Іван Андрусяк
СТЕФА І ЇЇ ЧАКАЛКА
1.
Стефа – сміхотунчик. Точнісінько як тато.
І мама, і сестричка,
і навіть бабуся
теж сміхотунчики.
Але Стефа – татійка.
Ось Ірця в садочку – вона мамійка. Коли її мами довго нема, вона плаче. І в лясельній групі плакала, і в молодшій, і в середній. Навіть у старшій іноді плаче, коли не заграється з Сіяром. Це тому, що вона мамійка.
А Стефа – татійка. Стефа сміється.
І сестричка Ліза – татійка, хоча вона цього й не показує. Це тому, що вона вже велика – їй аж десять років. Саме стільки, скільки пальчиків на руках. Цікаво: коли їй років буде більше, ніж десять, – як вона це показуватиме?!
Але мама – найбільша татійка. Бо вона он яка велика, а теж хоче спати з татою. Себто, треба казати "з татом" – бо Стефа вже аж у старшій групі, ще кілька місяців – і до школи піде, а дітки, яким скоро до школи йти, мають говорити правильно. Ось коли Стефа була у лясельній, себто й-асельній (і як же воно іноді важко – правильно говорити), тоді вона казала "з татою". А тепер – "із татом". Хіба коли забуде…
Отож, Стефа теж хоче спати з татом. І з мамою хоче. Тому найчастіше вона біжить у їхнє ліжечко і лягає посередині. Одну ніжку на тата покладе, іншу – на маму. Тато справа казочку розказує, мама зліва пісеньку співає. Так і заснути недовго…
Узагалі, Стефа і татійка, і мамійка, і сестрійка, і навіть бабусійка іноді – коли бабуся приїжджає. Але родимка під лівою пахвою є тільки у тата й у Стефи. І авторитет тільки у тата й у Стефи є. Ось лише в тата великий авторитет, а в Стефи – маленький авторитетик. Коли Стефа була зовсім маленькою, вона каталася на татовому авторитеті – животику, себто, – й так засинала. Тепер теж катається, бавлячись. Лише обережно, щоб не буцнути тата нізею в болюче місце. Він тоді сердиться – і це так кумедно!
А все тому, що тато – хлопчик, а Стефа – дівчинка. Адже тільки у хлопчиків болюче місце там, де закінчується авторитет. А в маленьких дівчаток болючого місця взагалі нема, лише у великих. Це коли їм більше ніж десять років і вони вже не можуть це показати на пальчиках.
У мами авторитета – того, котрий животик, – немає. Тому що мама худне. Весь тиждень. Доки не прийдуть вихідні. Стефа полюбляє вихідні – тоді вона не йде в садочок і може досхочу погратися з татом і з мамою. А ще тато готує у вихідні смакоту. Мама ту смакоту їсть, і тому весь тиждень худне. А Стефа не худне – Стефа весь тиждень їсть смакоту, яку готує мама. І тато весь тиждень їсть смакоту, яку готує мама. Тому в тата й авторитет, а в Стефи – авторитетик.
Ще у Стефи є Чакалка. Точніше, не зовсім у Стефи – Чакалка є взагалі. І Стефа її боїться.
Узагалі, Стефа нічого не боїться – лише висоти і стоматолога. Бо саме цього – висоти і стоматолога – боїться тато. Він сам так сказав! Але Чакалку Стефа теж боїться. Бо Чакалка – страшна. Яка – Стефа не знає. Вона ніколи не бачила Чакалку. Але знає, що Чакалка страшна. Особливо та, що з двома або й із трьома хвостами. А якщо вона ще й ходить із чакалятами – то взагалі… Тоді Стефа ховається під ковдерку, міцно-міцно пригортається до тата або мами, а краще одразу до обох, – і засинає…
- Іван Андрусяк — і знов...
- Іван Андрусяк — Про користь читання
- Іван Андрусяк — Ніч як вікно на схід мокра і довга...
- Ще 260 творів →
2.
…Але так бувало не завжди.
Одного разу Стефа розсердилася.
У неї тоді був, як іноді каже тато, невдалий день. Точніше, невдалий вечір.
Усе почалося з того, що мама, забираючи Стефу з садочка, не повела її, як завжди, на майданчик. Мамі не було коли – вона перевіряла модулі. Це такі папірці, на яких написано багато-багато слів, але дуже мало розумних. Так каже мама, а вона знає все. Адже мама працює вчителькою вчителів. Це старші дітки, які вчаться на те, щоби вчити діток маленьких. І мама їм задає писати модулі, а вони пишуть дулі. Так каже тато, і Стефа сміється. Але мама не сміється – мама весь вечір викреслює з тих папірців нерозумні слова, і гратися з нею не можна.
Утім, це був лише початок. Бо потім тато прийшов із роботи голодний, як пес, і злий, як пантера. І доки він кого-небудь не перекусить, до нього краще не соватися, лише поцілувати – і все.
Отож, доки тато на кухні когось перекушував, а насправді їв борщик, який невідомо коли встигла приготувати мама, – Стефа думала про пантеру. Вона бачила цю звірину в зоопарку, але та пантера була зовсім не зла. Певно, тому, що постійно спала. Це через те, – казав тато, – що вона не голодна. Бо і пантері, й людині треба поїсти, щоб подобрішати.
Одначе, навіть подобрішавши, тато зі Стефою не грався. Він увімкнув комп’ютер і сів писати статтю.
– Вибач, доню. У мене сьогодні запарка, – сказав, приголубивши Стефу. – Пограйся з Лізятком.
Запарки у тата були щотижня. Їх вигадували політики. Це такі погані дяді й тьоті, яких показують по телевізору. Чакалки теж погані, але їх не показують. Це тому, що Чакалки не платять копієчку. А політики платять, але їм треба писати статтю. Не буде статті – не буде копієчки, а не буде копієчки –смоктатимемо лапу. Як ведмідь у барлозі. Ведмедеві добре, у нього лапа смачна. А у Стефи не дуже – Стефа пробувала. Краще смоктати цукерку. Але все одно образливо, що тато не грається.
Лізі, одначе, теж було не до ігор. Ліза вчила вірша. Напам’ять. Таке в неї було домашнє завдання.
– Ти чого сюди прийшла, малявко? – огризнулася Ліза, коли Стефа відчинила двері дитячої. – Йди собі! Не заважай!
– Я не малявка! – обурилась, як завжди, Стефа, – я вже у старшій групі і скоро піду до школи…
– Подумаєш! – на сестричку цей аргумент не подіяв. – Ось коли я була у старшій групі, ти ще спала у мами в животику.
– Я не спала. Я буцалася.
– То йди собі буцайся деінде. Мені нема коли.
– А що ти робиш? – Стефі хотілося гратись, а не лаятися.
– Вірша вчу.
– Якого? Про зайчика?
– Це ви, малявки, про різних там зайчиків у садку шепелявите! А в мене тут ого як серйозно. Ось задали аж два вірші, на вибір. Скажи, який мені вибрати:
Росте Антонич, і росте трава,
і зеленіють кучеряві вільхи.
Чи цей:
Антонич був хрущем і жив колись на вишнях,
на вишнях тих, які оспівував Шевченко?
Хоча, чого це я тебе питаю! Ти ж навіть не знаєш, хто такий Шевченко.
– Як це не знаю?! – обурилася Стефа. – Нам про нього в садочку розказували, як він неба шукав. І тато книжечку читав…
– Та не неба він шукав, а стовпів, які небо підпирають. І лише тоді, коли був такою малявкою, як ти.
– А цей… А-ан…тонич – хто? Пташка така?
– Яка пташка?
– Та… на вишнях жив…
– Поет він. Хрущем був.
– Ким?!
– Жуком таким. Травневим.
– Поет був жуком?
– Ага. І жив колись на вишнях.
…І тут Стефа не витримала:
– Ти з мене знущаєшся! Поети не живуть на вишнях! На вишнях живе пташка!
– Ага, пташка-какашка…
– Сама ти какашка! – ображено вигукнула Стефа і кинулася на сестричку з кулаками. – Ти все вигадуєш, щоб тільки зі мною не гратися! І всі вигадують! Усі! Усі! Усі!
Зачувши крики, мама відірвалася від модулів і гукнула:
– Стефо! Не заважай Лізі робити уроки!
– А я буду заважати! Буду! Буду! Буду!
– Хто це там не слухається маму?! – сердито відірвався від комп’ютера тато.
– Я не слухаюся! І не хочу слухатися! І не буду!
Подивовані батьки зайшли у дитячу, але Стефа настільки на всіх образилася, що не хотіла й розмовляти. Вляглася, як Пепі Довгапанчоха, ногами на подушку і, надувши щоки, демонстративно відвернулася до стіни.
Тато завважив, що треба було б іще поскреготіти зубами, – але це не подіяло.
Тоді мама нагадала, що саме по таких неслухняних дітей і приходить уночі Чакалка.
Але Стефі було все одно.
Чакалка – то й Чакалка.
Може, у Чакалки немає модулів і статей.
Може, Чакалка не вчить напам’ять незрозумілі вірші.
Може, з нею можна погратися…
3.
…І тоді прийшла Чакалка.
Тихесенько.
Крадькома.
Серед ночі.
Через балконні двері – тато, коли надворі тепло, їх завжди залишає відчиненими. Не для Чакалки – для свіжого повітря. Але Чакалка цим скористалася.
Навшпиньках – нечутно, мов повітря – пройшла вона повз татове й мамине ліжко, прошмигнула в дитячу й легесенько, мов пір’їнку, перенесла Стефу до свого мішка. Ніхто нічого не чув, і Стефа навіть не прокинулася.
Розплющила очі аж тоді, коли вони були вже в кущах поза домом, і Чакалка взялася перекладати Стефу з меншого мішка у великий, де вже були інші дітки, котрих Чакалці вдалося цієї ночі вполювати.
Дівчачий голос протяжно й жалібно плакав.
Хлопчачий щось сердито вигукував не по нашому й буцався.
Стефа буцнула нізею у відповідь і спросоння забурмотіла:
– І не хочу слухати! І не буду вас слухати! Не буду! Не буду!
– Ось тому я вас і забрала, що ви не хотіли нікого слухати. Тепер мусите слухати мене. І не треба буцатися, бо зв’яжу!
Голос у Чакалки був учительський, скрипучий і неприємний – точнісінько як у чужої виховательки, котра якось заміняла улюблену Катерину Іванівну і дуже не полюбилася Стефі – настільки, що доки Катерина Іванівна хворіла, Стефа навіть не хотіла ходити в садочок.
Утім, далі Чакалка спробувала говорити трішечки лагідніше, наскільки надавався до того її деренчливий голос:
– І не треба мене боятися, дівчинко, – це вона до тієї дитини, що постійно хникала. – Я вам не яка-небудь костромська Баба Яга, а справжня дипломована Чакалка. Між іншим, кандидат педагогічних наук. І я буду вас перевиховувати.
– А кричати й плакати, – глухо додала по хвилі, зав’язуючи мішок, – можете скільки завгодно. Все одно вас ніхто не почує. Бо мішок у мене звуконепроникний.
Стефа, хоч як це дивно, зовсім не боялася. Не те, щоби зовсім, звичайно, – але майже не боялася.
Насправді, звісно, їй було страшно, і навіть дуже. Але Стефа вчасно згадала, що вона, взагалі, татійка, що вона, тим паче, сміхотунчик, а головне – що нічого страшнішого від висоти і стоматолога на світі нема і бути не може. Як там казав тато? Проблеми вирішуються з усмішкою, а з плачем лише нагромаджуються.
А крім того, Стефі все ще було образливо, що ніхто з нею не погрався. Та й до Чакалки вона сама напросилася – тож нема чого тепер нарікати на долю. Пригода – вона і в Африці пригода, і в Чакалчиному мішку. Отже, доведеться гратися з Чакалкою, доки не набридне. А коли набридне – тоді вона щось неодмінно придумає. І тато, тим паче, придумає – він я-ак прокинеться, я-а-ак побачить, що Стефи нема, я-а-а-ак кинеться навздогін, я-а-а-а-ак улаштує Чакалці веселе життя – не позаздриш їй…
– Ти хто? – запитав хлопчачий голос, що буцався.
– Я Стефа.