в зелену темінь тисів, оперту об туркусову чашу неба. Вона, ця зелена шумлива краса, звиджується у сні мешканцям півночі, де скелі нагі повік, бо вітер не вдержить на них нічого, — вона, неодолима примана, жене їх кочувати по галицькій землі в розшуці за всім тим, що перечислене на гроші, дає міць чужинцеві. Тисове дерево на луки, соснові плахи на смолу й поташ найвищої проби, дуб-невмирака на кораблі, ось радість купця-волокити, ось його тричі веселе живло!
Тоді жидівський Араб, що сидів поруч його в білій хусті, настромленій на голову от як вежа, згомонів різко, що пора спати, — тиждень саме, як товчеться він з Чорногори, паде з ніг від поневірки й нудьги. Поки вибрав все пригоже для кораблів, ладжених у Візантію, жив у горах одним овечим будзом та жентицею. Треба ж було власними очима глянути, як Гуцули рубають і сплавлюють корабельний ліс та як гладкі гей свічі дерева женуть ризами аж на води Прута, де їх спійяе в рамена Чорне море! У нього самого мало що не сплила разом з оцим деревом остання сила... Ще й досі дзвонять йому в ухах колокільці полонинських стад, попри танок всяких чисел з недавної токми і передзвін гривен, солідів, драхм, візантинів...
На це торговець рибою і невільниками, довгобразий Чех Братислав прицілився озлоблено до Самбора, що куняв у насолоді над власною тінню, край десятого з черги пугара:
— А мої ж невільники де? Третий день сиджу сидьком у тебе, старий крутію! За чим, скажи, товктися мені коли-небудь удруге в такий світ-далину по чужих лігвах, незнаних дорогах? За рибкою-миршавкою, як я сам? Ти невільників давай, не обманюй, держи слово!
— Відстань, чого в'язнеш? — лепетав сердито Самбір, струшуючи щось там із колін.
— Це я, отчику мій, Вовчийхвіст... Пістун твій, слуга найвірніший... Щось скажу... не сердься... сонечко!
Чорний звид аж задихався від приливу безмежної утіхи.
— А, пропав би ти пропадом! — зворкотів охлялий дука. — Реп'ях тай годі!
Тоді цей кинув, як з пращі:
— Дуж у селі, от що!
— Де? Як? Ловіть!.. — схопився Самбір, але зараз поквапився сісти, настовбурчений, гей околот соломи.
— Шнурів, людей, — він наш! Тілько тоді я вже не холоп, не раб! Добре так, отчику, а?
Холітався з вражіння, як лист на трепеті:
— Нагородіть старанника вірного...
В цій хвилі високий крик роздер тишину до самого дна, а тоді на нього звалилася миттю мовчанка. Це грянув вітер із півночі, пірвав голоси на клоччя і кидав ними де попало, людські й собачі.
— Бий втікача! Колом по ногах, щоби не бігав! У став його, благенького, коміть головою! А... це тобі за боярські розшуки, це... за кари, за страх!
Не вспіли поблідлі купці посхоплюватися з місць, коли на обійстя налетіла диковинна юрба: чоловіки в одному шкаматтю, хто кіл у руках, хто кований ціпок, жінки простоволосі з кочергами як опириці, а серед них Дуж, обштовхуваний з боку на бік і мало не нагий серед борні... З розбитих уст текла кров, — весільні гості, не хто другий, перемогли Дужа і поволікли, а неряха, та сама, погостила стрічним каменем.
— У-га! — красен коровай! — реготався Судол червоний, як сукно.
Дудка, каліка, що бив кривими ногами позаду всіх, почухав потилицю і приостав:
— Чоловік крівавий, а він сміється!
Юрба вила.
Ті, що чистили рибу, заклякли: хто підніс ніж угору, хто над ночвами схилився, так і остали.
Як у казці.
А Судол, витязь, перся опередь всіх:
— Я веду, я... пустіть братці!
Надавили ще раз із усіх боків, вдарили Дужом у гридню, Самборові в лице. Всі очі, кілько їх було, забігали тепер по внутрах мис, дзбанах з переливом, по воскові-янтарі, що димував на продуві в срібних ставниках.
Дарма один з розкушеною щокою перся розхристаний дико і блимаючи ошалілими очима лепетав уодно:
— На суд! До владики його! Зубояжа!
А Самбір витягав себе з сідалища як із безодні: його поїдав особливий внутрішний жах, віддих рвався, то він рухом п'яного озлоблення шарпнув застіжкою вишневого таламана, аж від горла до колін посипалися з одежі мосяжні бобрики...
Він хитався тяжко й летів на стіл проти Братислава з тихим лепетом:
— Ось тобі... невільник... Держи... злодія!
І впав горілиць.
Мечовий Брат повагом підійшов до дверей, простер рамена перед товпою і обезпечив ковані двері засувом. Тоді глянув із цікавістю на Дужа, що облитий кров'ю і одичілий з люти пробував зубами сили вузлів, намотаних на ньому в оспіху боротьби. Не давалися і Дуж осунувся на долівку стишити розгульний ломіт у висках і серцю.
З черги зір Мечового Брата упав на дуку, що розтягся лежма, з очима, вбитими вглиб черепа, жовтий гей шафран і прихилений дивно...
— Мрець! — блиснуло в його думках і весь хміль вилетів миттю із голови.
— Пропав з перепою! — судорожно засвідчив Братислав і тут же загортався в свій плащ без рукавів, — готов відректися купна і лігва.
Його товариш кричав тимчасом у сутолоку подвір'я понад бані й медуші, понад гумна і хліви, обору і житниці, битком повні хлібів:
— Гей, бороди! Боярин умер! Йдіть, умивайте! Жид Араб вийшов хильцем в одрину господаря, позіхнув з усіх щирих сил та чкурнув в одінню у пухи і шкіри...
...Як олень, що зачув у спеці зимний шум потока, так Дуж...
Він грянув із світлиці у якусь вузьку кліть, мабуть прибік для хатнього знаряддя, через часок заблудив знову в хороми, а там настромився на якісь двері і ними скочив у сад. У живоплоті світили облатані ворітця, торкнув, пішли на боки.
У непевнім блиску місяця видно було у полі озерце, переткане очеретом. Мачкував туди скоками, як бусол, і серед того шарпнув вервою щосил, — одно зловіще око розплелося, зубами довершив решти.
Був вільний.
Ще розбирав, в який бік вдарити собою, томлений спогадом свойого бистрого коня, аж у цей раз вітер надніс до його уха веселе іржання, довірливе, як задихана з утіхи мова людини... Не стямився ще від вражіння, коли зачеркуючи жартливі півкру-ги налетів і'д ньому чорнюх-стрибунець...
О милий, ти належиш мені, а я тобі, — ми ж оба рідній землі!
Чийсь плач там на розпуттю, зойк із грудей Тої?
Гей, як пахли перелоги, як співала воля!
НЕОДНАКОВІ МРІЇ
XVII
"У Волиночки коса з золотого волоса
Щирий бір освітила —
Зелену діброву і биту дорогу"...
(з нар. пісень)
Поникли у зябних росах, в імлі, живо зафарблені рожі, небесна краса васильків. Свербиус нарядився коралями, як сива зозуля, промайнуло садом сухозолото, осінні чари впали на смутливий деньок, на стихлий світ...
Ясиня сиділа на вирві старинного замкового муру, як у сідлі кам'яного коня, звисока бачила ніби саме верхів'я річей, нове обличчя краєвиду і серце її палало втіхою від їзди у мрію нарівні з облаками. Як несамовито кругом! Поля в червоних тінях, наче і боєвище, де тілько що погасли шеломи, стих бій, а вона не Ясиня, ні, а нагорода героїв, нетлінна молодість і краса, слава в серпанках примари... Вона схиляється над усіми, що лягли за свій край, а тоді підносить на руках найсміливішу з голов, архиголову героя, піснею квітчає вибраного над всіх...
Кроки Юри збудили її з задуми, засміялася, скочила вниз.
Вона була одіта в просту сіру сукню з рясним придолом, молоду шию сколював білий, пологий ковнір, прошитий гладдю. Одинокою прикрасою одежі були срібні гузики в пісковий горіх завбільшки, — ажурна, ювелірська робота філіґраном. Ноги Ясині були озуті в білі капчурі, плетені з лиснючої нитки, — поверх капчурів зеленіли тісношнуровані чижми зі сафіяну. Носики обуви, кожний як клюв веселої птахи, були задерті уверх.
Юра правив:
— Мій батько, як там він із твоїм не в злагоді,— Польща між ними як провал виросла, — ради того, щоби нас видіти вкупці, через людей постарав із ним на купецьку спілку стати, захопити ще верем'я та вислати в Ярослав, на ляцькі хитарі декілька возів із таланом... Чимало всячини напрятали оба бодри!
Осміхнувся, про себе:
— Мати ж моя, сердечне прихилля, харчику гідного на вче-рашну зустріч їм зготовила, доносює, а я слухаю от далеки: глагоїть стару зарву по-жіноцьки, де вже може, твоїй неньці й тобі похвалу відмітить, що її на умі, як із прозорої води видно... А батько твій, — ні слова зайвого, — про віск та про дорогу, кого ставити ватажком, хто годен з крамарями під лад бесідувати, хто найкраще оборудує заміну...
Тут Юра журливо прочісав рукою чуба з виблиском, важив:
— Видно, що в обох боярів свої рахунки, хоч вони тепер і спільники...
Помовчав, а тоді став слідкувати за стрикуном верх ногороїженої билинки:
— Не до вподоби моїм батькам, що знову про війну забалакали скрізь. Досить, — говорять, що з-над Висли з цілою головою їх одинець прийшов. Тільки весна стукне, виправлять мене з торговим ділом у світ. До ткалень у Тессальоніці за парчею поїду.
Усміхнувся до звиду мандрівки:
— Батько ходить по житницях та пасіках сам не свій... — Кому, — каже, — оставимо двори, ниви та стада? Хочуть, поки перелетить громовиця з огнем і кров'ю, сокотити мене оподалік...
Глянув на Ясиню, але вона дивилася пильно на п'ять копул святого Спаса, звідки плила луна Бог знає де, в дійсности чи мрії розколиханих дзвонів.
Та Юра правив іще:
— Ось вернув із Ітилю, від Хозарів, навдиврвижу меткий Коснячко: перські й арабські коври з світових торговищ попритягав, як на прощу люде на розглядини ходять! Діргем у нього, сам я видів, міх срібла. Оповідає, не неслухатися... Він тобі слово, — а перед тобою каравани, як змій степом повзуть, ярами кругло погинаються, а там, на бурунах Каспійського моря мають корабельні вітрила із райдугою усяких, де не є, мандрівних знамен: сонць, черепах, драконів... Як шиті рукави проколисує їх голубий вітер над глибинами.
Мріяв уголос:
— Ось Коснячка шлях літком, ось де мій у весні!
Він виждав, рад почути дівоче слово, але не було ніякого. Зате юнак відчув гостру студінь у серці, ніби там вдарив град.
Це, певно, тому, що саме тепер Ясинині очі повернули до нього дуже здалека.
То Юра в нерозумінню нахилився, хотів розсіяно зняти в'янь з рамена дівчини, та в сій хвилі Борвій злетів на нього свої камінними лапами, а з очей пса бризнули світла, як трава.
І Юра ще глибше, тепер вже зовсім очевидно відчув прірву в тім місці, де ніжки з задертими носиками поринали проміж плетиво винограду й цим соняшним острівцем стежини, де стов сам, мов згашений доразу.
Дочка Словита опустила тепер м'які кінчики уст і заговорила в простір до себе:
— Значить, добре глядіти з безпеки, як другим серед огню крови тебе потрібно? Значить, весело верстати ліси, степи і морд як стогне о поміч земля твойого роду? Ми не для себе, Юро... Мені