Субстанційний згусток тілесності, певний ембріон, у котрому прихована Тай-на. Проте для родичів, батьків, для загсу, де немовля реєструється, для попа, який хрестить дитину, для школи, де почнуть навчати її, — все ясно. Це — громадянин такої-то країни, спадкоємець он яких традицій, він "пови-нен" виконувати ось такий і такий обов’язок і продовжити діяння предків в ген такому напрямку. І лише дитину жоден дорослий з цього тлуму не запитував, хто вона, звідки вона, яка мета її приходу в цей тяжкий, хаотич-ний світ? Що — нема такої мови, щоб ми нею запитали, а дитя повідало?
Звідки ми знаємо це? Можливо, вона є і готова до дії, та наш світ так дружно й агресивно нападає на но-воприбульця, що все принесене з Тайни забувається, відпливає в сон, у небувалість, у казку…
Довірливо й оголено входить сюди ЩОСЬ чутливе, вібруюче, ніжне. У нього відсутнє ім’я, борг, спеціа-лізація, знання. Лише первинні функції смоктання, травлення, сну, рефлекси болю, задоволення — все це за-кладено в мільярднолітньому коді першоклітинок, першоцеглинок Життя. Але настільки пластична субстанція буттєвості, що з тої ж основи можна виліпити і звіроподібного Мауглі, і божественного Платона. Скептики возрадуються: "Це доказ того, що людина — суспільна тварина!" Навпаки, це доводить, що в основі всіх життє-вих проявів — одна й та ж сутність, Що віддзеркалює т є, що оточує її, тобто вона може проявитися (самопроя-витися) відповідно до наявності динамічних творчих можливостей, накопичених духом людства, а також і сво-єю пробудженістю.
Уявіть собі, що актор, котрий грає Гамлета чи короля Ліра або козацького гетьмана, зненацька забув, що він такий-то актор, що він людина XX віку. І забули про це всі інші актори, глядачі, довколишні тварини і сти-хійні сили. Миттю міняється реальність, час, космос…
Мені часто марилися дивні видіння та сни. Вони були не випадкові, а послідовні, логічні, спадкоємні. В дитинстві такі видіння пропливали, мов хмаринки літньої днини, не залишаючи сліду па небі свідомості, а піз-ніше, — нагромаджуючись, творили грозові тучі роздумів, спричинялися до блискавиць мислення й осяяння. Ще пізніше моя супутниця і другиня, незалежно від мене, бачила аналогічне видіння. Така тотожність вразила мене, співставляючи химерні враження різних психік, ми реконструювали нетутешню реальність, котра переду-вала всій видимій та відомій Ойкумені нашого людства.
Було так…
***
Хто сидить у театральній залі,
Хто царює чи вмира на сцені,
Ось актори п’єсу одіграли,
І пустіє світова арена…
Ті, що вмерли, з сміхом воскресають,
Глядачі оцінюють їх драму,
Разом чаші повні піднімають,
Думою гуляють над віками…
Це і є Велика Гра Природи
В п’єсі чи трагічній, чи веселій…
Кожен раз — єдина нагорода:
Інший лик, подоба і оселя…
Ми жили в світі, який не можна було б назвати планетою, тобто кулею речовини, що пливе поміж інши-ми кулями, зорями, сонцями. Це була якась багатомірна, всеохопна реальність — радісна й гармонійна. Те, що нині ми називаємо квітами, птахами, метеликами, тваринами, зорями, хмаринами, грозами, різними людьми, народами, — було, існувало, динамічно перепліталося в єдиному буттєвому потоці, але жодне явище не відо-кремлювалося. Все було у всьому!
Безжурна радість зростання, пізнання, пошуку і знаходження. Всі ми були дітьми іскристого потоку бут-тєвості. І всі відали, що наша світлиця — вічність.
У просторі не було Сонця — кожен був Сонцем, всяка істота самопромінилася, хвилями сяйва вливаю-чись до буття всіх інших форм та виявів. І знали ми, що є в нас Батько, Вітець — ласкавий і мудрий Дух Життя. І є в нього подруга, котра з’являлася невідомо звідки і так же раптово зникала невідомо куди. Вона тішила нас незбагненними видіннями, розкидаючи у просторі чаклунський плащ, запалювала вдалині іскристі зорі, показу-вала заманливі краєвиди та події, що бентежили свідомість і хвилювали наші серця.
Майже неможливо нинішніми словами передати враження від реалій того світу. Проте суть не в тому. Сталося так, що Вітець залишив нашу буттєву світлицю, а опікуном стала його подруга. Ми страхалися цього, бо знали, що вона зла й лиховісна. А Батько — не знав.
Довгий час я дивувався: чому в моїх видіннях (і у видіннях моєї супутниці) присутній такий парадокс: надкосмічна істота, господар цілого вселенського регіону — наш Вітець — не відав про злобність і підступність своєї стихійної подруги?
Пізніше прийшло розуміння: завершене Добро й Правда позбавлені можливості відчувати те, що ми ро-зуміємо як зло й обман. Саме такими якостями володіє Вітець. Ми не були завершені, ми були дітьми, тому бачили, відчували лукавство таємничої жінки, на волю якої нас залишили…
І ось тоді, коли нас було залишено на її волю, проявився у повній силі обман Вселенської Відьми. Чому я так її називаю? Тому що вона справді відала, знала, вміла. І це відання, поєднане з цілковитою відсутністю всі-ляких етичних, моральних чи чуттєвих засторог, надавало втіленому злу характеру космічного чаклунства, ві-дьомства, як це розуміли наші батьки й прадіди.
Спочатку ми, діти, були приємно вражені: Відьма виявилася чудовою нянькою й наставницею. Вона опо-відала нам захоплюючі казки та легенди, і в тих розмаїтих історіях мерехтіла багата реальність, якої ми не віда-ли: пошуки правди, герці між носіями зла й добра, кохання і зрада, смерть і воскресіння, жива й мертва вода та безліч інших найхимерніших пригод у мислимих та немислимих світах.
Пізніше, коли Відьма нас повністю полонила своїм умінням вигадливості й розважання, настала катаст-рофічна розв’язка. Наставниця запропонувала дітям ввійти в течію тих казок, що нам подобалися, ввійти в об-рази, які кожному були близькі й рідні. Ми радісно згодилися. Відьма повела нас до втаємниченого складу за межами Батьківського Краю, показала дивовижне зборище розмаїтих масок, личин, убрань, тілесних футлярів. Запропонувала одягати ті личини, що кожному до вподоби. Я пам’ятаю, що обрав лик і долю наймолодшого сина в сім’ї, котрого всі вважають дурником, але якому доводиться визволяти полонених братів і сестер. Моя подруга обрала подобу Золушки-Попелюшки. Як тільки діти натягли на себе машкари й подоби, як одразу ж почали жити у казці, вигаданій Відьмою, тобто у тій реальності, що існує донині…
І ще один спогад: кожен з нас відчув безповоротність нашого вибору, його вселенський характер, жах і трагедійність. Ми повністю стали полоненими чужих сил, чужого світу, чужих ідеалів та ідей…
Останній погляд із спіралі падіння, погляд через ліве плече: краєвид Батьківського Краю зморщувався, тріскався, рвався на дрібні шматки, ніби картина під нещадними руками злочинця. А з тих шматків формували-ся зорі, планети, сонця, дерева, форми предметів, гори та ріки, хмари й дощі, океани та храми, владики та їхні армії, оратаї в полі й в’язниці, де знемагали й вмирали колишні діти, що забули, навіки забули своє недавнє га-рмонійне минуле…
Грати роль у Світовій П’єсі, проте не забувати, хто т и, — чи можливо вирішити таке завдання?
Чи багато людей в світовій історії пам’ятали, хто вони й звідки? Коли щастило бодай на якусь мить розі-рвати запону нав’язаної личини — Світ отримував іскри осяянь, нові учення, хвилюючі заклики до інших, не-бувалих, станів буття.
Але ми ще повернемося до цієї суперхимерної думки про Правічну Казку, полоненими і учасниками якої ми є… А тим часом відзначимо: коли дитя потрапляє до вовків, воно виховується як вовченя (згадаймо хоча б дівчинку Камалу, про яку повідомляли індійські та світові джерела інформації). Вона так і не змогла повністю стати людиною, коли повернулася до людей. А якби дитя потрапило до надлюдей? До богоподібних істот?
Я певен, що людина в суті своїй — Зерно Універсуму, Всесвіту, ембріон необмежених можливостей. На-віть прагматики вчені дивуються колосальним резервам людського ума і чуттів, сили й здібностей. І це — в лабіринтних умовах Землі. Поміж тюремної програми віків. А якби поставити серію безстрашних експеримен-тів по відкриттю можливостей Всеохопного Коду? Якби сміливо ринутися на стежку Імпровізації?!
А втім, я поспішаю, обганяючи події…
Немовля ще лише в колисці, воно смокче або кричить, плямкає губами під завивання хурделиці, під ко-лискову пісню матері. В підсвідомість, в тріпотливу тканину нервової структури струм-ляться джерелом хвиль-ки програмування, жадібно заповнюють сховища глибинних структур. Пісні, слова, барви світу, тьохкання со-ловейка, каркання ворони, голоси звірів та гомони незбагненного ще побуту, настрої батьків, температурні ко-ливання, доторк речей або ласкавих рук матері, жорстких предметів чи сонячних променів — це вже перші цег-линки грядущої темниці. Як глибоко вони замуровують Першосутність — хто скаже? Де, в яких глибинах захо-ване Вогняне Зерно Першосубстанції, котре одне лише може стати ниткою Аріадни?
Всесвіт для немовляти — калейдоскоп Вогню. Вібрує дивне марево, несе на розмаїтих хвилях душу в не-збагненні обрії. Лункі голоси, доторки, химерні маніпуляції. Субстанція життя підкоряється тискові, глина бут-тя набуває форми, потрібної "людству".
— Ма-ма!
— Ма-ма…
— Ба-ба!
— Ба-ба…
— Ка-ка!
— Ка-ка…
— Ця-ця!
— Ця-ця…
Певні символи відчуттів, ніби муштрування звірів у цирку: удар або нагорода! Погано — добре, приємно — неприємно, біль — насолода! Не Істина, а жалюгідні перегони до "мети" між примітивними полюсами "зла" й "добра".
Чи винні батьки? Чи можуть вони "зупинитися"? І не лише вони, а школа, держава, суспільство, групи, партії, ідеології, церкви, секти, тварини, планети, зірки? Де "кінець" відьминої казки, запущеної з правіку? Чи це одвічний біг детермінованих явищ, і нічого потикатися в лавину "законів", що несуть буття в невідомість?
А якщо зупинитися, то куди йти? І що таке правдиве буття, що таке Істина? Що таке йти "туди, куди тре-ба"? І чому людство нічого не навчилося за мільярдоліття, адже досвіду — хоч відбавляй! Чому кожна душа починає практично з нуля? Чому всі "вартості", "цінності" людей згодом викликають байдужість і нудоту, якщо вони визначаються як критерії краси, ідеалу, законності, обов’язковості?
Невеликий ухил убік — і цілий потік роздумів! Так — завжди. У кожного.