Сорочка капітана Хозе Індалего

Трублаїні Микола

I

— Буенас тардес![1] — промовила людина за письмовим столом.— Ви прибули вчасно. Сідайте.

Молодий сухорлявий льотчик з капітанськими нашивками республіканської армії мовчки виконав наказ. Він щойно прибув з аеродрому. Його несподівано викликали в штаб, і тепер, опинившись у кабінеті віч-на-віч з видатним генералом, що командував республіканськими військами, капітан Хозе Індалего відчув наближення якоїсь важливої події.

Генерал одсунув папір, на якому писав, поклав ручку на стіл і одкинувся в кріслі. Це була ще не стара людина, але сивина на голові та глибокі зморшки на чолі робили генерала значно старішим. На якусь мить в його очах, за склом окулярів, промайнула втома і моментально зникла. Відколи почалась війна з заколотниками, вся країна говорила про цього генерала. Він належав до тих небагатьох офіцерів, які залишились вірними народному урядові республіки. Заколотники пропонували йому приєднатись до них, але він одмовився. Родина генерала попала в руки заколотників. Вони вбили його єдиного сина і загрожували жорстокою розправою над дочкою, дружиною і старою матір'ю, якщо генерал не перейде на їх бік. Але генерал не міг зрадити народ і навчав нові полки, організовані робітниками й селянами. Військо поважало генерала, вірило йому.

— Капітан,— тихо звернувся до льотчика генерал,—я знаю вас як одного з наших кращих пілотів (льотчик відчув ніяковість, пригадавши, що в його рахунку збитих літаків лише два німецьких "гейнкелі" і три італійських "фіати"; він знав товаришів, що збили більше) і як палкого патріота нашої батьківщини. Я хочу доручити вам одну серйозну і абсолютно таємну справу.

— Мій генерал, я чекаю вашого наказу, я зроблю все, що зможу.

— Ви мусите перелетіти через Стару Кастілію і знизитись на території нашої північної армії.

— Це можна.

— Під час польоту можлива зустріч з ворогом у повітрі. Тоді вам доведеться боронитись від кількох німецьких або італійських винищувачів.

— Це можна.

Генерал пильно придивлявся до льотчика.

— Коли ви не виконаєте доручення, тоді доведеться посилати іншого.

— Я зроблю все, щоб виконати.

— Гаразд. Я певен цього. Слухайте, в північному штабі є зрадники. Наша розвідка затримала фашистського шпигуна, і він признався, що заколотники знають шифр і код[2], яким ми підтримуємо зв'язок з зовнішньою армією. Негайно шифрувальний відділ розробив новий код. Цей код записаний симпатичним чорнилом на сорочці, яку ви одягнете на себе.

Генерал перевів погляд на ширму, що загороджувала один куток кабінету.

— Майор, будь ласка!

Льотчик пронизливо подивився на генерала і зиркнув за ширму. Він не сподівався, що при їхній розмові присутній свідок. З-за ширми вийшов військовий. Це був начальник шифрувальної частини штабу.

— Майор Гонсалес, сорочка з вами?

— Ні, генерал!

— Я буду спокійний лише тоді, коли сам побачу, що капітан одяг сорочку. Це треба зробити тут. Будь ласка, принесіть сорочку сюди.

— Слухаю,— і майор вийшов.

Генерал хвилину помовчав, потім устав, пройшовсь по кімнаті, зазирнув за ширму і, повернувшись до стола, знову сів у крісло. Одкрив одну з шухляд і витяг відтіля книжку в синій оправі. Капітан побачив розкішне видання "Дон-Кіхота Ламанчського".

— Капітан,— тихо сказав генерал,— нам відомо, що вже не перший раз заколотники викривають наші шифри. Тому я не довіряю своєму шифрувальному відділові. Отже, я розробив шифр, який повинні знати я і командувач північної армії. Ви теж, бо ви передасте його усно. Нахиліться до мене і слухайте уважно. Берете перше речення.

Голос генерала знизився до шепоту:

— Двадцятий розділ цієї книги починається відразу з тексту. Літери позначаєте числом, по черзі, як вони тут зустрічаються. Кожна літера лише один раз.

Отже, кожна цифра заступає певну літеру. Коли якась літера в тому реченні не зустрічається, дописуєте цифру відповідно до місця літери в алфавіті. Кожен день міняйте розділ, залежно від того, на яке число місяця припадає даний день. Десятого — до двадцяти додавайте десять і шифруйте по сторінці тридцятій, п'ятнадцятого — додавайте п'ятнадцять і шифруйте по сторінці тридцять п'ятій і так далі Зрозуміли?

— Зрозумів,— насупивши брови, тихо вимовив капітан.

— Зверніть увагу на видання цієї книги — Барселона, 1934 рік. А тепер перейдемо до карти і приблизно визначимо ваш шлях.

Генерал кашлянув, заговорив голосно і, взявши в руки шомпол замість указки, підійшов до великої карти Іспанії, що висіла на стіні.

— Ви вилітаєте з аеродрому за півгодини до світанку. Держите курс весь час на північ. На захід залишиться Торрелагуна. Гори Гвадаррами перелетите біля Лосойя. Намагайтесь летіти по середній лінії між Вальядолідом і Бурго сом. Прямуйте по четвертому меридіану. Висота бажана найбільша, але в окремих випадках вам, можливо, доведеться ховатись на бриючому льоті, користуючись різними горбками й лісами. Ви самі це прекрасно знаєте.

У двері постукали. Зайшов майор Гонсалес. В руках він тримав сорочку. Льотчик роздягся і змінив свою сорочку на сорочку, яку йому подав майор.

— Будьте уважні і не пошкодьте її,— зауважив він.

Коли капітан знов одягнувся, генерал суворо подивився

на нього й урочисто промовив:

— Капітан Хозе Індалего, на вас покладається важливе доручення, від виконання його залежить успіх республіканських військ.

Генерал потиснув льотчикові руку.

— Ідіть, капітан.

II

Фернандо тринадцять років, Рамону чотирнадцять. Тиждень тому, коли заколотники перейшли в наступ, німецькі "юнкерси" засипали бомбами маленьке сільце Тортолес, і за годину замість села чорніла купа руїн, охоплених полум'ям пожеж. Майже половина населення загинула під час повітряного бомбардування. Ті, хто залишився живий, розбіглись в усіх напрямках, ховаючись у лісах і полях. Врятувались і Фернандо та Рамон. Вони знайшли собі притулок у ближчому лісі, де кілька людей з їхнього села викопали печеру. Батьки Рамона загинули від бомби німецького льотчика, а батьки Фернандо зникли під час утечі. Фернандо думав, що його сім'я заховалась десь у іншому місці.

загрузка...

За той тиждень інтервенти й заколотники з допомогою танків, авіації та важкої артилерії просунулись кілометрів на п'ятнадцять — двадцять і тепер руїни Тортолес залишились у тилу.

Дехто з селян повернувся в зруйноване село, а круглий Фернандо і довгоногий Рамон, як називали їх у селі, продовжували ховатися в своїй печері, побоюючись інтервентів.

Хлопчики цілими днями ходили по лісу, збираючи ягоди та гриби. Щоб не зустрічатись з солдатами заколотників чи інтервентів, вони не відходили далеко од своєї схованки і поводились дуже обережно. Але гарматний рев все віддалявся, кулеметної стрільби зовсім не чути було, і хлопчики сміливішали в своїх прогулянках.

Того дня, лише стало розвиднятись, обидва хлопці подались у ліс, щоб набрати в рівчаку води. Йшли вони повільно, обережно. І коли перший промінь сонця освітив верхів'я дерев, вони опинились на вузькій, але довгій прогалині між дерев, приблизно кілометрів за два від своєї печери. Над прогалиною здіймався горбок, а на горбку ріс старезний дуб. Близько тут хлопчики надибали полуниці і почали збирати їх у ворки, пороблені з великих лопухів.

У повітрі відчувалась прохолода. Сонце ще не висушило роси, коли над лісом почулося гудіння літаків і скрекотіння кулеметів.

Обидва хлопчики враз заховались під деревами. В просвіті між вітами вони бачили в синьому небі чотири літаки. Один з них, більший, був літак-розвідник, а три менших, надзвичайно повороткі, літаки-винищувачі. Винищувачі атакували розвідника. Він мав меншу швидкість, ніж його вороги. Майже не одстрілюючись, він намагався прорватись на північ. Хлопчики догадались, що розвідник належав до республіканської армії, а винищувачі були німецькі або італійські.

Винищувачі випередили розвідника й кинулись на нього з трьох боків. Республіканський пілот розрядив кулеметну стрічку і скерував свою машину в лоб одному з винищувачів. Над винищувачем спалахнув вогник, і його мотор враз затих. Полум'я охопило літак. Машина задерла хвіст догори й почала падати. Від літака відокремилась чорна крапка. То вистрибнув пілот. Через дві секунди над ним пурхнула біла стрічка і враз розгорнулась в білу парасолю.

Літак, мов величезний вогняний снаряд, з гуркотом упав у ліс.

Хлопчики щільніше притулились до дерева, але продовжували стежити за повітряним боєм. Обидва винищувачі ще дужче натиснули на розвідника. Короткі черги кулеметних пострілів торохтіли одна за одною. На п'ятій хвилині цього бою мотор розвідника замовк. Літак, нахилившись на один бік, закружляв над лісом і почав знижуватись. Винищувачі налітали на нього шуліками, продовжуючи добивати з кулеметів. Республіканець боронився і, востаннє відповідаючи фашистам, спромігся випустити ще одну чергу з свого кулемета. Пілот мусив зосередитись на керуванні літаком. Він міг, з великою обережністю і точністю, приземлитися на вузькій прогалині серед лісу. Але літак трохи не долетів до тієї прогалини, ударився колесами об верхи дерев і з гучним тріском звалився поблизу того місця, де ховалися хлопчики. Все замовкло, лише над лісом гуркотіли два винищувачі. Сюди ж спускалася біла парасоля парашута.

Хлопчики залишались непорушними. Вони бачили, як парашутист тут же приземлився, скочив на ноги, відчепив стропи парашута і, озброївшись револьвером, обережно підійшов до розбитого літака. Він обійшов його навколо, потім підняв голову вгору. Над лісом низько-низько кружляли винищувачі. Сідати на прогалину вони не наважувались. Парашутист сховав револьвер у кобуру, підняв руки і почав сигналізувати своїм товаришам. Один літак закачав крилами, очевидно відповідаючи, що все зрозуміло, і винищувачі полетіли геть.

Хлопчики догадувались, що літаки, мабуть, обіцяли пізніше прислати допомогу офіцерові, який залишився біля розбитого розвідника.

Фернандо і Рамон, не зводячи очей, стежили за фашистом. Він виліз на крило розбитого літака і, впершись колінами в борт, потяг труп республіканця з кабіни до себе. І враз випустив його з рук і різко смикнувся назад. Пролунав постріл. Фашист захитався і впав з літака, ударившись головою об землю. Республіканець застрелив фашиста. Підвівся на ноги, глянув навколо і знов упав на сидіння.

1 2 3