ПО ДОРОЗІ В КАЗКУ
Етюд на 3 картини
I КАРТИНА
Ліс. Ніч. Люде. Сплять, збираються спати. Убрання не має ознак нації й часу.
Він.
Юрба (старі, молоді; чоловіки, жінки, діти)
Дівчина.
Окремі голоси з юрби
— Сьогодні тепло так, що можна не вкриватись.
— Гляди, щоб вранці бігать не прийшлось та грітись.
— А так! Мороз одурювать уміє... Сховається на мить, усі роздягнуться, зрадіють, а він на тебе — стриб! Почав кусать і кров морозить в жилах.
— Ет! Що́ мороз?!. В кожух сховайся та й сиди, а от од голоду сховайся!..
— Останній хліб ми доїдаєм... Що́ далі будемо робити?!
Хлопчик. Я їсти хочу вже й тепер.
— Ми помремо всі з голоду...
— Не бійсь! До смерті ще далеко!..
— А знаєте, я чув, що можна жить любісінько травою і старості діждатись. Адже ж он живиться травою буйвіл, кінь, коза. Коли ми хліб увесь з'їмо, гайда усі на пашу!
— Ну, ти не смійсь! Пасися сам, коли не маєш чим трави наскубти... А нам Бог дав, крім рота,— руки.
— Чого ви завелись?! Скажіть ви краще — хіба трава людині не завадить?
— Дарма! Привикнути до всього можна
Авжеж! Як звикне буде жити
— Ми на́ зиму нагорнем гори сіна!
— Що? Й зимувати тут?! Та ми померзнемо.
— Хати збудуєм.
— А чим палити?
— Навколо — ліс! Палити є чим
— Я не про те кажу,— вогню ми де дістанем? Коли б огонь в нас був, ми б, може, й стежки не згубили...
— У лісі живемо, у лісі й заблудились.
— Ішли вночі.
— В цім лісі завжди ніч — вночі і вдень.
Він. Ні, ні! В цім лісі жить не можна. Дорогу треба нам шукати!
Сміх
— Еге, піди та пошукай! Шукали ми доволі... аж ноги покололи...
— Я щоку розірвав.
— Я око виколов.
— А в мене брата задавив ведмідь.
— Піди та пошукай ведмедя.
— Спитай у його. Може, знає він, де простяглась дорога...
— Куди йому питать ведмедя? Він борсука злякався вчора.
Сміх.
Він. Я не злякавсь! Мені здалось, що вовк ворушиться в кущах...
— Так ти б його за хвіст! Зідрав би з його шкуру, от і було б прикритись чим... А то поглянь, яка сорочка на тобі. Уся в дірках... Того тебе і дівчина не любе.
Дівчина. Це я? Так він же ще малий! Йому про це й гадати рано.
— І досі він за мамою сумує... Я чув, як раз вночі він кликав: "Мамо, мамо!"
Сміх.
— Ну, от! От, змалились! Чого сміятися, і що ви смішного в словах його знайшли? Коли б піти та пошукать, то, може б, і знайшлась дорога. Вона ж десь єсть, напевно.
- Олександр Олесь — Три менти
- Олександр Олесь — Роман
- Олександр Олесь — Ні, забуття не дасть мені й сама природа
- Ще 301 твір →
- "По дорозі в Казку" (скорочено)
- "По дорозі в Казку" (аналіз)
- "По дорозі в Казку" (шкільні твори)
- Що в драматичному етюді "По дорозі в Казку" символізує вінок із терну й маку? (та інші запитання)
- Біографія Олександра Олеся
— Дивись, який знайшовся оборонець! Ти свині з ним, бува, не пас?
— Це з тим, що борсука злякався?! У його батька не було свиней... У його батька був кобзар.
— Так він водив за руку батька!?
Сміх.
Він. Смійтесь! Ваш сміх мене минає.
Лягають останні. Дівчи́на підходе до нього й кладе йому на плече руку
Дівч[ина]. Мені тебе зробилось жалко... Я знаю, в тебе серце добре, як в дитини.
Він. Жалко! Правда: дітей жаліти тільки можна.
Дівч[ина]. Я іншого люблю. Мій молодий на цілий хутір швець. Усі до його йдуть. Поглянь, які мені він чоботи пошив! В інших вже давно побилися в дорозі, а в мене ще міцні, немов з колодки вчора зняті. А ти? Ти б що мені зробив? Ти так, як вітер! Сьогодні — тут, а завтра — там. Всі люде на роботі, а ти сидиш собі та граєш на сопілку. Неправду я кажу? Не сердься...
Він. Так, так... Боротись я не вмію, і не дало життя мені у руки зброї... Я слабкий... Ах, я найслабший від усіх!..
Дівч[ина]. Ти плачеш? Годі!.. Ну, дай, маленький мій, я слізоньки утру... Ну, веселіший став? Ну, заспокойся — не всім орлами бути!
Він. Орлами буть! Сидіти з швайкою і шкуру колупать — невже це єсть літання попід небом?
Дівч[ина]. Він не літає, він латає,— роботою він дужий...
Він. Кому потрібно те, що він там щось латає?!
Дівч[ина]. Тому, для кого він латає.
Він. А той — кому потрібен? Гробакам?.. Орел! Орли літають над землею, орли з-під хмар клекочуть і, наче дзвоном, клекотом до себе кличуть. Одних з землі здіймають, другим запалюють серця, на третіх жах наводять!.. Твій швець не був ніколи в небі, твій швець нікого не здіймав з землі угору, нікого і не кликав...
Дівч[ина]. Навіщо кликати йому, коли до його йдуть самі у хату люде?
Він. Про лет у небі я кажу. У хаті ж ніде й крил розправить.
Дівч[ина]. Зате сидіти є де. Тепло. Тихо. Громи там не гримлять і блискавки не палять.
Він. Я не боюсь небес! Мої відкриті груди!
Дівч[ина]. Зате землі боїшся. Тебе, пригадуєш, за щось ударив хлопець; ударив раз і другий, а ти замість того, щоб тут його схопити, стоїш собі та червонієш... А далі сльози — бризь! Кап, кап... До тину ти припав і плачеш...
Тиша.
Він. Ет! Коли б могла ти глянуть в душу... Яке там пекло! А скільки всі оці, що завжди сплять, накидали каміння в неї!.. О, чом я не такий міцний душею, як вони?! У їх душа, як кремінь: б'єш крицею по ній, а з неї іскри ллються. Їм очі зав'яжи на цілий рік, вони мовчатимуть, аби їм хліб було дістати можна вільною рукою. Удар їх батогом, вони не закричать від гніву. В очі плюнь і дай їм шеляг, вони тобі устами припадуть до рук... Вони міцні, душа їх — кремінь, а я слабкий. Мене стрілою ране навіть погляд злий...
Дівч[ина]. Ну, що ж? Терпи! Не всім же буть міцними: єсть — камінь, єсть — вода.
Він. Так... єсть — камінь, єсть — вода... (Дивиться на них). І справді, всі як камені лежать. Не дивиться їм грізно в очі "завтра". Наїлись хліба, ну, і досить. А завтра кору гризтимуть, а там траву...
Дівч[ина]. Я спати йду... (Іде й зникає в пітьмі).
Хтось (підводиться). Лягай лишень і ти, а то ти спати заважаєш. Удень сміються з тебе, то ти мовчиш, а уночі, як всі заснуть,— своя для тебе воля. Лягай! Ми знаємо і так, що в тебе без кісток язик.
Він. Я спати не піду, не ляжу. Вже світає...
Хтось ще (прокидається). А що таке? Ти й досі не лягав?
— Балакав з дівкою... Я чув усю розмову... Я чув, про що, ха-ха, орел наш клекотав! Ти знаєш, він орлом назвався дівці? Твій молодий мовляє що? Швець! А я — орел крилатий.
— Та ну? Ха-ха! Коли ми встанем ранком, я розкажу тобі про його матір. Вона й зимою ходила боса...
— Тому-то він, ха-ха, й не любе так шевців!
Він рушає.
— Куди це ти ідеш?
Він (суворо). Іду шукать дорогу.
Сміються.
— От, дурень! Гляди, там ще ведмідь тебе піймає!..
— Та він злякається! Злякався ж борсука! Він вернеться через хвилину.
Він. Ні, не вернусь!
Дехто прокидається.
— Про що говорите? Що сталося вночі?
— Та ось іде шукать дорогу.
— Від розуму не піде.
— Та що вам? Хай іде! Наколе ногу на колючку, прискаче зайцем дітям на утіху.
Він. Я, не знайшовши, не вернусь. Знайти я мушу. Душа болить. Я більше тут не можу жити. Тут можна одуріть!
— Ти йдеш? Ти справді йдеш?
— Лягав би та заснув, а то всю ніч не спав, з дівчатами балакав.
— Ні, справді, ти ідеш? Кажу ж, наколеш ноги.
Він пішов ліворуч і зник. Хвилину чути тріск і шелест.
— Що, він пішов? Я думав, він жартує. Ще пропаде!.. Агов! Вернись! (Пішов за ним).
Людей прокидається ще більше; деякі сідають, деякі встають.
— Пішов?
— Хіба пішов?
— Атож!
— Навіщо ж ви пустили?
— А як же ти не пустиш?
Тиша.
— Ще... згине!
— А шкода: нікому зла він не робив.
— Всі молоді — гарячі. І я колись хотів іти шукать дорогу. Уже і чоботи озув.
— Чому ж ти не пішов?
— Та так зробилося одразу страшно.
Хтось (вертається з лісу). Я не догнав його: гілля прокляте не пустило. Коли б було видніш, кривавий слід мене б довів до нього. Десь пахла кров, а де — не зміг я розібрати.
— Чого б ти не схотів! Якби було тут видко.
— Нащо б тоді й шукать дорогу?
— Нащо?! Щоб вийти з лісу.
Тиша.
— А десь тропа тут, певно, єсть! Не може буть, щоб люде тут ніколи не блукали. В такому лісі всяк заблуде!
— Звичайно, тут не диво заблудити...
Тиша.
— А що, як він дорогу знайде?
— Ти думаєш? Ха-ха! Той дурень?..
— Чого він дурень? Не був він зроду дурнем.
— Ну, не кажи сього! Він з посміху ніколи не виходив.
— Багато треба людям, щоб сміятись! Піти не так, як ходять люде, або зробить не так, як роблять всі,— то й осміять тебе готові!
— А звісно: люде людьми.
— Мені здається, на́йде він дорогу.
— Чого тобі здається?.. Ходили ж і без його.
— Мені здається, він ніколи б не пішов, коли б не знав, що тут десь близько стежка. Мені здається, він її шукав давно вже і знайшов.
Дівч[ина]. Коли б на землю він дививсь, то, може б, і знайшов, а то він дивиться угору. Збирається усе летіти.
— А крил не має.
— Малого й не стає... от шкода!
— Малого?! Ха-ха-ха!..
Тиша.
— Подумаєш! І не злякавсь піти у нетрі.
— Божусь, що він стоїть десь за кущем і нашу всю розмову слуха.
— Звичайно, в ліс злякається піти. Злякався ж вчора, кажуть, борсука?
Сміх.
— Чи найде він дорогу, а чи ні, а тут не можна довше жити.
— Ого, подумаєш, який знайшовся пан! Молив би Господа, що він створив тебе людиною і ти сидиш між нами, а не вартуєш псом майно абощо.
— Я вартував не раз у пана. Собака спав, а я ходив і прислухався. А це... життя хіба? Хіба я про таке життя раніше марив?
— Хо-хо! Чого ти в дідька забажав!
Дитячий голос I. І я про інше марив.
Дитячий голос II. І я.
— І я.
Грубі голоси:
— Це не життя — прокляття!
— Тюрма якась!
— Печера.
Чути далекий голос в лісі
— Що це кричить?
— Де? (Підвівши руку, до інших). А стійте... тихше... Я не чую...
— Та це тобі почулось.
— І я мов чув.
Чути крик знову.
— Це він кричить! Їй-богу, Він.
— Він нас знайти не може.
— А може, він попавсь ведмедю в лапи та кричить — рятуйте.
Знову голос.
— Він нас шукає... Агов! Гу-гу!
— Гу-гу!
Голоси:
— Гу-гу! Гу-гу!
— Ми тута!
— Ми ось де!
— Ага, знайшов? І сам тепер не радий!
— Ого, ого!
— Іди сюди!
— Піти б йому назустріч: піймав він, може, що... не донесе, не вдерже.
— Ходімо ближче.
— От ще — іти! Його ніхто не посилав,— хай сам же і шукає.
Голос (ближче). А де ви? Де ви? Сюди, сюди до мене!
— До його — чуєте? Він кличе нас. І як його вовки не з'їли?
— І не злякавсь! Відважний!
— Він, може, порося піймав та рота затулив йому, щоб свині не почули.