Одне крило луговиків, на чолі которого /. Вусач, повернулось в Затясменську січ, друге з отаманом відійшло в Хол. Яр і з'єдналось з козаками отамана Й. Шелеста.
На різдвяні свята року 1768 до містечка Медведівка прибули козацькі сотні, на чолі карного загону Канівський сотник Брилецький, який щойно одержав від самого Потоцького нобілітацію і королівську грамоту. Бри лецький віддав наказ розпочати похід, під неймовірну завірюху та січневий мороз спалахнули пожежі. Кара впала на беззахисних старців, жінок та дітей, їх роздягнених і босих виганяли під завірюху та лютий мороз".
У цьому місці неначе цвях раптом ввіткнувся Олегові в око, він стенувся, бо прочитав таке: "Для чого пишу? Адже не тільки укласти працю, але й переписати, переказати бодай стисло не встигну. Ломить мені груди й болить правий бік... Отруюється печінка. Вчора знову забарвив кров’ю простирадло. Дядькові не сказав, бо повезе в Київ до шпиталю... А там ще гірше. А пишу... щоб не збожеволіти. Страшно мені, страшно на самоті і страшно з ченцями... Що їм можу сказати? Вбили в мені Бога лихі люди... Сарказмами своїми... Сашко і ще дехто... Сарказми пускають, а самі попивають коньячок. Нащо читав ті книги!.. А тепер — не можу. Молюся, плачу, звертаюся до Нього, а в голові молоточки: "немає, немає". Може, це шепоче лукавий? Але й його немає. Немає нічого. Тільки є мій біль — і мій страх. За віщо? Я нікого не вбив, не обманув... Не знаю".
Олег довго сидів з туманом в очах. Намагався уявити того далекого Іполита... Який він: з борідкою, вусиками, високим чолом, висхлий, худий?.. Такі здебільшого на старих малюнках, хворі на сухоти... Майнула думка — а не заразні ці сторінки? Засоромився. Однак наблизитися до Іполита душею не зміг. Той лишався далеким, нерозгаданим, не до кінця зрозумілим, самотнім... Іполитовою самотністю пройнятися теж не зміг. І не вельми прагнув.
"Вдень на св. Василія Калинівський полк на рисях вскочив в Медведівку, хоч, досконале навчене кварцяне військо Брилецького, але устояти зненацькому нападу не змогли. Наспіх хто як зміг, сотні Брилецького відходили до Писарської греблі. В Глибоких Лубенських та Йєменських ярах їх чекав Максим Страшний з сотнями запорожців. Під вечірню завірюху драгунів Брилецького з трьох сторін оточив Максим Страшний. Розпочався страшний бій. Тіснимі запорожцями драгуни Брилецького опинились у смертельному кільці і після загибелі сотники Брилецького склали зброю.
Запорозці з полоненими через село Заметницю прибули до Медведівки. їх зустрічали Калинівці, жінки й діти. З поверненням козацького атамана в Медведівку в містечку знов запанувала козацька воля. З лісів та лугів поверталися люди. В кінці лютого1 року 1767 в Мед-ведівці стався великий сход людовий та козаків навколишніх сіл та хуторів. Отаманом Січі Холодноярської назначили Шелеста, козацьким старшиною містечка Медведівка — Хтоменка Молодшого.
Та незабаром знов вернулись в Медведівку конфедерати, уніати запровадили Право патронату... Майже всі церкви в містечку Медведівці стояли на грунтах польських вельмож та жидів-орендарів, а тому з ними поступили, як кому завгодно, ті, на чиєму грунті стояли церкви, продавали їх в оренду під житло, шинки, майстерні, навіть конюшні. Селян тутешнього краю, які найбільш винні в заколоті та в пограбуванні панських маєтків, об’явлено панськими довічно. Пани володарі заводились дворовими сотнями, які угрунтовувались найманцями з других країн. Щоб угамувати стихію в тутешньому краї, треба була вища сила. Але загони Барської конфедерації на чолі з Пулавським відтягнули на себе коронне військо, і король Станіслав 2 не мав змоги чим-небудь допособити. Та чи сам заколот черні і козаків не стояв грізною перешкодою на ганебному шляху Барської конфедерації з самого початку?
Ранньої весна року 1768 тутешній край закипів пекельним котлом. До Холодного Яру потяглися валками звідусіль селяни, запорожці, нові сотні козаків-утікачів з міст і містечків, міщани, ремісники, з монастирів ченці і навіть черниці. Тутешні пани орендарі, покладаючись на дворову охорону та запевненість козацької старшини, замкнувшись в замках та укріплених дворищах, в льохах та на горищах, чекали як на Страшний Суд, ті, хто бачив страшні скутки і мав змогу, зараньиіе подались до Умані, Києва та Варшави. Уоке в квітні року 1768 всі шляхи і стежки, що вели до Медведівки, були закриті гайдамацькими ватагами".
...Олег перегорнув сторінку. В очі йому впав запис на звороті. Перший запис, всі попередні зворотні сторінки були чисті. Зверху по середині рядка було написано великими літерами: "Ластівка". А далі йшло: "Пишу при свічі. Сьогбдні побачив ластівку. Прогулювався по Тер-нешівській греблі — по сусідній з нашою монастирською. Побрів-побрів і не зглянувся, що вже стою в КІНЦІ греблі. Там старий водяний млин і верби. Важкі, роз-сохаті, віття аж на траві. Став під вербою, задивився на воду. Сонце було на вечірньому прузі, торкалося обідком Мотронівського лісу, якесь дивне, жовто-рожеве. По річці до берега — доріжка. Йди по ній до сонця... Ступи крок з греблі, й... кінець... Всьому. Болю та мукам. І думкам. Якби справді — один крок. Спалах і...— на небі. Від води повівало холодом. Я зняв з руки плащ та накинув на плечі. Плащ дядьків, на хутрі лисиць, з каптуром, дядьо й на крок не випускає без нього за монастирські ворота. Каптур розкрився сам і впав мені на голову. Я не встиг його скинути, як вилетіла вона — ластівка. Ластівка. І трохи не налетіла на мене. Сфрасувалася, розгубилася: "Отче, благословіть". Не знаю, що вселилося в мене... Я не схильний до жартів, а тут... Може те, що була вона... ластівкою? Мене бачила погано, я — в тіні верби і в каптурі, а сама стояла на осонні. Сонце цілувало її. Я так і подумав: "Цілується з сонцем". Легка і стрімка, як ластівка. Чорне волосся на проділ, обличчя довгасте, через плече — розплетена до половини коса. В косі — крокіс. Губенята припухлі, трохи примхливі, і вушко... таке ніжне, світиться проти сонця... Торкнутися б його пальцями. А очі сині-сині, неначе квіти-дзвіночки, по-дитячому довірливі, але світиться в них і якась гостра рисочка, і кілька крапельок муратиння. На носику — Ластівка ж... "Благословіть, отче". "А ти дуже грішна?" "Дуже",— тихо-тихо. (Дурень, не розпитав, хто вона). "Одпущаю і розрішаю". І сміх мене душить. І "одпущати" її не хочеться. А як затримати? "Куди літала?" "До тата,— носила вечерю". "А твій тато хто, водяний?" "Ні, він мельник". "І ти не дочка водяного?" "Ні". "І не знаєшся з ним?" "Ні". "А з ким ти знаєшся?" "З татом, з сестричкою і братиком. Благословіть на дорогу". "Не благословлю". "Чому?" "Хочу ще постояти з тобою. Розпитати, які маєш гріхи. З ким цілувалася". "А це не ваше діло". І враз розгублено. "Чудні ви. Тоді я піду сама". "Без благословення!" "Без благословення", — в голосі упертість, переступила босими ніжками, збираючись іти. Я відкинув каптур. Кажуть... Я не кепський з себе. Високе чоло, великі губи, ніс з маленькою горбинкою, виразні очі..."
Олег на мить одірвався од сторінки і зі здивуванням подумав, що Іполит чимось схожий на нього... Чи — він на Іполита.
..."Волосся в мене темно-русе, й довге, як у всіх студентів, аж на плечі. Це знову збило її з пантелику. Вона вагалася. Тремкі губенята розтулилися: "Ви не батюшка?" "А ти як думаєш?" "Не знаю,— опустила очі.— Балачкою — ні". "А всім іншим?.." "І всім іншим",— вже впевненіше. "Я — не піп і не чернець, а ти — не дочка водяного". Вона спаленіла. "І не цілувалася з ни^?" "А хоч би й цілувалася". "Ну... який він?" "Кращий за вас". І — побігла. І вже з віддалеку-далеку: "Цілуватися він уміє",— й розсипала сміх, і він покотився по річці, застрибав по воді, неначе легенькі дзвіночки. Оце й усе".
Олегові довго не спалося цієї ночі. Одягнувся, вийшов у берег. По серцю бив перепел... Нез’ясненна туга стискала серце. В серце цідилась тривога. Не знав, звідки. І саме те, що не знав, звідки вона, пригнічувало. Причина була десь тут і невідомо де. Повітря було напоєне запахом матіол, і той запах душив його. Незнайомі шерехи долітали з саду. Донедавна ніч сповнювала його іншими почуттями. Прагненням погамувати щось непогамоване, сягнути таїни, і хоч не осягав якої, одначе вловлював щось тугою серця, й здогадувався, що все те пов’язане з чарівною силою кохання, буяння, намагання заполонити світ собою, а себе світом, а це було щось інше. Якась грізна риска свідчила, що світ—це не тільки те, що він почував раніше, він таємничий і небезпечний, і небезпека розлита в місячному сяйві, в шерехах, в звуках і в тиші. Думав про гайдамаків, про Іполита, про Ластівку. Про Іполита та Ластівку більше, ніж про гайдамаків. Біля ніг плинула ріка... Та сама... що в літописі. Ріка народу. Чи інша? Іншого народу? Десь там, в темряві мріла Тясминська Січ, мерехтіло одиноке вогнище. Пастухів або трактористів. І — перепел. Той самий? Прилетів звідти? И очерети... Ті самі? В них ховалися гайдамаки. І він також у човнику. Принишк. Бо в селі — знову конфедерати... Скриплять колеса, їдуть чумацькі паровиці... Ні, скрип не такий — з клекотом. Панські карети та берлини. Вони з охороною? Узвіз... Гайдамаки, Залізняк — на коні. "...Нарет на нім золотий, так і креше копитами, так і фриска ніздрями..." А сам... "Як барвінок зовсім молод, вуса вуста не перекривають, чолом висок, та не рум’ян, а як бронза на стальниках блищить".
Проскрипіли кочетки. Попід очеретом скрадався човник. "Гайдамаки?" Оглянувся на село. Воно спало. Сліпали вікнами проти зір тільки дві чи три хати. Люди спали, не відаючи, що коїлося тут, що може скоїтися, покірні долі та вищим силам, застрашені й безвольні.
Де ж тоді береться в них оте?.. Люди в селі рано вкла>-даються спати, економлять гас, в селі електрифіковані тільки дві центральні вулиці. "Це ті самі люди? Мабуть, не ті",— чомусь зітхнув і за чимось пошкодував.
...Вранці вони базарювали. Базари в Медведівці — по середах. Сусід узяв у колгоспі коні, їхав по цемент, підкинув Василя Гордійовича й обіцяв забрати на зворотному шляху. Чорний хилитався поміж базарними столами, стріляв очима на всі боки. Одбатував кришеник сала з присмаженою шкуринкою, кутуляв, прицінювався:
— Бабо, од чого ваше порося здохло?
Літня жінка, хуторянка, яка не знала його, замахала кістлявими кулачками:
— А щоб ти до вечора, як гора, а щоб тебе пранці поїли, а щоб тобі сраку зашморгом стягнуло, а щоб тебе через тин кинуло, як вона здохла.