Йшов, як би за ним погоня гнала, як би перед татарам ми втікав. Що ступить крок, що вийме ногу з глибокого снігу, то вітер надбіжить, закрутиться, завиє і слід дочиста занесе, щоб довкола було рівно й пусто, як серед моря в ТИШУ— Білий безмежний океан; а на нім він один, як друх-лий човен в боротьбі з бовванами. Чорні хмари, що за Днини, як чорні стада великих диких птиць, уганяли по Небі> збилися тепер докупи та застелили небосклін вели-к°к> мутною, як око сліпця, безмовною веретою. Вже затаїли останній клапоть ясний, вже не видно нічого. Часом ^^ЇИЙ будяк, що сторчить з-під снігу, заскрипить розпуч-ливо, якби нарікав на долю, часом листок відірветься від галузі та почне втікати в тепліші, кращі краї, часом пеньок вилізе з-під заспи як звір із своєї ями, і знову біло, і знову пусто, лиш вітер віє і мороз кламцає зубами.
Йде. Не потребує видіти дороги, бо серцем чує, де його село. Нехай ніч до решти обезвічить небо, най світ цілий переміниться в одну яскиню, він трафить до своєї хати, до жінки, до дітей, він з ними відсвяткує вечір.
Сил має досить. Там, в тій поганій, тісній, темній, безвоздушній норі лежав цілими днями і цілими безсонними ночами думав о праці. Відпочав собі. Звіря теж не боїться. Чує, що поборов би медведя. Але людей бачити не хоче. Втікає перед ними по полях, як той пес, що збився з дороги та боїться чужих собак. Щоби хоч через завтра не видіти живої душі, щоб з жінкою, з малими дітьми перебути у власній хаті тих кілька-кільканадцять годин як чоловік і як господар!.. А там?... Границя недалеко. Перейде на другий бік і — поминай як звали! Вже він дасть собі раду. Най тільки до річки, до чистого льоду, — полетить по нім, як птах... Ховає руки в рукава, голову всуває в тулів і місить, місить білий сніг завзято, люто, з розпукою.
Вітер тручає його, кидає в глибокі білі ями, навіває перед ним високі кучогури, він не зважає — йде — мусить зайти!
Ось і могила. Звичайно видно з неї цілі сотні верст, засіяні селами, хуторами, застелені травами, схвильовані ланами, ріками перепоясані, квітами заквітчані. Тепер всюди сніг, всюди темрява.
Ступиш крок і юсе по тобі. Бебевхнеш в безвісті не-стяменні.
Припав до вершка, з котрого вітер звів білу кучму, і слухає, прислухується... Вітер... Лиш десь далеко, дуже далеко якісь живі звуки. То собаки брешуть. Значиться село... Але де?.. За річкою направо — буде ще з десять верстов...
І нові сили вступають в його тіло, нова охота розігріває груди. Смертельним потом обливається, але йде, все йде. А як побачив перше світло — гень далеко в селі, то летів до нього і рвався, як дитина.
Роз'яснилося від того світла в його душі. Се ж його рідне село, за котрим тілько місяців визирав надаремно крізь залізні грати тюрми, село, з котрого вирвали його насильно, осирочуючи жінку й діти.
- Богдан Лепкий — Мазепа
- Богдан Лепкий — Я вас жалую...
- Богдан Лепкий — На Сокільськім
- Ще 107 творів →
За хвилину буде між ними. Засяде в теплій чистій хаті до святої вечері як чоловік і як господар. А завтра? Завтра най буде що хоче. Довше всидіти не міг в тім бруді, в тій неволі, в пеклі...
Але селом не піде. Зайде від поля, як той приблуда-пес, що боїться собак. Не хоче стрічатися з людьми хоч тую днину, хоч дві... Іде...
Вже на подвір'ю, вже в сінях, вже в хаті.
Жінка, як побачила його, остовпіла.
— А ти ж як?
— Так, яквидиш.
— Відпустили?
— Най їм так Бог гріхи на страшнім суді відпустить.
— Ти втік?
— А вжеж що втік...
1 лице її, на хвилину втіхою роз'яснене, затягає нова хмара смутку.
— А як же тепер?
— Або я знаю як... Як маєш що їсти, то давай, бо з голоду гину.
Жінка метнулася до печі, відіткала затулу, й по хаті повіяло запахом борщу та голубців.
— То ви ще без вечері?
— Таж видиш, шо без вечері. Не хотілося самій сідати.
— А діти?
— Виглядали першої зорі, а там щось їм до голови прийшло, що тато йде. Чекали, чекали, аж поснули.
Підійшов до постелі і всміхнувся.
— Але ж бо виросли, небоги. Марійка до тебе подібна, а Павлуньо такий козарлюга, що ну!
— В батька вдався, — доповіла жінка.
Погладив діти по круглих голівках, зітхнув і задумався. 4в — Дай мені яку людську одежу, най мене діти в тім мУНцурі" не видять.
~~ А я й забула, що там тебе так по-панськи прибрали.
"творила скриню і подала білля. Обмився, розчесався, г^ався і як не той став. А тоді арештантський одяг скру-у18 в скрутель і жбурнув у піч. Докинув сухого пруття, підпалив, — горить.
— О, видиш який дим та сопух. Тьфу. А як тріщить.
3 челюстей справді вилітала така хмара густого їдкого диму, як би хата горіла, а так сильно гуділо, що аж діти збудилися.
Білими пухкими п'ястучками протирали заспані очі та здивовано дивилися на батька.
— Тато? — питався старший.
— Тато, діти, тато, — і здіймав їх з постелі. Хлопчик сів коло батька на ослоні, дівчинка на
колінах.
Зачали їсти.
— А ти, тату, де бував так довго? — питає хлопець.
— Далеко, сину, бодай там твої ноги ніколи не поступали!
А дівчинка собі:
— Хто тобі варив їсти, тату? А потім одно наперед другого:
— Мама щоднини плакала за тобою.
— І я також.
— У нас є маленькі поросята.
— Такі білі-біленькі.
— А староста казав, що ти до нас ніколи не вернеш, — лепетіли веселими, врадуваними голосами.
— Староста, діти, дурний, ви його не слухайте. Тато як піде куди, то все до вас верне. їжте, діти, борщ, бо хто борщу не з'їсть, той куті не дістане.
— Ми не хочемо куті.
— Ов! А то чому?
— Бо кутя гірка.
— Та де гірка? Кутя з медом, солодка.
— А мама казали, що гірка буде кутя цього року...
— Мама так вас страшила, діти, їжте. Кутя солодка. Замовкли і їли. Жінка як в образ дивилася на мужа...
Не змарнів, тільки постарівся та й ніби запух. Може, так з вітру. Але тої свіжості, що перше, вже в нім нема. Тільки очі світяться, як давніше. Як подивиться ними, то мовби жаром обсипав. Перед роком, на сході, як став говорити про волю, то в тих очах такі іскри летіли, як блискавиці, на брови нависли хмари, а голос гримів, як грім. Гарний був і страшний, такий страшний, що забрали його і замкнули, як дикого звіра.
— Ти чого так дивишся на мене? — спитав, почувши на собі її теплий погляд.
— Бо дивно мені, що ти між нами. Так, ніби сон який приснився. Дивний святий вечір.
— Дивний... Дивні тепер речі діються на світі, і не кінець тим дивам... Далеко не кінець. Якби ти виділа тих людей, що по тюрмах живцем гниють, якби ти чула, які муки вони перебули, ти молила б ся до них, як до мучеників преподобних.
І почав оповідати з жаром про те, що чув і видів. Мала хатина наповнилася людьми збитими, скатованими, що конали, маючи одно бажання: волі. Зойки і стони добувалися з усіх углів, а могутній подув гніву і мести хитав хатою, як буря деревом в лісі.
Груди підносилися щораз вище, серця живіше били. Зіниці дітей більшали, мов хотіли би відбити в собі цілий світ з усім тим, чого не бачили й не могли побачити.
Нараз: "Мамо, хтось іде!" — відозвався хлопчина і припав до рамен батька.
Тихо...
— Тобі причулося, дитино, — сказала мама.
— То хтось вулицею йшов.
— Заслони вікно, най не дивляться погані очі.
— Краще сядь собі в кут, там тебе не побачать.
Послухав, посунувся, але спокою не мав. Щось тривожного, незвіеного ходило попід хату. Не кидали куті на стелю, діти не квокали в сіні, згасили скоро лампу й на-потемки сиділи.' Оповідав їй про свою неволю, як терпів і нудьгував, поки дійшов до такого, що або вирвешся з того гробу, або зробиш собі смерть. Нині при святій вечері менше на них вважали, сторожі більше випили, як звичайно, і тепер він тут, коло неї.
Змарніла ти мені, небого, зжурилася, — говорив, гладячи ц рукою по обличчю, а голосом по серці. — Не журися, якось воно буде.
А вона замість слів добула сльози. 7— Відсвяткую та й за кордон. А там — шукай вітра в оді. Чи на фільварку якім наймуся, чи при фабриці, вже Дам собі раду. З весною піди до нашого Михайла, най ому поле найме. Нині землі кожний потребує, то запла-тть> а Михайло нашої кривди не схоче. Скажеш, най на
ставищу пшеницю посіє, а жито на середній, буде як шу-вар. Товару не продавай. Може, Бог дасть, що прийде нове право, і я верну, а тоді, знаєш, як трудно без худібки.
Говорили, а час ішов. Вже й ніч минула. Надворі втихло, зорі висипалися на небі, як вівці з кошари. Крізь вікно видно дерева, інеєм осріблені, і дорогу, добре виїжджену, здовж села, як випраний рушник, простерту. При дорозі стоять хати з снігом на стріхах і освітленими вікнами дивляться на церкву на горбку між липами. З деяких куриться дим. Так подобають на газдів в білих шапках з люльками в роті, що йдуть до церкви на всеношну. Чути, як з подвір'я на подвір'я хтось перебіжить, скрипнуть ворота, забрешуть пси. То від сусідів носили до панотця вечерю, то Іван вертає від Софії, а Микита Грім, перший в селі пияк, вертає з корчми і трафити до хати не може. Впав перед кузнею — колядує. На другім кінці села співають...
♦
— Хтось йде! Чуєш?
— Чую. Подивися до вікна, може, пізнаєш хто. Встромила голову в віконце.
— Соцький і кількох чоловіків. Христе Боже!
— Не кричи. Двері замкнула?
— Замкнула. Матінко свята, многотерпелива, зглянься на нас та на наші діти.
— Не заводи. Як прийдуть, то скажи, що вночі хлопів до хати не пускаєш. Зрозуміла?
— Розумію. Ох, доле моя нещаслива. За що ж ти мене так страшенно караєш? Ох, доле!
— Не кричи, кажу, бо дітей збудиш. Чуєш, гримають, йди до дверей.
До дверей хтось справді застукав палицею тричі, як свати.
Жінка насилу промовила: "Хто там?"
— То я, соцький, відчиніть!
— Я сама в хаті і хлопів по ночі не пускаю, — відповіла, набираючи відваги.
Під дверима залунав регіт.
— А дивіть, яка свята! А той, що з вами цілий вечір сидить, не хлоп? Ха, ха, ха!
Мовчала.
— Не відчиняй, — приказує чоловік. — Най розбивають. — Сотки гадок перебігли йому по голові.
— Приказую вам відчинити іменем закону! — повторив з урядовою повагою соцький.
— А я вам, добрі люди, кажу, що по ночах хлопів не пускаю, прийдіть по дневі, а тепер мені дітей не страхайте.
— То не є жадні хлопи, то є урядові особи, розумієш, дурна бабо? А як ти нас по-доброму не пустиш, то ми силою увійдемо, бо громада не може укривати острожника...
її немов хто довбнею вдарив.
— Острожник!
— Стрібуйте, — відповів обиджений. — Я вас привітаю, як злодіїв, що вночі лізуть до чужої хати.
— А, вітаємо вас, Сидоре, зі святами.