Далі — праця з батьком у кузні, оволодіння ремеслом та майстерністю. Замовлень була гора: селяни отримали землю, почався неп, на широких просторах країни закипі-ла праця, даючи небувалі плоди.
…Тим часом Марія, випущена з буцегарні, залишалася в Києві, влаштувавшись нянькою до якоїсь єврей-ської родини. Закоханий комендант все наполягав на одруженні, здається, справа йшла до завершення, проте трапилася химерна подія, що визначила подальшу долю не лише молодої дівчини, але й зумовила мою появу в світі цьому.
Марії під Новий рік приснився сон. Нібито йде вона по мосту з дитям на руках (немовля буцімто комен-дантове). Коли це їй назустріч батько — Василь Олександрович. І каже:
— Залиш це баланеня (прізвище коменданта — Балан) і йди вниз, до води. Там тебе чекає Павло, щоб перевезти на той бік…
Марія передала немовля на руки батькові і пішла скелястою стежечкою вниз. Там її зустрів Павло з вес-лом в руках, посадив у човна і відштовхнувся від берега. Довго пливли вони, потім знялася буря, перевернула хистку посудину. Павло підтримував її, вона підтримувала його, і так вони добралися до протилежного бере-га…
Стара єврейка, вислухавши новорічний сон Марії, авторитетно заявила:
— Пом’янете моє слово — цей хлопець Павло буде вашим чоловіком…
А в Марії навіть думки такої раніше не було — ходить якийсь там сусідський юнак до батька, хай собі ходить! Але щоб одружитись?
Вона провідала батьків у Кілові. І тут зустрілася з Павлом. Диво дивне — в перший же вечір хлопець за-пропонував їй стати дружиною. І друга дивина: Марія одразу ж дала згоду, забувши свого коменданта, київські найми і все, що з нею відбувалося в столиці.
І Павлова родина, й Марусина були рішуче проти їхнього одруження. Навіть спокійний, поміркований Василь Олександрович заявив: "Краще б я побачив тебе в труні, аніж у коваля в дворі!" Чому такий опір, звідки він? Чи, може, певні сили тієї структури, що тепер зветься ноосферою, психосферою, мурували перепони на шляху сестриної та моєї появи?! Жартую, звичайно, а все ж таки…
Павло з Марією, не очікуючи благословення батьків, майнули до Рогозова і там любесенько обвінчалися. Поставили усіх перед фактом.
У двадцять четвертому році народилася Оля, моя сестричка. Тоді ж батько подався в Ялту на заробітки: там після страшного землетрусу все було поруйновано, вимагалися робочі руки для відбудови. Повернувся з добрячими грошенятами — заробив біля п’ятдесяти карбованців. За три карбованці купив розкішні хромові чоботи, за сімнадцять — жовте шкіряне пальто, решту привіз матері. Ціни в ті роки були на диво низькі, гроші набули високої вартості.
Наступного року сім’я виїхала на "переселення". Вимагалося оживити неосяжні дикі поля на Херсонщи-ні, обіцялося вільне господарство, необмежена ініціатива, високі прибутки. Не відаю — здійснилося щось з на-мірів моїх батьків та інших земляків, котрі залишили рідний край. Пам’ятаю лише: замість індивідуальних гос-подарств почали формувати колективні, батько разом з кількома помічниками організовував технічну базу. Од-ного разу, переправляючи трактора зі станції до села Вавилове, він потрапив під зливу, тяжко захворів, і в нього одібрало ноги. То була страшна трагедія: молодий, сильний чоловік — непорушний, як гнила колода. Вилікував його якийсь херсонський дід — знавець трав та всіляких інших народних способів лікування. Суміш з бараня-чого жиру, вівса та ще чогось там повністю вигнала ревматичину недугу з батькових ніг, проте сліди залишили-ся на все життя: хворе серце…
Згодом наша сім’я переїхала до Києва, де батько влаштувався слюсарем на заводі Артема. На Херсонщи-ні залишилися родичі — тітки, дід Василь з бабою Гапкою. Коли настав страшний тридцять третій рік, старий моряк помер від голоду. А втім, який він "старий" — всього шістдесят літ. Все, що міг десь заробити, дістати — сухаря, рибину, пшоно, — віддавав дітям, сам згасав, як свічка. Баба оповідала: ввечері сів за стіл читати книгу Каміла Фламаріона, не маючи в роті й росинки. Вранці дружина покликала його — він сидів біля погаслої свіч-ки, схиливши голову на стіл, не відгукнувся. З опущеної руки випала книга "Про невідоме". Вій спокійно по-прямував у невідоме… Вірив завжди, що цей шлях за межу життя — переміна "шкаралупи", як він вислов-лювався.
…Наша сім’я стала жити в Передмостовій Слобідці, був такий район в Києві па Лівобережжі, нині там Гідропарк. Невеликий півострів, оточений піщаними пляжами, мав кілька вулиць, я запам’ятав старовинні буді-влі, незвичайну архітектуру. Поряд — знаменитий Ланцюговий міст, по ньому гуркотіли трамваї, котилися ма-шини, підводи. На тім боці, на кручах, блищала золотими банями Лавра, ми, діти, любили гратися на схилах під нею.
Уривки образів: прозоро-жовта течія могутньої ріки, зграї красноперів край берега, безжурні купальщики — хлопці та дівчата. Одного разу сестра Оля почала тонути. Люди зняли лемент, прибігла мама, безстрашно пірнула в глибінь, врятувавши дочку. її довго відкачували…
Почалися голодні дні, ми очікували щодня батька з роботи: він добирався додому трамваєм, тримаючись однією рукою за поручень, в другій руці теліпався казанок з соєвою розмазнею. Мама справедливо ділила це місиво, часто віддавала свою порцію мені або сестрі, бачачи наші голодні вовчі оченята.
Було свято, коли ми десь дістали (пополам з сусідами) половину забитої коняки. Пам’ятаю дивний смак зеленкуватого м’яса.
Тоді ж я навчився читати — якось непомітно, без жодних зусиль. Перша книга, яку запам’ятав, — "Білий Зуб" Джека Лондона. Досі згадую дитяче враження від тієї книги: безмовність, сніг, вовки, вогнище, трагедія людей і тварин…
Помилився… Перед тим, як приїхати до Києва, ми жили в комуні "Ленінка" в селі Ревне Бориспільського району. Тоді експериментували з миттєвим переходом до комунізму.
Пам’ятаю довжелезний цегляний гуртожиток. Нам дали кімнату. Чисто, порожньо. Стіл, тумбочка, ліж-ка. Я з сестрою цілий день в дитсадку. У мене — синя форма: трусики, сорочка, у сестри — платтячко в горо-шок їжа — борщ, каша. Дітвора завжди голодна, кричить: добавки! В борщі — товсті шматки жорсткої капусти. З того часу у мене довго була огида до вареної капусти.
Дорослі комунари колоною, з прапором, рушали вранці на поле. Працювали доти, доки не звучав дзвін і на вишці піднімався червоний прапор. Тоді трудящі знову лаштувалися в колону і з революційними піснями йшли до їдальні. У комунарів свого нічого не було. Все — спільне. Це вело до зловживань, незадоволення.
Згадую химерний карнавал. Був Великдень, з району веліли провести атеїстичний спектакль довкола це-ркви в с. Ревне. В храмі співали "Христос воскресе із мертвих, смертію смерть поправ", а довкола танцювали переодягнені комунари, всі в масках, личинах — роги, свинячі рила, потворні пики. Діти сміялися, старенькі жінки, котрі слухали службу, хрестилися, плювалися…
Комуна незабаром розпалася. І ми поїхали до Києва…
Хоча я ледь-ледь пам’ятаю життя в комуні, проте пізніше часто розмірковував про невдачу таких експе-риментів (і в нас, і в Китаї, і будь-де в іншому місці). Справа ось в чому, як мені думалося… За основу створен-ня єдиного людського колективу, здруженого економічно й психологічно, бралася вельми примітивна модель Людини: вона, мовляв, всього-на-всього функціональна фізіологічна істота, головне для неї — харч і житло, вбрання і задоволення найпростіших потреб. Але навіть цих, зовнішніх, атрибутів життя скороспілі "комуніс-тичні" об’єднання не могли дати учасникам, тим наче що свідомість більшості людей ще була ветха, темна, з усіма накопиченнями віків — заздрістю, злобою, жадібністю, підлістю. Чесні, хороші люди, котрих, безумовно, можна зустріти скрізь, здавалися в очах більшості дурнями.
У всякому разі, комуни всюди розпалися, Замість них виникали колгоспи, радгоспи…
Повернуся до нашої сім’ї. Два роки ми жили, як я вже згадав, у Передмостовій Слобідці. Батько, працю-ючи слюсарем, поступив на математично-фізичний відділ робфаку, учився добре, голова в нього була золота, ідеї різних винаходів роїлися в ній невпинно. Поряд з цілком прикладними проектами — канавокопач, механічний полільник тощо — він все життя думав над вічним двигуном (перпетуум-мобіле), хоча й читав про немож-ливість такої конструкції. Мені здається, що його захоплювала сама ідея — дати людям безкоштовну енергію, чисту, безшумну, щедру…
Сестричка Оля, котра вже ходила до школи (десь в районі теперішньої станції метро "Лівобережна"), зненацька тяжко захворіла. Лікарі в поліклініці запевнили, що, навіть коли вона виживе, все одно стане ідіотом. Батько вирішив забрати її додому: хай краще вмре біля батьків. Лікарі не давали, хотіли з нею експериментувати. Він розлючено ввірвався до палати, силою забрав дочку і поїхав додому. Запросили старенького воєнфельдшера, котрий працював ще земським лікарем. За тиждень він виходив Олю. Я спостерігав за її облич-чям, коли вона вже отямилася: було цікаво — чи стане вона ідіотом, як казали лікарі, чи ні? І що це таке — іді-от?
Вона усміхнулася мені. І я теж зрадів — Оля отямилася такою, як і була, — розумненькою і веселою дів-чинкою (в школі вона всі роки училася лише на п’ятірки)…
Була вражаюча повінь тридцять другого року. Слобідку залило. Хлопчаки плавали вулицями в ночвах, в коритах.
Сім’я залишила Київ, перебралася до рідного села. Жили ми в тітки Ганни, батькової сестри. Батько пра-цював у колгоспі ковалем.
Настав страшний рік. Тридцять третій.
По хатах ходили комнезамівці на чолі з представниками "згори", забирали все, що можна було їсти: зер-но, спечений хліб, борошно, картоплю, буряки, моркву. Навіть те, що варилося в печі в горшках, витягали й розбивали об землю. Відбувалося щось незбагненне, селяни падали на коліна, благали залишити бодай якусь крихту для дітей, але групи експропріаторів були невблаганні.
Наша сусідка Оксана була вагітна. Коли грабіжники з комнезаму почали розбишакувати в хаті, —витягли кашу з печі та хрьопнули її об долівку, вона сховала маленький вузлик пшона під спідницю і сіла на нього. Учасниця реквізиційної групи, (до речі, Оксанина родичка) помітила це і звеліла їй встати. Висмикнувши вузлика з-під вагітної, вона урочисто показала його представникові центру.
— Ви тільки гляньте на цей контрреволюційний елемент!
Тоді любили висловлюватися таким високим штилем.
Оксана впала на коліна, тримаючись за вузлик пшона, плакала, звертаючи увагу на свою вагітність, але родичка була невблаганна й політично стійка: експропрійоване не віддавала.