Шістнадцять тягачів волокло кожну. Велика Армада, Цусіма... Щоб розпочати з неї стрільбу — треба сутки, вкопати, встановити, снаряди по вузькоколійці подавали. Мене послали першим наблюдателем до першої пушки. Садять, садять, а де падають снаряди — не бачу. Опісля виявилося, що кут падіння снарядів... Одним словом, вона не б’є ближче, як за п’ятнадцять кілометрів. До того з них ніколи не стріляли — снарядів мало і після кожної сотні пострілів треба міняти рубашку внутрішню. А їх нема. Доповідаю я по телефону: — так і так — не бачу. Дивися! А далі кабель телефонний перебило. Пушка ж била по своїх — ізлом фронту. Ну, стрілочника — першого. Зняли ремінь, кубарі зірвали. Сиджу я в буцегарні, жду трибуналу. Капці мені. А тоді заходить один, без знаків... "Жити хочеш?" "А хто не хоче". "Житимеш, тільки поміняєш род військ. І довчишся трохи". Отак і став... Послали в часть. Житуха була,— він захоплювався все дужче й дужче, зголоднів по свіжій людині, не міг зупинитися.— Посилають тебе, скажімо, в полк. Командир полку — майор, і тобі дві шпали в петлицю. Щоб був не в меншім званні, ніж він. Для своїх, енкаведе, ти лейтенант, і зарплатня тобі йде лейтенантська, а для всіх інших — майор. Сопляки, мало хто міг на тій купині втриматись... Куражились. Викликає вночі командирів батальйонів, рот... анкетну звірити. Один прийде — ще нічого, живий, інший, поки доведуть, в штани накладе. Інструкцією вмінялося — втягувати жінок командирів... І в любовниці... Даси., тобто дасть їй двісті кербелів, щоб на чоловіка стукала... Й стукає, курва. Я таким не займався, а куражитися куражився... Дурний був...
Хвилі гидливості й страху перемішалися в Олегових грудях, але їх долала ще одна хвиля — дужча, владніша — спраглої цікавості.
— А літопис, літопис? — квапив.
— Ну... літопис,— роздушив цигарку пальцями в землі.— Як відступали, заскочив я додому. Знав — цінність велика. Все село вже ховалося в плавнях. Нашу хату снаряд колупнув. У тій дірці я й замазав його. А сам подався... В окупацію пляма руда проступила. Брат двоюрідний одбив... Заховав, закопав у сорок сьомому, а сам у Західну подався по хліб. І пропав там...
— Ви літопис забрали?
— В тому то й справа, що ні. Немає його.
— А ще пошукать...— нетерпеливився Олег.
— Увесь двір і город перекопали сто разів. Він його десь у лісі загріб. Пропав... На віки-вічні. Втрата... для нашого краю, для науки... Для всіх. Не вернеш! — Шкода й балачки! — Одрізав.
Одначе Олег не міг примиритися з тим.
— А ті зошити, які вчителеві не оддали?
— Валялися на горищі, у війну батько порвав на пижі. Та то... вже ніщо.— И суворо, навіть погрозливо до Олега: — Ти ніде не тріпайся. Кому воно треба... Почнуть допитуватися.
Олег не зрозумів, чому про літопис не можна нікому розказувати, одначе пробелькотів трохи ображено:
— Я — не тріпач. Та й кому... Коли нічого, ніяких слідів. Для науки потрібні... матеріальні свідчення.
— Отож. А їх — немає. Вважай, і не було. То я тобі так, для інтересу...
Було видно, він знову шкодував на свою нестримність. І погроза його була не тільки в словах, айв очах — в очах навіть більша, ніж у словах. І все в ньому скручене, перекручене, переколошмачене, то вигострене, то притуплене; крайній цинізм, жорстокість, вульгарність, і тремкість, незахищеність, які накликали на спочуття; брехливість, хвальковитість і щирість, сповідальність, дитяча довірливість. Нуртували в ньому якісь сили, проступали нагору жалями, погрозами, і вчувалася, чи й відчувалася під усім тим якась велика таємниця. Може, й не літопису, а якась інша, яку ховав, про яку не волів говорити.
До розмови про літопис вони більше не верталися, коли по дорозі додому Олег спробував навести на літопис розмову ще раз, Чорний бликнув очима, аж сипонули іскри, роздратувався, й так гребонув веслом, що трохи не перекинув човна. А Олегові почувалося, неначе втратив щось власне, велике, дуже дороге.
Вдома Василь Гордійович похмуро порався по господарству, годував кролів у клітках, курей, залізним товкачем товк у мідній, зі снарядної гільзи, ступці грубо покришене тютюнове коріння, потім у двір несміливо, з винуватою усмішкою на білобровому, з сіточкою зморщок обличчі зайшла жінка, сусідка, тримала під пахвою сапу:
— Пробачте мені, Гордійовичу, обридла я вам уже як гірка редька, лізу й лізу...
— Сапа?
— Еге ж, струхло сапильно зовсім, випадає гвіздок.
— Зробимо. А друга?
— Ще гірша.
— Неси й ту.— І попробував пальцем лезо.— А тупі, як...— оглянувся на Олега й не доказав.
Вистругав двоє сапильн, понабивав сапи, понагострював їх терпугом:
— Бери, Марусю, канай п’ятирічку за чотири.
— Чим я тобі, Гордійовичу, віддячу,— заквилила.
— Ге! На тім світі угольками. Тіко чи будемо разом. Я — в пеклі, а ти — в раю. Безпремінно в раю... Може, впустиш у щілинку в паркані? — підморгнув гострою бровою.
— Довели людей,— сказав, коли Маруся зачинила за собою хвіртку.— Троє дітей годує сапою для першої в світі держави... Чоловік настругав перед війною, і самого застругало на ній же. П’ятдесяти немає — старезна баба. Інша б повісилася або скурвилася... А вона од ранку до вечора раком то в полі, то на своєму городі. Не знаю, з кого малювати святих... Якби я вмів...
— А чого ж... Ви вмієте...
— А що? Не зовсім... того?..— засвітив, неначе хлопчик, очима Чорний.
— Пристойно. Не Рєпін, звичайно... А щось е... Ви ж самоучка?
— А де б же я вчився і хто б мене вчив... От тільки фарб немає і дістати ніде.
— Я пришлю з Києва,— пообіцяв Олег.
Напівсухий осокір біля колодязя діловито обстукував зелений дятел — жовна, під стріхою галасували стрижі. Швидкі, неначе блискавки, вони виривалися звідкілясь із-за кущів, пурхали в гнізда, за мить кудись летіли знову.
— Дружні, зарази,— сказав Чорний.— Оце вони тут, поки молоді стануть на крило. А тоді подаються до річки і живуть там у норах. Вернуться аж весною. Треба й собі зробить заступильно... А то... оддай жінку дяді, а сам...— і застукотів сокирою.
Наступного дня Олег вибирався у Холодний Яр.
— Ти там того, не шастай по тих бескеттях,— напучував Василь Гордійович.— Яр справді холодний. Місяць тому одного інтересанта зрізали автоматною чергою.
— Кого, за віщо? — сполотнів Олег.
— А хто його знає кого і за що... В тих ярах і в громадянську війну, і в цю, і партизани, і банди... та їх і не розбереш, де ті, а де ті, тут така, брат, історія. Романи писати. І любов, і смертовбивство, і грабунки. Мать, сама земля така — плодить непокору. Сто п’ятдесят кілометрів ярів. У деякі глянеш, а там і вдень туман клубочить. Яри знамениті. Сотні могил скіфських, ніхто про них не знає — лісом поросли. Колись туди Дніпро підходив, перед війною знайшли в озері днище дерев’яного корабля. Ходи підземні хтозна на скільки кілометрів. Ніхто туди не лазив... Ти походи біля церкви і вертайся.
...Олег оглянув церкву — зветшалу й обшарпану, минулого віку, ножі святили не в ній, погомонів з бабусею, яка на вгороді за церквою полола картоплю, але вона нічого не знала, тільки показала дорогу на Жаботин, "там у кінці стоїть дуб Залізняків, він найвищий", і Олег, долаючи страх, і чомусь трохи в спротив Василю Гордійо-вичу, його лякам — самомуштрою, переконуванням, що він "не ніщо", "не смерд поганий", займається давно,— пішов лісовою дорогою, й постояв біля Залізнякового дуба, кремезного, на горі — підносився над усім лісом,— там був гайдамацький склик (десь читав), там гайдамаки гуляли, дивилися вночі звідти на долину, на Жаботин, на дальні села, де блимали вогники, манили їх, кликали до ласкавих жіночих рук, до дітей, а вони не могли піти туди, гибіли в лісі,— таке гибіння завжди породжує лють до тих, хто в теплих хатах, за гарячим борщем, і часто падає вона на них безпричинно,— іншою дорогою пройшов ще в один кінець лісу й теж поглянув на долину, і там лежало село, й ставки, і косарі в полотняних сорочках косили траву понад ставом. Кремезні, столітні, двохсотлітні дуби стояли скрізь по згір’ї, важкі, похмурі, вони пам’ятали гайдамаків і інших борців за народну долю й неволю, бандитів-прибишів, ховали таємниці в зелених шатрищах та по чорних дуплах, туркотіла
горлиця — її туркотіння, либонь,— наймирніший згук на землі.
Олег пізно втямив, що над лісом заходить на грозу, що всі птахи давно вмовкли і поховалися, що дуби глибше понасовували зелені шапки, що вітер підсвистує тонко і в’їдливо, й біг по дорозі в сірій імлі під гуркіт грому, під стукіт дощових крапель по листі. А тоді розчахнулося небо, аж затремтіли дуби,— й крізь розколоте небесне днище потоками ринула вода, а великі градини розстрілювали листя дубів, але Олег уже був у церкві й стріпувався по-собачому.
В церкві було темно, порожньо, блискавиці в’язали в небі свої смертельні петлі, на мить освітлюючи церкву до дна, громохнуло десь поруч, й Олегові здалося, що затріщало дерево, вітер забивав у вікно дощ, й під ногами неприємно, таємниче ворушилося сухе торішнє листя, а може, то шаруділа нечиста сила. І враз угорі щось залопотіло, Олег аж присів, і при світлі блискавиці побачив, що то влетів у вікно голуб, а може, й не голуб, а чиясь душа, якогось гайдамаки або прибиша. "І як їм було в лісі в грозу!" А громовиця гула й грюкала, Олегу здалося, що церква гойдається й провалюється разом з ним під землю.
Відтак він несподівано забувся, замріявся, уявив себе гайдамакою, почув урочисті дзвони, побачив гайдамаків у киреях, Залізняка з булавою і шаблею, і заспівала півча, й він щось співав чи гукав...
Гроза втихла раптово, як і почалася. Олег зняв черевики, брів через калюжі та бурчаки босий, кльокали з дубів важкі краплі, від землі клубочила пара, все довкола — дерева, кущі, трави — дихало спрагло, поспішало рости, жити, надолужити втрачене. Й Олегові радісно защеміло серце, він сам був молодий, спраглий, налитий солодкою силою — попереду ціле життя, вічність, яку ВІН питиме, як молодий мед. Він поїде до Києва, в тлум, у вир, а Гордійович, дивний і Незбагненний, дикий, і чомусь цікавий і небайдужий йому, залишиться тут, у своїй нужденній хатині, на убогому обійсті. І шкода, страшенно шкода, що немає літопису. Як би він, Олег, здивував усіх, двигонув... Що ж... Нічого не вдієш... Ні, він ще посутужить, пошукає...