Шоломи в сонці

ХАТА БЕЗ ДАХУ

І

"Заграно, забубняно,

А в княжім дому рано…"

(з нар. пісень)

Давно вже не було над Галичем такої негоди, як в одну з липневих ночей р. 1205. Бовдури тьми ніби високо сповененя ріка перевалювалися з краю в край неба і з силою стихії гнали в безвісти.

Несамовита ніч жевріла притаєним світлом, що лежав на всіх річках, як сум на серці людини.

Чорні обриси княжого замку та подвійного перстеня грізних фос і валів, наїжених частоколом, то пропадали в тьмі, то виринали з неї, як остров із моря. Здалеку видно було їх дубові масиви, приспані сторожким сном.

Вони здавалися також грою хмар, більше фантастичною, як ця, що на небі.

Свист бурі гонив довкола княжих гридниць, заплітався довкола пнів дуба і тиса та згинав додолу чорнохрещате гілля модрини. Ні одна зоря не пригадувала Бога, — золота стріла хреста замкового собору погасла на висотах, у заметілі темних сил.

У такий час на вежі, біля зводного моста, нудьгував бородатий служка, Тиско. Він струшував із себе втому, як посоловілий птах струшує з пір'я студінь нічної години.

Кричали другі когути й Тиско в дожиданню обміни спряг кріпше пояс на своїй сивій служебній опанчі, перевісив через плече торбу з останками хліба й, опертий об віконну варцабу на вежі, наслухував. Думки пішли круговоротом, змисли клонилися спочити.

На мить він, було, задрімав, повіки упали на очі, от як залзо.

А буря колисала світ на своїй дикій гойдалці, без впину, без стриму. Тиско почав саме снити, що здіймає біля хатної печі свої промоклі яловичні ходаки, — на світичі горить саме липова скипка, під світло шиє одіж найстарша донька. Росиця.

Он кинула угарок у відро з водою й він з шипотом згоряє, зажегла другий, намисто з лиснючих оленків грає зеленими цятками на смаглій шиї.

— Цок — цок... Тук — тук...

Наковтач товче ніччю в дерево, наковтує смерть?

Прокинувся з чолом у поті, цілим тілом послонився вперед і так остав, зляканий дивно...

Особливий згук не вмовкав.

Через декілька хвиль Тимко скакав униз, простелився хрестом на землі й слухав пильно мови глибини. Відтак зірвався з колін і метнув собою в напрямі дитинця, де сторожив сьогодні тивун Держикрай.

Дошкулював холод — привітніше б тивунові посидіти таку ніч край пугара за партією астрагалів із ключником Скорою, або Святошою, співцем замкового собору! Та хиба ж можна забагати прикрас життя, коли вся мужва, аж до отрока, який напував княжі коні, поїхала раттю на Польщу з господином отцем, а в теремах остала тілько жменя жінок біля княгині й дітей?

То Держко роздумував з почуттям великої поваги, що він є у сій хвилі ніби Око в трикутнику з карміну та сепії, що його розписав над дверми своєї келії духовник Варлаам.

Тивун глянув мимохіть на вежу, звідки сипалося жовте світло крізь осьмиграні грубого скла, споювані оловом. На сволоках та одвірку заломлювалася чорна тінь самітника.

Що не давало йому спокою у цю глибоку нічну пору? Сьогодні ж не міг він читати нічого в дорогах небесних світил. Великий Віз пагас...

Хиба, що снить на яві про піскові пустари, приспаний довічною нудьгою мочар у верболозах, чужі, голодні розлоги, де чорніють шатра княжої дружини?

Видить вертепи й гуляйполя, де крадуться крицеві оружники з долонею на рукояті смертоносного меча?

Може доглянув віщою зіницею край одра володара тивунового одинака Олюшу?

Хвиля і світло у келії загасло. Разом із цим буря злопотіла якимись лихо запертими віконницями, розгойдала наново чорний шнур модрини і на церкві св. Параскевії схитнула знічев'я срібне серце дзвона. Глухий тон, подібний до крику в жахливім сні, бовтнув над Галичем і змовк.

Шелести, плачі, ніби намогильні, розсипалися чимраз ширше й здавалося, що земля стогне під чорним небом, мов голосільниця.

— Хто йде? — гучно скричав Держко.

За углами прибудівель залунав гомін меткої ходи.

— Це я, побрате, Тиско... Гу, вихор який прудить!

Він з трудом схоплював повітря.

— А ти йди спати. Криця на вежі.

— Ви про сон, тивуне? Не чуєте, як ляцькою дорогою котиться похід? Земля дрожить під копитами, труби кричать понад поля!

Справді, з бурунів далечини летіли дивні голоси. Вони то кріпшали, то тихли серед жовтого світанку й хмар, що плили над ним, каламутні, як жертва Каїна.

Поки слухали, на замковій обочі залунав упротяж високий голос рога. Тивун і вартівник схопилися з місць і бігли на вежу, звідки переймав їх Криця, простоволосий.

Вістовий на спіненім коні приніс новину:

— Відділ княжих навипередців появився на пути у Галич. Господин князь вертає!

— Так! — голоси з просторів летіли чимраз виразніше, разом з куривом вогкої мряки з-над Дністра й свистом лютого Стрибога.

НА ЩИТАХ, НА ЧЕРЛЕНИХ

II

"Не дуже його порубано, постріляно,

Головочка на четверо,

А ніжечки на шестеро,

А серденько на восьмеро..."

(з нар. пісень)

На небі зоріло. Галич раньше чим коли прокидався від сну: здовж зелених липових вулиць з грюкотом підносилися в три низки грубих шиб і жіночі голови, тілько що підведені з постелі у сітках з плетива, гляділи допитливо з-поміж розмайранів та крокіза.

Торгова площа, битком заповнена крамницями, мовчала, ніби ніхто не потребував нічого для життя від цього дивного дня.

Майнуло, правда, іноді дитя, чи старуха з кізкою, годувальницею, або ріщечком під ранну ватру, поплентався з водоносом наймит розхристаний та босий, але городяни гаялися чогось, ніби в день свята.

Складниці чужих купців, що йшли на Володимир аж з-над Балтику, з рухливого Кульма, були заперті наглухо і не було видно нікого біля них, тілько один торговець візантійськими покрасами Грек Никанор сидів посоловілий як сич край своїх скринь, а його птичий профіль витягнувся пісно від безсонниці...

Шапочник Чорноніс, який своїм мозолем прогодовував ватагу дрібної дітвори, сидів напроти Грека, у дверях отвертих на хороми своєї хати, широкі от як боїще, та натягав мокру ще шкіру з барана на круглий, тесаний ковбок.

І ще старий швець Якун, горбатий гей павук сидько, посипав приском телячу шкіру на кам'янім порозі своєї робітні та обережно здіймав шипучу шерсть топорищем. З-під пальців Якуна плив кур, як їдь.

Із-за обрію викочувалося пишне літнє сонце. Птичі пісні сколихнули нараз дерева від приземка до верховіття, здавалося, тисяч сопілок, притулених до уст невидимих гудців, щебече насипом, щебече...

І тоді, у якусь хвилю повз церков св. Пантелеймона перемигнув на свойому чорному коневі високий, як конопля, мовчан, намісник Молибожич.

Ті, що мешкали близько сурожських воріт, могли видіти, як їздець задержався перед домом пів-лікаря, пів-волхва. Жида Негемії: намісник доручив остовпілому приказ, як грім.

Не вспів Негемія оговтатися від вражіння, коли вельможа скакав уже чвалом по битій дорозі.

Гнав назустріч княжій дружині.

Саме в той час у замкових гридницях йшов гомін, княгиня одягалася. Ясиня, дочка Гліба Словита розклала на ослоні край вікна празничні ризи, заплітала в тяжкий узол волосся княгині й клала на ньому дороге чільце.

Це були нанизані на дротики золоті таблички з емалі з обликом ангелів і Христа на водах Йордану.

Діти не спали: старшого Данила взяла Ясиня під свою опіку, одягла його у руду свитку, жовті, мосяжним дротом зшиті чобітки, клобушок, тичений павою, а тоді подала княжому первенцю мечик із срібла, дар батька. Хлопчик суятився, ніби той зяблик на зорі, й гомонів щораз:

— А роги грають, Ясине?

Рішуче личко з владними губками й жмутом чорного волосся, опущеним на чоло, як у батька, вражало бистротою. Карі ж очі сміялися купками іскор, як зорі.

Так, роги грали. Іржання коней, дикі оклики Караколпаків, що йшли з князем у похід за гроші, зливалися в гамір, нестерпний для уха.

Сухий ніби стружина, колишний Дністровий печерак, старий духовник Романів зійшов із своєї вежі. Білоголовий, з розп'яттям у тремкій руці, закутаний в брунатну волосяницю, він станув осторонь замкових поселян і, опертий на високий посох, ждав. Тільки слабий рум'янець на щоках старця зраджував душевне зусилля.

Якраз з брязкотом тяжких ланцюгів осунувся зводжений міст і завальні дубові ворота, ковані міддю, як щити велетнів, відкрилися настяж.

Стало видно далеко униз на пологий шлях, де ніби ліс, столочений наглою бурею, товпилися ватаги людей.

Вони воліклися на виснажених конях, на возах, закинених лахміттям стягів, шатрів, дружинного статку...

Обривками висіла з пліч парча дорогих кирей, криваво блимав золотий басаман. Верх колісниць, навантажених високо, валялися мідяні кольчуги, повигинані від ударів копія, криті лускою нагрудники, щити, обтягнені червоним лосячим ременем...

В кінці, серед чорної купи піхотинців, їхали вози з тяжко раненими, що повертали до гнізд.

Перед самими ворітьми замку товпа розпалася надвоє й дала дорогу саням, запряженим у сиві воли. Замерехтіло деревище, заслонене паполомою, блиск як ніж пронизав серця.

Почерез смертну ткань кинено княжу шубу з горностаю, а поверх шуби могутний меч Романів з рум'яним світлом на смертоноснім заломі вістря, з тим опуким кривавником на рукояті, що жеврів, як душа зброї...

Міст загудів глухо під жалібною отсею колісницею і тоді з уст видців вирвався зойк, якому рівного не чула галицька земля.

А княгиня розсипувала у пориві розпуки свої сяйливі покраси та обнявши голову руками бігла з лопотом тяжких зелених риз...

Преподобний Варлаам не бачив нікого, тільки одно зловіще видиво останної домівки, наміченої чорним, трираменним хрестом.

О, люта правдо! Під паполомою, в убогім деревищі зі слідами дощів і придорожного пилу, лежав Роман, однодержець земель від Дніпра й Дунаю, до Карпат. На його високе чоло, протяте ворожим залізом, спадали по-давньому струйки чорного волосся й на свиті, крашеній ясним золотом, зціпеніла кров.

Де ж слова, що двигнули б зі сну стократ ласкаве сонце народу? Невже ж ніколи більше не замерехтять світла панаґій на груди витязя й ніколи з сих міцно запертих уст не вилетить крилатий оклик:

— На прю!

Німі були уста й велике серце не билося.

Захожі дружинники поза смертю княжого четара Гільдебранда не мали ніяких других витрат і тепер їхали збитою лавою, в повазі жалібної години, з величавим Одільоном і Єюльфом на чолі, обома під міру, як брати. За ними тьмою чури й ватага одичілих собак, ніби це був поворот із повної гульби, не зі смертного поля...

За походом недобитків з піснею торжества гнало гайвороння.