Як матір, Україну,
Ти рідним братом и став
І другом до загину.
Давно колись, в часи війни,
Гуляв ти з козаками,
Носив на плечах їх човни,
Ховав очеретами.
Але думки летять в віки,
У час походів княжих —
Хіба ж не ти встеляв шляхи
Єдвабом, шовком вражим?
Хто ж чеше кучері твої
І мед-вином частує?
Хто сріблом пояс тобі тче
І золотом гаптує?
Вітри розчісують тебе,
Річки вином частують,
Русалки пояс тобі тчуть
І золотом гаптують.
Дніпро! Хто бачив раз тебе,
Не зможе вже забути.
Ти наче вільний, як орел,
В кайдани не закутий.
Ти тихо в день ясний пливеш,
Заглиблений в минуле,
І сумно згадуєш про тих,
Що вже давно поснули.
На кого ж думкою куєш
У кузні свою зброю?
Крилаті іскри золоті
Кого зовуть до бою?
Чому ти часом в день ясний
Кувати перестанеш?
Чому насупишся, як сич,
Темніший ночі станеш?
І хвилі буйні поженеш,
Неначе чорні коні,
На сірі скелі й береги,
На греблі-перепони?
Та все ж розіб'ються вони
В боях нерівних, лютих,
І знов застогнеш тяжко ти,
І знов невільник скутий.
Та в ранній час весни, коли
Все в світі хоче жити,
Немає сили і тобі
Конати і тужити.
І знов, могучий, кличеш ти
Боротися за волю,
І хвилі вже твої летять,
Гудуть, ревуть по полю.
І ти вже, сивий, не Дніпро,
А ціле буйне море!
Лише твої тепер степи,
Поля, ліси і гори.
Невільник, вбогий вчора ще,
Сьогодні — цар розкутий...
Дніпро! Хто бачив раз тебе,
Не в силі вже забути.
Коли збагне думки твої
Рибалка в час вечірній,
Уже до смерті стане він
Тобі товариш вірний.