Дике поле

Олесь Бердник

Історична повість-феєрія

--------------------------------------

У святу неділю не сизі орли заклекотали,

Як то бідні невольники у тяжкій неволі заплакали,

Угору руки підіймали, кайданами забряжчали,

Господа милосердного прохали та благали:

— Подай вам. Господи, та з неба дрібен дощик,

А знизу — буйний вітер!

А чи не встане на Чорному морі бистрая хвиля,

А чи не повириває якорів з турецької каторги.

Та вже ж нам ся турецько-бусурманська каторга надоїла;

Кайдани-залізо ноги повривало,

Біле тіло козацьке, молодецьке

до жовтої кості пошмугляло!..

Українська народна дума

ПРОЛОГ. ТІНЬ ЯТАГАНА

ПОБРАТИМИ

День-два їде козак понад Росавкою. Поспішає до Росі. Може, стрінеться десь йому жива душа — хочеться перекинутися словом, відпочити біля людей якусь днину.

А потім — на Січ, до порогів...

Мріють могили в степу. Прадавні, давні й теперішні. Сплять під ними кості лицарів невідомих. Пухнасті зернята кульбаби легенько пролітають над могилами, лягають у парку літню землю. Малиново зоріють поміж тирсою великі квітки будяків, наче козацькі хоругви. Кружляє в небі підорлик, виглядає необачного зайця або ховраха. Тихо-тихо в степу, тільки легіт лагідний ворушить поверхню сивої тирси, котить по ній ледь помітна хвилю.

Гарно, невимовне гарно на рідній землі. То чому ж так тяжко жити на ній? Чом серед краси дивовижної ллється кров і чорніють руїни?

Ніхто не скаже про те. Мовчать-німують могили. Осміхається сонечко. Так було за прадідів. Так було вчора. Так буде завтра... Може, й завжди? Довіку?..

Здалеку бринять струни кобзи, чути сумовитий голос. Гордій пришпорює коня. Ось і битий шлях, а край нього — могила. Сидить біля неї сліпий кобзар у драній сірячині. Поруч лежить хлопчина років десяти. Білявий, кирпатий.

Задерши ноженята догори, втішається спочинком, дивиться не надивиться в безмір неба. Побачив козака на коні, зацікавлено підвів голову, захоплено позирає на шаблю біля пояса, на пістолі, сріблом розцяцьковані.

Зупинився Гордій, скочив з коня. А сліпий поглядом десь у незміряній далині, сухі рухливі пальці легко бігають понад струнами, з вуст злітають тужливі слова, ніби плач степової чайки.

Зближається від півдня ще вершник. Гордій скоса глянув на нього. Запорожець. Просмолена груба сорочка засукана по лікті, кунтуш приторочений до сідла, довгі прокурені вуса звисають до манишки. Він мовчки кивнув Гордієві, вколов його гострим поглядом чорних очей. Знявши шапку, заслухався думи.

А кобзар не вмовкав, і не знати, не розібрати — чи він десь чув ті слова, чи вони виникали в його серці під мелодію літнього дня серед широкого степу...

То не солов'ї серед гаю вдосвіта співали,

То не орли серед степу на камені клекотали,

Гей, гей!

То батько й ненька

Старенькі

Діток своїх у дорогу далеку виряджали,

Благословляли...

Гей, гей!..

Ой далекий шлях, тяжкі-важкі дороги, діти наші любі,

Діти-соколята...

Гей, гей!

Вороги тяжкії стрінуть вас на згубу,

На велику згубу,

На долю вроклятуї

Гей, розженуть же вони вас по лісах, по долинах,

По далеких краях-українах,

Гей, гей!

Та й розгубите ви материнські-вітцівські слова по домовинах

По чорних руїнах,

Гей, гей, гей!..

Похнюпилися козаки: не чули вони ще такої думи, бере вона за серце, ворушить сумління, розгойдує буряну хвилю в душі. А кобзар, прислухаючись до нечутного голосу блакитного неба, примовляє, і плачуть-рокочуть струни, ніби жаліючи безталанних дітей,

Тяжко ж буде старшим синам, тяжко буде й середульшим

синочкам, і наймолодшим,..

Гей, гей!

А ще тяжче буде наймолодшій сестриці

Соколиці...

Розбредуться вони по краях чужинецьких,

По маєтках шляхетських,

По горах диких,

По царствах великих,

Гей, гей!

І забудуть вони про сестру свою одиноку

в сумній самотині,

При лихій годині...

Ой пробач, наша доню, за лиху нещасливу долю,

Що судилося здавна тобі жити в Дикому Полі,

Гей, гей!

На роздоллі

Та у тяжкій неволі...

Гей, гей!

Доню наша, доню, сердешна Україно,

Бідна сиротино...

— Замовкни, діду, — не стерпів козак, тяжко зітхаючи. — Не край серця. А то заплачу — бігме, заплачу! Ніколи не плакав, а тепер сльози підступили до очей. От бісів дід, отак бере за душуі Боже помагай, святий старче!

— Оттако! — насмішкувато одвітив кобзар, одставляючи кобзу вбік. — То бісів, то святий! Ти вже охрести мене якось по-одному, козаче. А за те, що дума до вподоби, — спаси біг! Сиджу оце на могилі, слухаю, як степ гомонить... і в мені воно заворушилося, заспівало... Коли вам до вподоби — піду співати далі...

— А куди Бог несе, діду?

— На Запорожжя піду. Погомоню з отаманами, з козаками. Мо' в похід морський ще сходжу. Повернуся на Вкраїну, людям поспіваю про славу козацьку. А ви ж звідки?

— З Січі, — сказав Гордій. — А тепер доведеться знову повертатися. Поспішав, гадка була одружитися, пожити з дружиною. Де там — чорна руїна лишилася...

— Ногаї, — похмуро мовив козак, чи то запитуючи, чи то стверджуючи. — Зі мною — те ж саме сталося. Правда ваша, діду. Нема долі бідолашній Вкраїні. З одорго боку татари, з іншого — ляхи, а ще — турки та волохи...

— Вистачить воріженьків на наш вік, — пробубонів кобзар, розв'язуючи сакви. — На лезі шаблюки доля наша, козаченьки. А там — ой, як ненадійно сидіти!

— А нема деінде, — суворо одказав козак, — доведеться сидіти на шаблі чи на списові, аж доки нутрощі нам прохромить!

— Краще ворогові! — зітхнув кобзар. — Щось мені закортіло поїсти. Прошу до гурту, панове запорожці... Ви що ж — знайомі?

— Та наче не бачилися, — сказав Гордій. — Я Кожух Гордій.

загрузка...

— А я Грицько Підкова. Доля в нас одна, пане-брате! Може, побратаємося?

— Згода, Грицьку!

— Добре, браття, — вдоволено крекнув кобзар, порпаючись у глибокій торбині. — Добра справа. І я з веселим серцем піду в дорогу. Доки братаються лицарі — не самотня наша мати Вкраїна. Є кому боронити родину...

А Грицько Підкова вже дістав з саков, приторочених до сідла, срібний старовинний келих, бурдюк з вином, жестом покликав Гордія. Вони розсілися довкола каменя, на якому кобзар розіклав своє добро — житній корж, сало, пучок молодої цибулі, дрібку солі.

— Іванку, Іванку, — радісно озвався дід до свого провожатого. — Ти, голубчику, дивися, як козаки братаються...

щоб знав, щоб навіки запам'ятав. Хто стає побратимом — той і душу, і тіло кладе за друга свого...

Та хлопчині не треба було казати — він уже давно зачаровано стежив за козаками, за кожним їхнім рухом, прислухався до кожного слова. Він виріс у глухому хуторі на Волині і ніколи не бачив запорожців, лише чув про них казки та легенди від покійної бабусі. А тепер ці казкові лицарі ожили перед ним, з'явилися в плоті, як усі інші люди. І здавалися вони йому близькими, щирими, простими, а це робило їх ще привабливішими.

Тим часом Грицько налив у келих густого червоного вина. Потім вони з Гордієм з'єднали руки, і гостре лезо шаблі майнуло в руці Підкови. Багряний струмочок полився в темну рідину. Козаки обнялися, припали вустами до чаші і дружно вихилили її. Потім міцно поцілувалися.

Кобзар сплакнув, усміхаючись, розгладив довгі сиві вуса.

— Хай Бог благословить ваше братерство, лицарі ясні!..

— Випийте й ви, батьку, — сказав Грицько, наливаючи в келих вина. — Щоб краще співалося...

— Вип'ю залюбки, — розчулено відгукнувся дід. — Дай Боже, щоб довіку не пропало на нашій землі товариство тапобратимство. Хай пошле вам доля козацька щастя військового, бою побідного! А як смерті, — то смерті лицарської!

— Спаси біг, батьку, — сказали побратими.

ДІВЧИНА

Попрощалися козаки з кобзарем. Він рушив до Дніпра, вони — до Росі. Мав справу Підкова у Богуславі, треба було одвідати старого отамана, який доживав віку у невеликій світлиці над річкою, бавлячись садівництвом та пасікою. Вирішили побратими погуляти кілька днів у містечку, а опісля повернутися до Хортиці.

Понад дорогою з'явилися вістові вежі. На них чатували козаки, пильно вдивляючись в обрій — чи не з'явиться знак зловісний, чи не посуне чорна хмара з Дикого Поля.

Кам'янистим шляхом під'їхали козаки до Росі. Погуляли, доки переїхав на цей бік з великим дубом перевізник — кряжистий волохатий дід. Скупо привітавшись, він звів козацьких коней до води, розмістив у просторому дубі.

Сам став на кормі, суворо проказав:

— Гребіть, хлопці...

Козаки взялися за грубі весла. Дуб захитався на прозорій течії Росі, швидко поплив навскіс, до протилежного берега. Дід вправно обминав скелі, прямуючи до великого гурту людей, що зібрався на березі. Звідти чулося ревище худоби, іржання коней, пісні п'яних, галас перекупок.

Не встигли побратими зійти з дуба та звести коней, як на них напала молода чорнява циганка. Схопила за руку Гордія, обпекла його жагучим поглядом і все примовляла:

— Не пожалій червінця, вродливий козаче, — всю правду скажу, нічого не приховаю!

— Знаю, знаю правду, гарна циганко, — одбивався Гордій від неї. — Впаду десь у Дикому Полі під шаблюкою татарською — яка ж іще доля козацька?..

— Ой ні, такої легкої смерті не судилося тобі, — гаряче заперечила циганка, зазираючи в очі козакові. — Довго житимеш, до самої смерті житимеш!.

— Спасибі твоєму дідові, — засміявся Грицько Підкова, — всякий собака живе до самої смерті! А коли вона прийде — смерть? Ось про що скажи моєму побратимові, циганко!

— Не скоро, не скоро, козаче, — усміхнулася лукаво циганка, — ще матимеш ти дружину хорошу, діток багато. Вони й поховають тебе, як належиться доброму господареві. Не жалій червінця, гарний хлопче, ще одкрию тобі багато сумного, печального...

— Цур тобі! — скрикнув Грицько. — Платити за сум! Ми й без тебе знаємо, що лиха чортів син висипле на нас цілий міх!..

— Заплав заплачу, — сказав Гордій, — кажи, що судилося мені, гарна циганко...

— Один як палець лишився ти, козаче, — похитала головою циганка. — Всі пропали. І суджена твоя згинула, дівчина прегарна...

— Правда твоя, — зітхнув Гордій, похнюпившись. — Кажи далі...

— Та нехай не журиться серце твоє... Стрінеться тобі знову красна дівчина, зав'яже світ, полонить душу твою...

— Ой навряд...

— Не зарікайся, козаче.

1 2 3 4 5 6 7