Лівою рукою підтримував криву шаблю, правою шапку знімав. Підступивши до жінок кроків на три-чотири, шапкою до землі доторкнувся і за пояс її уткнув.
— Доземний поклін, милості вашій, Маріє Федорівна, і вам, Мотре Василівна! — промовив різко, але чути було, що голос його злегка дрижав, ніби ломився, не знаючи, яка відповідь полетить йому назустріч.
Марія Федорівна встала й простягнула руку до нього.
— Слихом спихати, видом видати, бачиш, Мотре, якого гостя Бог нам приніс до хати.
Чуйкевич поцілував руку Марії Федорівни, а вона поцілувала його в голову, як сина.
Гість до панночки підступив. Дзеленькнув острогами і буйною чуприною потряс.
— Давно не бачилися, — вітай! — сказала Мотря і теж руку до нього простягнула. Взяв, потримав і до уст підніс:
"Чи вільно?"
Мотря подивилася на нього.
— У вас у столиці такі дивні звичаї, що я, селюшка, навіть відповісти на таке питання не вмію. Вітаю тебе. Сідай. Ти з дороги. Конем чи возом? Здалеку чи зблизька?
— Від гетьмана лист до генерального судді возив, а вертаючи, до вашого хутора заскочив. Подивлюся, гадаю собі, як їх Господь милує, чи здорові.
— І добре зробив, — озвалася тітка, — а то б я тебе і знати не хотіла. Спішно чи заночуєш у нас?
— Тепер такі часи, що спішитися треба, але й не заночувати теж годі.
— Так же й кажи. Заночуєш, значиться, у нас. Розважиш нас. Скучаємо за добрими людьми.
— Мотря Василівна теж?
— Казала я тобі, що двірських розмов провадити не вмію.
— Бодай би вас Бог милував, — вмішалася Марія Федорівна. — Старі знайомі, давно не бачилися, знаю, що втішилися собою, і перемовляються, пустомельствують, Бог вість нащо й пощо! Киньте геть таку погану поведінку, подайте собі руки і будьте добрими приятелями. Принеси собі Іване, стілець, ось він там, під другим деревом, — бачиш? — і сідай з нами.
Чуйкевич послухав.
— Так. Але чого це ти так відсуваєшся від мене, мов чужий! Не вкушу тебе, не бійся. Чуйкевич присунувся ближче.
— От, тепер-то я-й можу надивитися на тебе. Славити Бога, здоровий. Вирівнявся і споважнів.
— Краще кажіть, що постарівся. Вже й сиві волоски попадаються.
— Не зі старості. Такий рід, що сивіє скоро. А до того й часи клопотливі. Звідки ж ти тепер? Розказуй!
— Здалеку, шановна Маріє Федорівна, з самого Києва.
— Що ж там гетьман?
Чуйкевич сподівався такого питання, бо воно в воздусі висіло і кождий при всякій зустрічі питався його: що гетьман? Але не сподівався Чуйкевич, що це питання так байдуже понад Мотрею пролунає. Ні одна жилка, ні одна рисочка не дриґнула на її обличчю, сиділа, як витесана з мармуру. Її волосся ще горіло в заграві заходячого сонця. Інша була, як перше, і, може, ще краща від колишньої Мотрі.
Чуйкевич так задивився на неї, що забув відповісти тітці.
— Чогось ти мені забуваєшся, козаче! — сказала, похитуючи головою. — Це недобрий знак. Питаюся тебе, що гетьман?
— Недавно його милість з Жовкви вернув.
— З Жовкви? — спитала Мотря. — Що ж він там робив?
— Цар на раду воєнну кликав.
— Ого! На воєнну раду, кажеш? Видно, щось великого цар готує.
— Війні кінця не видно. Цареві не везе. Він на всі боки кидає собою, замиритися хоче, але Карло не показує до миру охоти.
— І добре робить. Цареві не миру хочеться, а передишки, щоб нових сил набрати. Нема що вірити йому. Мотря слухала вважно. Чуйкевич говорив дальше:
— Кажуть, бурлива була тая рада. Говорять, ніби цар гетьмана обидив... Мотря спалахнула.
— Обидив? Як?
— Ніхто не знає, як. Кажуть, що гетьман дуже збентежений до своїх старшин вернув і нарікав на невдячність царя.
— І що? Що дальше, говори! — наглила Марія Федорівна.
— І — ніщо. Помирилися якось. Всі троє на хвилину замовкли.
— По-ми-ри-ли-ся...
— Цар навіть сина свого гетьманові довірив, і гетьман до Києва вернув. Дальше фортецю будує.
— Таж її ще тогідь збудували! — завважила Мотря.
— Не хоче наша земля слухатися царських інженірів, — пояснював Чуйкевич. — Ті окопи, що їх насипали тогідь, поосувалися. Тепер їх ізгори донизу дерном обкладають, а по дерен доводиться їздити далеко. Коней так позаганяли, що від вітру валяться.
— Навіть коней козацьких обезсилює цар, —і Мотря жалісно зіпхнула. — Видно, хоче він, щоб у нас ніякої сили не залишилося. Одних порозкидав по світі, других дома лишив і висотує з них жили, хто ж тепер стане супротив-лятися йому?
— Хіба запорожці, — завважила тітка.
— Запорожці гетьмана не люблять.
— Хто тобі це, Мотре, казав? Запорожці підуть за тим, хто за волею обстане. Гордієнко — умний чоловік. Але я про київську кріпость почав. Отож там тепер другий перстень валів будують, починаючи від печорського містечка аж наниз, до Дніпра.
— Боже, скільки роботи! — аж скрикнула Марія Федорівна.
— Ще й якої! Третина козаків злягла. Гинуть від тяжкої праці, а ті, що ще живуть, останню одежу продають із себе, щоб прохарчуватися. Вдень працюють, а вночі нищими по дворах ходять, милостині благаючи. Ось як доробилися ми на царській службі.
— Доробилися, — глухо повторили жінки.
— І цікаве от що, — розказував дальше Чуйкевич. — Як розкопували печорську гору, то великий скарб знайшли.
— Скарб?
— Так, ассірійські монети. Це, бачите, ніби земля змилосердилася над своїми дітьми і сказала: не платить вам цар, так я вам заплачу.
— Хіба що земля змилосердиться над нами, — з жалем промовила тітка.
Мотря заперечила її.
— Кості наші викине колись, бо ми лежати в ній не гідні. Ми не діти її рідні, а пасинки якісь, не козаки, а потурнаки, московське кодло! Гірко, соромно, подло!
Кров підступила її до лиць, очі зробилися великі-великі. Чуйкевич глянув на неї і пізнав колишню Мотрю. Не тую, що була в гетьмана, спокійну й покірну, мов на образі Благовіщення Пречиста, а буйну, грізну, несамовиту.
Марія Федорівна пригадала собі колишні припадки з Мотрею і взяла її за руку.
— Мотре! Погано ми вітаємо нашого гостя. Пощо нервуватися. Якось Бог дасть, бо ще так не було, щоб ніяк не було, — приговорювала, жартуючи. — Що в нас погано, це правда, та ще, бач, наша козацька мати не пропала. Тепер війна, а на війні нема добра. Настане мир...
— Злетяться круки на жир...
— Мотре, Мотре!
Чуйкевич теж почав уговорювати її. Казав, що не вступав би був, коли б знаття, що роздратує Мотрю.
— А може, ти, Мотре, не рада? — питався, беручи її за руку. — Говори щиро. Якщо ти не можеш покійно дивитися на мене, то піду собі геть, і без жалю, бо я жалю до тебе мати не можу, вір мені, не можу,
Говорив м'яко, не по-козацьки, так що Марія Федорівна дивувалася, звідки в нього стільки лагідної терпеливості набереться. Жалувала його.
Мотря отямилася.
— Прости! І ви простіть, тітусю! Не винна я, така вдача моя — неприкаянна.
Оперлася плечами об липу і дивилася на зорі. Вечоріло. Холодок повівав від лугів. Чути було, як вертав товар із паші...
— Ось яку гарну нічку посилає Господь, — почала тітка. — Якраз для любої, тихої розмови. Розмовляйте, діточки, з собою. Незабаром покличу вас на вечерю.
І пішла.
Чуйкевич шаблею писав якісь знаки по стежці, ніби план битви рисував. Мотря дивилася на зорі. Нараз, не зводячи очей із неба, спитала:
— А шведи що? Бачив ти їх? Бачив Карла? Говори. Які вони, який їх король, чи справді такий лицар, як кажуть? Чуйкевич дальше шаблею по стежці водив.
— Доводилося мені битися зі шведами, і мушу сказати тобі, Мотре, що не піднімалася моя рука на них. Соромно було. Ніби я на братів своїх ішов. Це не наємники, що за гроші шкуру свою на війну несуть, не товпища сліпі, що під свист нагаїв на ворога йдуть, це справжні лицарі, що вірять вождові свойому і за ним по славу, як птахи у вирій, летять. Є між ними молодики, як діти, є старі, що, мабуть, онуків дома лишили, але трусів я там не бачив, тому-то й кервавилося серце моє, коли їх у полон переможених десятикратною перемогою брали, і лаяли, і зневажали, і знущалися над ними глупо, нікчемно, подло...
— А їх король?
— Що ж тобі про нього казати? Він, як кождий великий чоловік, у легенді живе. В легендах, як у хмарах, ходить. Невстрашений і грізний у бою, все напереді, все там, де найгірший огонь, і куля його не береться (москалі вірять, що він заворожений якоюсь невідомою силою). А поза боєм він лагідний, тихий, ніби засоромлений і ніби винуватий.
— Винуватий, що народові слави бажає. Всі, що великого бажають, перед малими в вині, винуваті... Багато їх, тих лицарів шведських?
— В тім то й біда, що мало. Кажуть, що в них так мало людей, що собак на вартах ставлять.
— Як то собак?
— А так, що поставлять собаку, де має стояти чоловік, і вона варту держить.
— І не втече?
— Ні. Стоїть, а коли ворога побачить, так лає, знак подає.
— В них собаки, а в нас? — і Мотря так глянула на Чуйкевича, що йому мороз пішов по спині.
Це тая Мотря, що була колись, та сама, котрої він ніяк не може забути, котра тягне і відтручує його від себе, як крутіж на Ненаситецькім порозі.
Нема йому життя без Мотрі, нема і бути не може.
І, забуваючи про все, він, дивлячись Їй просто в очі, спитав:
— Мотре, а що ж буде з нами?
Сам своїх слів злякався. Гадав, що Мотря зірветься і прожене його або згірдливо гляне на нього і піде в двір. Більше й не побачить її.
Та, на диво, вона, видержуючи його погляд гарячий, відповіла спокійно:
— Що буде з нами, питаєш. Або я знаю, козаче? Дивує мене тільки, що ти ще не забув Мотрі.
— Бо забути не можу. Шукав я забуття у боях, шукав його в праці, у книжках і не знайшов нігде; видно, нема його для мене. Мабуть, Бог так хоче, щоб я не міг тебе забути, Мотре.
— Навіть після того, як я з гетьманом сиділа?
— Навіть після того.
— Правду кажеш?
— Як на сповіді святій.
Весняна ніч вкривала їх своїм зоряним омофором. Тихо було, навіть вітрець не шевелів гілками. Хвилину мовчали обоє, ніби вслухувалися в тишину.
Нараз Мотря піднялася з лавки і спитала:
— І не соромно тобі гетьманову коханку любити?
Чуйкевич і собі з місця зірвався:
— Мотре, — прошипів, — уразила ти мою найболючішу рану!
Шаблю долонею стиснув і пригнув її так сильно, що будь вона не з дамаскинської сталі, а звичайна, то луснула б надвоє.
— Прости! — промовила Мотря, простягаючи до нього руку. — Я по щирості спитала.
— Мотре! — почав з жалем Чуйкевич. — Ти навіть не догадуєшся, що за пекло пережив я у Бахмачі. Я мужчина, в мене є гордощі свої.