетерпимість, грубість, та на сьогодні я встиг переконатися, що грубим він буває тільки до нероб, хамів та підлабузників.

Отже, я відчуваю, як йому свербить язик, він уже потріскує пальцями, щоб привернути нашу увагу, та десь позаду, за моєю спиною, хрипить транзистор — це Степан Пеньков накручує його то на одну, то на другу хвилю; чомусь він бокує, хоч я не дав навіть краєм ока зрозуміти, що впізнав його — табірного "кума", як називали арештанти оперуповноважених. А може, і він упізнав мене?.. Транзистор посвистує, півкає, врешті вихоплюється з нього німецька маршова пісенька з одноманітним рефреном, "айн, цвай, драй". Федір нахмарює чоло, дивиться на мене невдоволено, ніби це я заважаю йому розпочати розмову, й мовить єхидно:

— Переклади, Женю, ти ж у нас поліглот, що воно означає — оте "айн, цвай, драй".

— Раз, два, три, — відказую я простодушно, і тут здіймається гомеричний регіт.

Федір вигукує, хапаючись за живіт:

— Спасибі, Женю, що просвітив, повік не забуду!

Я розумію свій промах, та мені втішно, що зміг подарувати друзям крихту доброго настрою коштом власної наївності.

1 2 3 4 5 6 7