І треба кувати це Слово!
Тільки люди ж ідуть, замовляють підкови й мечі,
Тим царям захотілось для тюремної брами обнову,
Тому вкрай необхідні для жінки нові рогачі.
І жаліє коваль тих людей, сіє вироби марш у світі,
Забуває про Слово Огнисте, заповідане здавна йому.
І згасає талант. І лягають на плечі століття,
Покривають утомою серце, відпливаючи в тьму.
Небо все ще чекає і надіється знову і знову,
Лиш умови своєї воно з ковалем не міня —
Грізний час недалеко, світ жадає Вогнистого Слова,
І урочий Світанок уже осідлав чарівного Коня.
Не надійся, моряк, на погоду,
Покладайсь на вітрило міцне,
Не надійся на чистую воду —
Під водою каміння страшне!
Мати рідна тебе не обманить,
А обманять тумани густі.
Не надійся, моряк, на погоду —
Будуть шторми лихі на путі!
ПІСНЯ ЛИТОВСЬКИХ РИБАЛОК
…небо,
немов запона, розідралось,
не стало часу, простір зморщився
і бути перестав.
І кожен
у собі побачив Сонце
в звіринім колі…
…І сам себе судив.
М.ВОЛОШИН "Шляхами Каїна"
Книга перша. Падіння Люцифера
Що таке і Сила, і Безсилля?
Тайна ця для кожного нова:
Буря лише гне мале бадилля,
А дуби — з корінням вирива.
Велетні рептилії пропали,
А мурахи — всіх переживуть,
Передохло деспотів чимало,
Сіячі прості в безсмертя йдуть.
Не вважай за силу гримотіння,
Сила дозріває уві сні,
У таємній думі, у насінні,
В Материнській вічній глибині.
Починай шляхи від Блискавиці,
Та в Мовчанні — в Таїну гряди!
Коли хочеш з Силою здружиться,
То її у Серці віднайди…
Хто знайде траву Амуланг, матиме здоров’я, силу й бадьорість духу. Ця трава не росте там, де її вже бодай один раз розшукали. Завжди шукай її в іншому місці. І ще пам’ятай: трава Амуланг нічим не відрізняється від всіх інших трав, що ро-стуть довкола. Знайти її може лише той, хто відзначений долею.
КАЛМИЦЬКА КАЗКА
…Письменник пише книгу. Про кого? Кому? Навіщо? Він вигадує героїв, сюжет, ситуації. Коротко ка-жучи, він творить небувалий світ, психомодель подій, що відбулися в його чутті, умі, уяві.
Хай не говорять мені про реалізм, про документальність тощо. Будь-яка книга — вигадка, бо реальне хі-ба можливо повторити або відтворити? Кожне почуття, подія, явище, сутність або мить — унікальні й само-достатні. Тому відтворити їх в умі або почутті інших людей з допомогою книги, кіно, музики, полотна — марна річ! Тим більше неможливо передати певну ідею, вигадуючи неіснуючих героїв та ситуації, тобто фор-муючи так званий художній твір.
Ми ще не пізнали світу, в якому живемо. Ми ще не відаємо тайни власного буття. Quo vadis? (Куди пря-муєш?) — цей крик звучить впродовж віків. Додавання до нерозгаданого світу множества нових псевдосвітів з допомогою "творчості" ускладнює буття до безкінечності… Тому найясніше можна передати читачеві спогади (або спробу спогадів) про власне, індивідуальне сприйняття життя, пробудження духу, сумнів, прагнення, ося-яння, падіння і піднесення.
Вітаю вас, Друзі, тих, котрі читають ці рядки! Якщо вони вам прислужаться, як віхи у ваших шуканнях, прагненні до Свободи Духа — я буду щасливий. Якщо ні — ми разом з вами, сміючись, розпалимо веселе ба-гаття на гірській стежині і швиргонемо ці сторінки в полум’я Вічного Агні. Вони бодай зігріють наші замерзлі руки. І не станемо печалитися про марно здійснену працю: всі зусилля на шляху до Великої Радості тчуть без-смертне вбрання душі…
Вітаю вас, Вороги, котрі вирішили прочитати ці рядки, щоб завдати мені вирішального удару! В моєму серці відсутня ненависть, бо нема в цілім Всесвіті нічого сущого, що варто було б ненавидіти, окрім невігласт-ва. Та невігластво не буває вічним, тому ваші маски, Вороги, — тимчасові. Промайне епоха дисгармонії, і ми з вами зустрінемося на тій же Гірській Стежині. Це трапиться неодмінно! А поки що — прагніть за мною в не-впинному переслідуванні. Це — чудово! Як промовляють Учителі Сходу: хто переслідує Сина — той прийде в Дім Вітця!
Отже, почнемо…
Сам не відаю, де завершиться цей потік пошуку. Не знаю, якої форми вимагатиме мисль і почуття для тотожного вияву. Може, треба буде згадати сновидіння, мрії, видіння. Адже все це жива тканина формування духу й серця! Може, вплететься в плоть оповіді вірш або казка, притча чи спогад інших віків та сфер?! Можли-во, в плин роздумів упаде, мов метеор з космосу, випадкова мисль, психологічний малюнок, афоризм, відгомін несподіваних зустрічей?!
Не варто говорити про марність "несподіванок" та "випадковостей". Може виявитися, що саме вони — Іскри Правдивого Буття, які інколи прориваються до нашого, закованого детермінізмом та регламентацією, сві-ту, до прадавнього інферно, обплутаного павутиною "законів", до темної сфери, котра задихається в і безнадійності та невігластва…
Корінь Життя
Де нам любо — наше місце сили,
Не дивись — розкішно чи убого.
Дні дитячі паросток зростили
Для життя, для бою й перемоги…
Звідки я з’явився?
Дивне запитання. Дитяче запитання. І все-таки — не лише лелеки та грядки з капустою, але й точне знання фізіології та процесів зачаття не дадуть відповіді.
Ми бачимо зовнішні події: вагітність, зародження живої грудочки, повільне дозрівання нової мислячої істоти (втім, спочатку далеко не мислячої). Це для нас, для спостерігаючих. А що відбувається у внутрішньому світі дитини? Чи це лише фізіологічна машинка, біокомп’ютер, підготовлений природою для запису соціальних та всяких інших програм? Тоді звідки такі разючі відмінності? В одній і тій же сім’ї виростають генії і виродки, злочинці й ніжні альтруїсти, трударі і ледарі. Чому?
Відповіді шукалися й давалися впродовж тисячоліть. Було там всього: містичне падіння ангелів, котрі перетворилися в чортів і повинні в нижчій сфері спокутувати свою зраду; доктрина перевтілення душ, що отримують відплату або нагороду Карми (закону причин і наслідків) за розмаїті дії в різних життях; механістичні моделі Світу, в котрих життя малюється випадковим сплетінням атомів; агностичні вчення про непізна-ванність Буття, про його абсурдність та випадковість.
Гадаю, що марні будь-які пояснення. Тому, що для пояснення потрібні попередні докази чи аксіоми, а ті докази або аксіоми вимагають інших доказів, а всі знають, що аксіоми приймаються на віру… і так далі, і тому подібне… Ми потрапляємо в зачароване коло логічного змія, виснажуючи мислення в безплідних пошуках Першооснови.
А чому б не прийняти явище як воно є? Хіба не достатньо того, що воно є? А раз воно єсьм, отже, воно частка Всесвіту. Це чудово: частка Всесвіту! А може, не частка, а цілий Всесвіт у неповторному вияві. Тому з’ясувати цю неповторність, унікальність неможливо, бо щось подібне відсутнє в цілій Безмежності! Як же мо-жна ЩОСЬ пояснити, коли йому нема й не було (і ніколи не буде!) аналога, тотожності? Хтось заперечить: є групи схожих явищ, з допомогою яких ми класифікуємо ці явища для наукового вивчення та пізнання.
Саме тут головна біда сучасної науки і всього пізнання, котрі заплуталися в ілюзії всемогутності число-вої математики і аналітичного методу, розірвавши світ Цільності та Єдності, світ неповторних проявів на ніве-льоване, інкубаторне множество, що висушує Корінь Життя спекою раціоналізму. Але про це — річ попереду. А тепер — про ту мить, коли в саманній хаті, серед херсонського степу, під завивання хурделиці, закричало, захлинулося відчайдушним плачем безпомічне дитя яке згодом стало автором оцих рядків…
Отже, у сім’ї українського коваля народився син, людське немовля, житель XX віку від Народження Христа, на планеті Земля — третьому супутнику Сонця, жовтої зірки на околиці Галактики — зоряної спіралі, що входить до ще величнішої мета-галактичної сім’ї і т. д…
Я навмисне змалював ієрархію адреси місця мого "народження", щоб підкреслити абсурдність нинішніх уявлень космогоністів та заплутаність часово-просторових координат. Адже всі ці координати — лише утвори нашого розуму. Не більше! Вони — лише відображення нашого страху, що заважає збагнути себе в самодостатності, як ми є в першосуті. Замість цього — повільне й холопське намацування мозаїчних шматочків Цілого й ліплення з них абсурдних споруд космогонічних, Світоглядних, соціальних, релігій-цих та інших…
Правдивий світ залишається поза цими уявленнями. Ми бачимо лише те, що забажалося бачити, і нав’я-зуємо свої видіння новонародженим поколінням…
***
ПРИТЧА ПРО НАРОДЖЕНИХ У ТЕМНИЦІ
В сутінках усе таке казкове,
Зійде сонце — пил і марнота.
П’єса йде — усе цікаве й нове,
Глянеш за лаштунки — злиднота!
Люди жили в темниці. Там вони народжувалися, дорослішали, умирали. Вранці за металевими дверима лунко звучали кроки наглядачів, брязкали ключі. Відчинялося віконечко, в ньому можна було побачити багрові пики тюремників, які грізно гримали:
— Підйом! Праця закликає! Новий трудовий день розпочався! До роботи, трудящі!
Ув’язнеш зривалися з жалюгідних ліжок, згортали постелі, складаючи їх попід стінами камер, кожен у своєму власному місці, виділеному наглядачами. Після примітивного туалету (а втім, деякі жінки возилися з цією справою досить довго, поки чоловіки виносили велетенські параші до стічної ями) всі отримували сніда-нок, а потім по команді охоронців збиралися в гігантському приміщенні, де на кожного з них накладали шлеї або ярма, змайстровані винахідливими майстрами з дорогоцінних порід дерев, розмальовані національними орнаментами, відповідно до тих чи інших історичних традицій. Головний наглядач давав команду, цвьохкав батіг, хтось починав пісню, юрба підхоплювала ритмічний приспів, і ув’язнені напружувалися в звичній праці: від їхніх зусиль крутилося велетенське колесо, вісь якого виходила на той бік тюремної стіни. Ніхто не знав, що це колесо рухає на тім боці. Це була таємниця. В цьому був смисл Буття, як запевняли всі покоління нагляда-чів.
Спочатку вірили, що в незапам’ятні часи ніхто не працював, всі насолоджувалися відпочинком і необме-женим їдлом. І сам Архітектор та Творець Палацу Життя інколи приходив до вічно спочиваючих, бесідував з ними про радощі життя. Та потім люди переступили якусь там заборону Творця, і він прокляв їх, змусивши обертати це Колесо, — таким чином, щоденна праця була спокутою прадавнього падіння прабатьків.
Багато разів повставали трударі супроти безглуздя такого життя і запитували наглядачів:
— Чому ми страждаємо через гріхи прародичів? їхні кості давно згнили у землі, а ми донині не можемо спокутувати їхню вину.