Вона запитливо оглянула прибулих, привітно сказала:
— Прошу до хати. Хто ви, звідки?
Марія Іванівна не привіталася, не відповіла на запитання. Різко одрубала:
— Я Оленчина мати. Де вона?
Миколина мати спочатку зблідла, потім почервоніла. Гукнула схвильовано до хати:
— Миколо! Оленко! Ідіть сюди, діти!
Молоді вискочили надвір. За ними, відчуваючи щось неладне, посунули гості. Мати, побачивши дочку, напосілася на неї:
— Ось де ти, безсоромнице! Повіялася з якимось пройдисвітом у смердючу діру! Як тобі не соромно? Ану, збирайся, поїдемо додому. А вас, — насварилася вона на Миколу, — я провчу! Я подам у суд! Я не дозволю, щоб мою дочку обманювали!
Микола, задихаючись від хвилювання, сказав:
— Не соромте себе й доньки. Ніхто її не обманював. Ми одружилися. Законно. А тепер гуляємо весілля. Хіба вона маленька, щоб ви могли розпоряджатися нею, як служницею?
Мати аж рота роззявила від несподіванки.
— То ти справді вийшла заміж за нього?
— Вийшла, — крізь сльози мовила Оленка. — І ніколи не повернуся до вас. Соромно, соромно тобі має бути, мамо.
Марія Іванівна лютим поглядом зиркнула на Миколу:
— Ви її обманули. Ви обіцяли їй квартиру в Києві, наговорили хтозна-чого. Це обман! Підлий обман!
Оленка почервоніла від гніву, тупнула ногою. Микола з подивом глянув на неї — він ніколи не бачив її такою.
— Брехня, — крикнула вона. — Я не хочу більше знати васі Ми з Миколою любимося. І ніхто нас не розлучить! Ніхто й ніколи, чуєте?
Гості обурено зашуміли. Марія Іванівна відступила до хвіртки, захлипала.
— Я відмовлюся від тебе. Чуєш? Або він, або я!
— Він, — твердо вирішила заплакана Оленка, пригортаючись до мужа. Миколина мати ласкаво поклала долоню на її голову. Олена Антонівна смикнула Марію Іванівну за рукав.
— Ходімо. Нам тут нічого робити. Вона вибрала свого дорогу. Пожаліє — та буде пізно!
Дві постаті рушили лісовою стежкою до води — чужі всьому, що їх оточувало. Чужі селу, Дніпру, деревам, чистому небу. Чужі щирості цих простих трударів, їхній пісні.
Оленка дивилася вслід матері, тихенько плакала. Та сльози її були не пекучі. Вони, мов цілющий бальзам, падали на стривожену душу, втихомирювали давні болі.
Що її чекало там, у майбутньому? Хто міг сказати про це? Сьогодні вона відчувала, що її душа народжується, ніби метелик з грубого кокона гусені, щоб летіти в новий, тривожний, таємничий простір. Буде в тому просторі боротьба, невідоме життя, ще не звідане кохання… і багато, багато такого, чого не можна визначити в межах її минулого невеликого досвіду.
Мелодія четверта
ТАЄМНИЦЯ ДИВИЧ-ГОРИ
МУДРИЙ ЕЗОП
Настав вечір. Гості розійшлися.
Мати виглянула надвір, зітхнула, сказала лагідно:
— Ніч сьогодні буде, як у казці. Підіть погуляйте, діти.
Вона зупинилася перед молодими, перехрестила обох, винувато додала:
— Хоч тепер і не вірять, а я — благословляю вас. Хай Пречиста покриє вас своїм по-кровом, захистить від усього лихого. Бережи, Миколко, дружину.
Син мовчки, з вдячністю поцілував матері руку.
Вони вийшли з хати, пішли між лозами понад берегом. Прислухалися до подиху широкої ріки, до нечутного голосу паруючої землі. Зупинилися на кручі. Звідси видно було Дивич-гору на Правобережжі, неосяжну гладь води, далеке мерехтіння сяйва над Києвом. Ледве чутна мелодія пісні линула над Дніпром, і здавалося, що її співає сама природа, про-холодний незміряний простір, пасма сизих туманів.
Микола підійшов до товстелезного вікового в’яза, провів долонею по стовбуру. Дерево було покручене, вкрите химерними наростами. Коріння жадібно вгризлося в землю, ніби навіки хотіло врости в рідне лоно. Микола підвів Оленку до в’яза.
— Поглянь, яка сила. Яка любов до землі! Людям би таку. Я пам’ятаю цей в’яз ще з ди-тинства. Тільки тоді він був гіллястий, крислатий. А нині лише стовбур лишився та невеликі віти. Старий уже… Років з триста йому.
— Чого він тільки не набачився, не наслухався, — прошепотіла Оленка.
— Дуже мудре дерево, — згодився Микола.
— На перший погляд він такий незугарний, потворний, але чимось невловимо прекрас-ний… ніби Езоп, древній мудрець. Пригадуєш? Він був потворний зовні, та глибока, пре-красна душа його стала невмирущою, напоїла нас своєю мудрістю. Химерна думка, Микол-ко, але давай назвемо цього в’яза Езопом…
— Хай буде Езопом, — згодився Микола.
— А поряд — його кохана. Це дерево стрункіше, молодше. Глянь, як воно схилилося до Езопа. Вони люблять одне одного. Як ми з тобою…
Микола прихилився до в’яза, прислухався.
— Він промовляє, Оленко.
— Езоп?
— Еге. Я чую, що він каже…
Оленка затамувала подих, очі її запломеніли вогниками цікавості.
— Що ж він каже, Миколко?
Вітер зашелестів у листі, десь недалеко заспівала хвиля, тужливо скрикнула чайка. Ми-кола заплющив очі, обняв стовбур в’яза, якусь хвилину мовчав. Потім прошепотів:
— Він каже, що все проходить… Все проходить. Земля і сонце, дерева… і люди… і лише одна любов вічна. Бережіть любов… Вічна лише любов… Бережіть любов…
— Запитай його, Миколко, — Оленці вірилося, що це й справді старезний в’яз освячує своєю мудрістю їхню любов. — Запитай… чи будемо ми щасливі?
— Він каже, що щастя не приходить саме… Шукайте його… шукайте… Дихайте вітром негод… Дихайте вітром надій… Бійтеся спокою… бійтеся примарного сну…
— Скажи йому, мій друже, що ми розуміємо його.
Оленка обняла стовбур в’яза, поцілувала шорстку кору.
Прихилилася щокою до грудей коханого. В напівсутінках Микола бачив вологий блиск її очей, тонко окреслений ніс, повні вуста. Біля своїх грудей він відчув її тремтячі груди, на обличчі — гарячий подих.
Ось зараз має статися щось нечуване, неймовірне… Ще хвильку… Яке солодке чекан-ня!.. Микола повільно-повільно розплітає косу Оленки, набирає повні долоні золотистого волосся. Він пірнає обличчям у цей пахучий водоспад, вдихає його повними грудьми.
— Миколо… візьми мене! Неси мене, коханий… неси в. свою казку. Дай мені щастя.
НІЧ КОХАННЯ
Микола бере Оленку на руки, міцно притискає до грудей. Вона обвиває його шию, цілує в щоку, сміється:
— Мені здається, що я в сповиточку. Ніби знову повернулося дитинство… і добрий чарівник з бабусиних казок показує мені свій дивосвіт.
Микола несе дружину берегом, лозами. Несе, не почуваючи втоми. І здається йому, що він ступає не по землі, не по піску, а ніби виріс аж до неба й лине серед хмар, у безкрайньому просторі, несучи свій найдорожчий скарб, свою любов до зоряного замку, де вони залишать-ся наодинці зі своїм коханням.
З-за обрію випливає багряний місяць, лагідно всміхається молодим, кидає тривожні барви на весняну землю, на широкі води. Між лозами котяться, повзуть тумани, в Дніпрі ко-лишуться зірки.
Микола кладе свій скарб на найчудовіше ложе в світі — на м’яку запашну молоду тра-ву, серед квітів, припадає до вуст Оленки. Він п’є солодкий напій довго, до самозабуття. Відхиляється знеможено, дивиться на дружину, невмілими руками пестить її тугі перса, жа-гуче цілує їх, відчуваючи вустами бурхливий стукіт серця дружини. Все тіло її стислося в суцільний клубок чекання. Завмерла хвиля дніпровська, принишкли лози, зорі зупинили свою віковічну ходу. Місяць цнотливо огорнувся прозорою хмариною. Тиша покотилася над світом.
І тільки десь з Правобережжя понад Дніпром полинула протяжна дівоча пісня, ніби ба-жаючи приглушити радісний стогін першого єднання.
ДІД ВАСИЛЬ
Повернувшись з Камчатки, дід Василь майже не навідувався до хати. Він ніби боявся, що там його щось відокремлюватиме від стихії, від землі й неба. Душа прагнула самотності й роздумів, і він поринав у природу, як дитина у купіль.
Ось і тепер, у цей прозорий травневий вечір, дід Василь сидів па березі зі своєю нероз-лучною кобзою. Довго вдивлявся в мінливий багатобарвний захід, курив люльку. Потім сів у човен, сильними помахами весла спрямував його поперек течії, змагаючись з могутніми вес-няними водами. Добрався до малесенького острівця, верхівка якого виглядала з води, прив’язав човна до куща лози. Біля його ніг лащилась лагідна хвиля, над головою спалахува-ло зорями небо. Розум звільнявся від марноти, від суєтних думок, розширявся, заглиблював-ся в минуле, перебирав сучасне, зазирав у прийдешнє. Село ледь чутно гомоніло, готуючись до сну. Над ним витали тумани, ніби приємна трударська втома.
Дід Василь зітхнув, сумно схилив голову, задумався. Вважають його химерником, ве-селуном. Навіть брехлом якось назвали були недоброзичливці — за гострий язик, за дош-кульне слово, за те, що висміював неуків та нікчем. Але чому ж шлях його пролягає десь ос-торонь трударів? Що заважає йому бути в їхньому дружньому гурті, близьким і потрібним їм? Чому він усамітнюється, ніби тікає від чогось чи від когось?
Крутиться вузол спогадів, розплутується ледь помітна ниточка розуміння того, що ро-било його часто відчуженим серед юрби, серед гурту. Душа виходила на власний, найясніший суд, перегортала припорошені сторінки минулих років, оцінювала їх, глузливо всміхалася або ж дружньо схвалювала.
Коли це було? Чи ж було воно?
Пристрасний юнак Василь шукає світла, що осяяло б заплутані "стежки життя. Він прагне збагнути вищий смисл свого існування. Він просиджує вечори й ночі над книгами, в яких говориться про це. Думка не хоче сліпо сприймати написане, вона проникає в глибину, розкриває зерно, хоче здобути живий зародок істини.
Батько — колишній кріпак, велетень з вічно сумним обличчям і похилими плечима — вечорами, прийшовши з поля, сідав край столу, підпирав вузлуватими руками підборіддя, дивився на сина, нескладно говорив ніжні, тривожні слова:
— Чомусь не такий ти, Васильку, як усі. Важко буде тобі. Неприкаяним житимеш серед людей. Чого шукаєш? Чого хочеш, синку?
Хлопець піднімав од книжки поблідле обличчя, втомленими очима всміхався татові, тихо, ніби вибачаючись, ронив:
— Не гнівайтеся, тату. Я знаю, що ви останні копійки тратите, аби вивчити мене, щоб мені легше жилося. Та чим більше знаєш, тим більша прірва відкривається перед розумом, тим більший біль у серці. Бачиш, як далеко ще людям до розуміння, хто вони, звідки, куди йдуть.
— Атож, — згоджувався батько. — Колись і я чув від старих людей, що у великій мудрості — велика печаль. Проте не збагну я, чому це саме так. Скажу одне: хай бог тебе береже.