іноді здається, що мене жде окреме призначення, важніше за твоє й моє щастя. Як думаєш? Може принесу за когось каяття? Жертву за мій рід, за край? Я так хотіла б вчинити щось сміле, високе, не для того, щоби гомінко пройти, а просто тому, щоби не жити даром...
Слова її плили, розгойдані власною силою, як джерело на поворотах:
— Відтепер, коли спохмарніло над головами, жах перед завтром облетів серця, не має мені спокою від душевної спраги: хочеться до болю оцими руками видерти жало чиїйсь грубій перемозі, якийсь роззолочений стяг подержати, хоча б хвилину у стиску випрямлених рук, світлоносицею білою походити проміж бовдури будня...
— А от, мачаєш губи в соняшнім повітрю, як у меді, й веселить твоє мале серце те, що я біля тебе. Велике сирітство народу, громи, що причаїлися вдалині, хвилюють тебе понад дійсну потребу. Остань моїм світельцем тільки, старанницею для мене й себе, я заздрий про решту!
Не було відповіді: Ясиня гляділа в застанові на стіни міста, сповитого у хвалу. Звідтам йшли до неї слова тихше шепоту, запевнення твердіще криці.
НА КРИЛАХ СЛОВА
XVIII
"Заграй же нам, музиченьку,
Білими пальцями"...
(з нар. пісень)
Тереми, звернені п'ятьма засніженими вікнами проти карпатських борів, обрубаних Чечвою та Дністром, осотували вечірні тіні. Мариця колихала менше княжа, — на ослонах край високих свіч тулився зі шиткою гурток жінок, у колін Ясині п'ятиліток Данило.
Мариця розказувала:
— Ще зачім князь-отець поклав літком ногу в стремена у бій з Лестьком, на смерть, зустрів мене в зільнику, як брала я ласкавець на купіль князькам. Каже мені з осміхом, світле сонечко наше:
— Марице, говорять, ти будьте гадуха на весь дворецький бабинець! Вгадай мій сон! І править:
— Мені звиділося на зорі, що я двигнув рать на Польщу, став проти Висли. Гляджу, на зарінок упали птиці, сірі та багруни, щигли й горобці. Стілько, що бров'ю звести: сірих ні сліду, поїли їх червоні! Що за приміта, Марице?
Мені студінь пішла по плечу:
— Господине, — кажу, — сон цей зрадливу засідку сповіщує, сокотіться!
Він схопився іти, зі шкиблею бабою які там розговори! Потряс чубом, як вітер бором, рукою по мечеві, — засміявся:
— Поки в мене оцей друзяка щирий, не убоюся я, старухо, нікого на світі!
Поколихала хлопчика, банувала опівголоса:
— Пішов від мене геть в шкарлатах тих, як дуб у лісові, що на нього сонце попалом паде...
— 0-ох! — зітхнули жінки й з гореччю захитали головами в прозорих завоях та гостроверхих чільцях, старовіцьких, аж забриніли змієвики й жемчужні низки, жовті й білі. — Відлетів ти навіки, покинув нас, господареньку, господиноньку!
Вдова сяніцького посадника Шварна перестала на хвилю пряс ти кужіль, тягнути нитку як промінь і круглими словами немої у золотий кубок подзвонила:
— Не охайте, подруги, проти ночі — прошу я вас! Це домовиі кам не до вподоби! А віщування смерти у княж-дворі ще від! тогідної куті появлялися... Маркітний був Корочюн! Пригадайте, не впала ж ложка князю з рук, як зачернув на коляду з першоі страви? Тямиш, Ясине, як торік на Русалчиному тижні під вікч ном князевої одрини виросла щириця? Не говорила я тобі, що вона когось то на могилки закликає?
— Ми вирвали щирицю з корінням, та через неділю друга зазеленіла, — вповіла Ясиня і вдумчиво підвела очі з-над силянки, що її вишивала в квітки та пави.
В цю мить Шварна підвела очі та злопотіла рукавами з чорною заполоччю, ластівчаними крильми:
— Боян! Боян правцює в тереми! Пан Перемисльний з ним, глядіть!
Облягли грудьми підвіконники в мрачних нішах і виїмок шиби, крізь який в ошаделині біліла модрина, чорнохрещата.
Темінь згасила крайнє вікно...
Це мандрівник у борсучій киреї перемигнув світлом і біллю, — у впадинах сукна жевріли тіні, ніби руда на вогні, червоно.
За ним ішов черевань у беберянах, брови як повсть, очі іскрами, ніс гей вежа, з чолом водно. На грудях бовтався золотий посадницький ланцюг Перемишля: рись серед скоку.
Низькі хороми відбили луну голосів, один хриплий, надточений хмельом, другий перевитий стужею сумерків, закурений снігами лютневих доріг. Він пригадував прибій великих хвиль, aбо музику дзвонів у скловім повітрю.
Гості увійшли в широку вітальню зі скринями, ослонами, кіотом, — проти них, у світельці, сиченім маслом, змерехтіла ікона, надихана таємним теплом річей, передуховлених мольбами...
Боян похилився у поклоні чорному обличчу, а тоді занява своєю гуслею, закутаною в лудиння, як жива істота. З пошанов помогли знатному скитальцеві роздягнутися й відібрали від нього інструмент, що сіяв зимном і склицею дорогого дерева.
Ясиня присунула і'д столові одно й друге високе крісло під медвежою шкірою, клала хліб і сіль на точеному тарелеві білого явора. Вмивальну чашу поставила осторонь на ослоні, із веренькою шитою в дубові листки праворуч...
... Не орлині крила під небом лопочуть: це пісня гойдається верх струн, як білі овечки липнуть до себе круглі жіночі рамена і грядка голов в уплітках, покрасах хиляється від насолоди в такт акордів, у продзвін пісні.
Струнко у кріслі усіла княгиня, як горорізьба на сріблі, пальці цупко стулені на колінах, лице чисте, далеке.
Пан Перемисльний придержав старшого княжича проміж колін, але він і там тупцює, мов у танку, мов серед ігри.
А пісня гремить із повноти Боянових грудей: рванули у бій велетні, дзвонять списи об кольчуги, лящуть мечі об щити зі знаменами пардів та змій. Боги й герої зціпилися в дужаннях за безсмертну славу.
О, як жв'якають мечі об щити, виіскрені сонцем, як високо кричить перемога! А там під хмарами ширяє суп, зорить причаровано за дорогим лахміттям, що лягло розхристане проміж смереки... Упав герой, та ждіть! Ось местник жене назирцем, — зібрався в собі як стріла під вказуючим пальцем, дрожить земля, кучеряво димують шпиці... Горе богам, коли людська месть приходить до слова!
У всю висоту встає оце Гаральд Гарфаґар і ніби янтарне питво з рога, кованого сріблом, кане пісня про вісім його перемог над осьми королями дронтгаймського краю. Широко стеляться чорно-сірі пустарі у крові, у свисті завірюхи... Але ось між каміння прозябають квітки, тони вирівнюються, грають росами й сонцем, це розцвитає відпочинок серцю: зелена долина над озером Тінгваля.
Слухайте, крізь віддаль століть норвежський принц, Гаральд Гарфаґар жалується на байдужність доньки Ярослава:
— "Я родився там, де Упляндці напинають луки, тепер я правлю вояцькі кораблі серед скал, ненависні гречкосіям, відколи пустилися ми в світ, в ріжних місцях розбивали ми човном хвилі, але руська дівчина в золотій гривні мною помітує..."
Стряхнув Боян кучерями з виблиском, милує гуслю, як живу, віщий патос пливе з-під пальців, медові води з-проміж скель. Хана Обезів згадав. Залізних Воріт досяг. Євшан-зілля пахне, зове рід...
Ходять струни як з барвінку, одна другу кличе! Двобій Метислава з Редедею оспівує тепер старий соловейко. Повзуть nor небом касожські полки, а Мстислав, брови кам'яним градом, булатним на Редедю упав... О, яка сила в зойку борні, свист ударів на життя і смерть!
Що є в героях віковічного, виросло оце в пісні понад їхні могили.
Але де ж то маленький Данило? Майнув проміж жіночими квітник, пропав леготом, як дим.
У владичій одрині герцює: топче застелений шкірами одр бать-' ка і рум'яний від під'єму, добро, що з очей блакить бризками не трисне, стягає долів фряжський меч, зачіплений на лосячому ремені, високо...
Меч, про який співає пісня, носителька безсмертних вінків.
То Ясиня виручила княжича, сміючися хистко, ніби жайворонок під перший пах весни.
— Не пора вам ще до батьківського заліза, господине отчичуі Ждіть часок, поки здіймете вістря поверх юнацького чуба!
— Остав мене, Ясине, остав! Не бути ж князеві без меча і лука на стінах?
Взяла його під руки, вела. Боян кінчив широким славословієм красі Бористена, коли явилася Ясиня з чорночубим княжим пахолятком оперед себе. Вона вклонилася співакові білим, вдумчивим чолом, рум'яними як суниці устами і просила скласти яку там колядку господину-отчичу, — таку, щоби була йому до притоки і пішла з роду в рід, доки світа й сонця.
Усміхнувся величний скиталець, торкнув струни переливом:
— Ей в полі, в полі, в чистенькім полі,
Гей воли, гей сивенькі, гей воли!
Там же ми стоїть загородойка,
В тій загородойці новая світлонька.
При ним ми сидить пан Перемисльний,
Перед ним пляше молоде паня,
На тім паняти рудая сукня,
На ножейках мат шнуровані бітки,
На бочейках мат кований пояс.
На тім поясі жовті ретязки,
На тих ретязках золоті ключі,
На голові мат пав'яний вінок,
На ручейці мат золотий перстень!
А наш панонько з війни приїхав,
З війни, війноньки, з Вгорської сторононьки.
Поз'їзжалися к'нему панове,
К' нему панове, його братове,
Сталися його відвідувати,
Що там доброго в Уграх слихати?
Добрі слишано, бо поорано,
Бо поорано, злотом сіяно.
Пав'яним перцем заволочено,
Золотим мечем загороджено!
— І справді колядка непроста й подобає на те, що тріватиме доки світа й сонця! — кріпко засвідчила княгиня. — Наш малий отчич розписаний, гей веселка над потоком. Співає і світить Боянів колядковий малюнок. І про пана Перемисльного саме відповідне слово! А тепер прошу гостей богоданних повечеряти!
І перша увійшла у збічну світлоньку щонайсвітлішу, де якраз зажегли тоті вечірні посвіти й клали на ильчастій скатерті писану мису з обжареним сернюком та рубаним тістом у гідній підливі, покрай сочива й городовини.
Ще й дзбан-крашеняк із старим яблучним питвом ставили обіч, аж запахло спілим садом, як коли під Спаса...
Заговорили тепер чергою, важно й учтиво, як ялося в день свята.
ПІСНЯ ГІРСЬКОГО ГНІЗДА
XIX
"Доки ж тебе, молодця, ждати?
Росла коса до пояса,
Ні розплести, ні розчесати".
(з нар. пісень)
Був перший день нову після Русалчиного тижня. Це свято молодої утіхи, музики й співанок. Дівчата розбігаються тоді по горах, долинах з шумом стяжок, лопотом шитих рукавів і благають Ладу, пістунку родинного щастя, щоби судьбу милих звела з їхньою. А ті, що поклали вже на волосся подружий серпанок, споминають.
Жінка Словита наділа ранком сукню з парчевої ширинки і накрила вчасно посивілу голову найтоншим своїм рантухом. Стан обвила золотою стрічкою і так загорнена сіла в світлиці проти вікна над отвертою на колінах книгою з Хіляндару.
Ясиня глянула з зачудованням на святочний одяг матері, — вона ж у відповідь підняла в пальцях рубець дорогої тканини.
— Річи мають свою укриту силу, — моє дитя! Чи думаєш, що я могла б піднести зір понад "сьогодня", коли б мої плечі замість паволоки вкривала нитяна кисія наймички? Чи думаєш, що жрець, закутаний в кольчугу войовника, зумів би віщувати з внутренностей ягнят, димуючих на святому камені, а без вінка омели розмовляти з висотами?
Помовчала, а тоді правила м'яко:
— Сьогодня уперше за весь вік сон явив переді мною одно дороге обличча, яке давно вже розсипалося в порох. Це ве