І в порту, і в самому міністерстві — всюди була в нього рука, всюди мав колишніх своїх вихованців, тепер сильних і впливових, — міг би вдатись... Але не став докучати, не пішов оббивати пороги. Бо хоч і сила в тих людей, але що й вони проти натиску літ, які тебе торпедують! Що вони, колишні твої вихованці, проти тієї гори списаних на тебе паперів, проти тих дівок здорових та вчених, які так і сипали своєю латиною, вдаючи, ніби аж он як піклуються про Ягнича, а насправді, мабуть, тільки й думали в цей час про невпійманих женихів. Пишуть, пишуть, хоч ніколи й самі, видно, того не читають — у паперах топлять свого пацієнта. Звісно, для перестраховки вся та їхня писанина, за себе найперше дбають, бояться, що відповідати доведеться, коли з Ягничем щось трапиться в рейсі... Чи, може, й вони не зовсім по-пустому прискіпувались? Бо пережите, воно щодалі більше дається взнаки. Там шпигне, там кольне, там крутить. І хай би знайшовся той, хто захистить тебе від старості, що вже насувається, де знайти оборону від її осінніх вітрів?
Була ще надія на підтримку суднового свого лікаря, цей міг би латиною проти латини, але ще в день прибуття вдарили йому десь із Овідіополя телеграму — мати при смерті, лежить у лікарні. Кинув усе, взяв відпустку, помчав. Ще й досі не повернувся.
Тож — проводи.
Усіх зібрали на палубі, оголосили наказ, видали ветеранові щедру грошову премію. Висловив Ягничеві подяку представник порту, виступив і від колективу морехідки давній знайомий — той самий філософ з бичачою шиєю, з очами кольору медузи, в безрукавці (досить недоречній для такої церемонії), з руками товстими й волохатими. Молов щось про подолання стихій, про пасати й мусони, про моряцьку романтику якось утробно.'аж з підвивом вигукнув, ну що з нього візьмеш, як воно пустомолот, — мимо вух пускав Ягнич усі його роздебенді...
Душевно сказав замполіт:
— Ви вправі, Гурійовичу, почувати за собою наповнене життя. Життя — мов парус!..
Нагадав про найтрудніші рейси, пояснив молодим, хто такий їхній оцей "завпарусами", майстер вітрильного діла на судні, і що, коли вже тобі судилося бути майстром, ніде ти не зяплямиш себе, всюди збережеш свою честь. Моряк Ягничевої вдачі, оріонець, він мовляв, і в посрібленості літ стоятиме над старістю з її втомою та хворобами, він всюди буде немрущим, бо гарт флотський, рідкісна його праця й почуття морського братерства, вони, як і талант художника, не знають постаріння!..
І капітан, і хлопці екіпажу зосереджено, навіть з помітним присмутком слухали замполіта. Можливо, подумалось у ці хвилини не одному з молодих, що і йому теж колись будуть влаштовані проводи, адже й тобі, сьогодні червонощокому, ні від кого не гарантована вічна молодість.
Було ще слово й від курсантів, цю місію взяв на себе смаглюватий, на татарина схожий юнак, учасник останнього рейсу. Цей не тягнув довго, подякував Ягничеві за наставництво, за мудрість і закінчив жартом: "Дорогий наш Нептуне, йдучи на спочинок, вітрів хоч не забирайте з собою!"
Усі промови Ягнич вислухав з камінним обличчям. Жодним м'язом не виказало воно, дублене, горіхове, тієї бурі, болю, сумяття, що вирували в його душі. Стояв серед струнких, молодих, парадно одягнутих, незрушно стояв у своїм допотопнім бушлаті, застебнутім, незважаючи на спеку, на всі ґудзики, і враження було таке, ніби вся ця процедура прощання Ягнича найменше торкається, почуттів не виявлялось ніяких, бо хіба ж личить морякові виставляти напоказ, вивертати на люди той безмірний тягар, що гнітить тебе стільки днів і ночей і що нестимеш тепер його до останку. Відплавав своє, відходив. Віднині стане тобі палубою степ, полинами пропахлий, парусами куряви повитий... Тож прийми, чоловіче, що належить, прийми свою чашу стримано й достойно, бо тут винуватих нема, бо те, що спіткало тебе, раніш чи пізніш спіткає кожного з них: вічна ж бо молодість нікому не гарантована.
Дійство закінчувалось врученням почесної грамоти і ще однією подякою перед строєм та оголошенням наказу, згідно з яким він, Ягнич, майстер парусної справи, зараховується довічно почесним членом екіпажу. Сам капітан повідомив присутніх про це, повідомив емоційно, з неудаваною щирістю й темпераментом, посиленим, можливо, ще й внутрішнім голосом не зовсім заспокоєного сумління, яке знову допитувалось: а чи все ти зробив, що міг би зробити для Ягнича у ці дні?
Коли ж зайшлося про те, що буде ветеранові ще й цінний подарунок, — тільки його вручать згодом, бо ще не підібрали, ніяк не вирішать, що саме було б Ягничеві найбільш до вподоби, — коли про це зайшлось, залунали голоси жартунів, що добре піднести Гурійовичу холодильник, або кольоровий телевізор, або пральну машину, і це було, мабуть, таки дотепно, бо викликало сміх присутніх.
Капітан, одначе, звернувся до Ягнича без жарту:
— Ми справді хотіли б знати ваше побажання щодо подарунка.
Старий якийсь час помовчав. Потім кинув глухо:
— Голку мені подаруйте.
Він мав на увазі парусну голку.
І хоч бажання було нібито смішне, проте ніхто не засміявся.
Капітан підкреслено серйозним, владним тоном дав розпорядження старпомові провести Ягнича до парусницької, і хай вибере там собі голок, яких забажає, може взяти хоч і цілий набір.
Ягничеві, видно, не хотілося туди йти. Вагаючись, він тупцявся, а потім раптом узяв капітана за лікоть, ступнув з ним набік, — певне, хотів йому щось сказати віч-на-віч. І сказав:
— Можу дати розписку.
— Яку розписку?
— Що ні ви, ні лікар, ані ті комісії не будуть перед законом відповідати, коли на судні зі мною сталось би щось... Багато не прошу: ще в один рейс. Навіть якщо це буде останній — хай!.. І розписка в мене ось готова... — він добув з кепки якогось заяложеного папірця.
Капітан зашарівся.
— Дорогий Гурійовичу, не треба розписки, зрозумійте ви нас! — Голос його продзвенів юно і чисто. — Прошу вас, не ускладнюйте ситуацію, допоможіть нам розв'язати вузол... Відпочиньте. Ви зробили своє. Зробили більше, ніж на десятьох випадає. Такого, як ви, на "Оріоні" не було і більше, мені здається, не буде...
Відбувалося все хоч і урочисто, але в темпі. Справи ждали людей, тож доводилось економити час. Цілий набір голок, цих його трудових тригранних, зроблених із спеціальної найміцнішої сталі, тут же було передано ревним старпомом Ягничеві просто в руки, при всіх (щоб у разі перевірки можна було їх законно списати). І Ягничів флотський сундучок, цей вірний супутник, ледве чи не ровесник Ягничевої служби, вже стояв у майстра біля ніг. Стояв, наповнений таємницями, обцвяхований мідними заклепками, оббитий ремінням, з китайським хитрим замочком, що його секрет був відомий тільки самому Ягничеві... Звідкись наче вродився тут цей сундучок, господареві залишалось тепер одне: нахилитись і взяти.
Та тільки Ягнич нахилився, як кілька курсантів підскочили, давайте, мовляв, підсобимо, ви ж після операції...
Одначе Ягнич відсторонив хлопців.
— Спасибі, — відбуркнувся, — сам візьму... було б що.
Узяв в одну руку сундучок, в другу — скручену трубкою грамоту, яку мало не забув, — капітан ще раз передав її Ягничеві з міцним потиском руки, з розчуленим блиском у вічу.
Під поглядом усього екіпажу поволі спускався майстер по траповій дошці на берег.
Неквапом ступив, звично, буденно, востаннє.
Капітан, припавши до поручнів, дивився Ягничеві вслід, і душа його повнилась щемом розлуки. Може, востаннє бачить цю пригорблену окоренкувату постать, що була такою тут доладною, такою невід'ємною, мовби навіки припасованою до судна. Віяло від неї певністю на всіх, по-домашньому тепліше ставало, коли старий порався десь на палубі, серед такелажу, заспокоювала сама Ягничева присутність, — був він для судна мов талісман. Може, й з ураганів, з-під шквалів виходили щасливо тому, що була між ними ця чиста душа, безоглядно віддана судну людина, оберігач від усіх напастей. Сьогодні втрачають його. Спускається по трапу у власну старість, відходить в незвідане море Самотності. У небутність людина йде! Щось пекучо-беззахисне було в тій бушлатній пригорбленій постаті з гостроребрим сундучком, що поблискував мідною оковкою. Але було в тій постаті, в тій неквапній прощальній ході ще й інше — залізна витримка нагартованої життям людини, була та мовчазна гідність і безстрашшя перед тим, що його десь там зустріне за палубою рідного вітрильника. Так, вічна молодість нікому й не від кого не гарантована! Ось так живуть люди під щоглами, з юності й до сивини борються із стихіями, а потім, зносившись, спрацювавшись, чесно вибувши свою всежиттєву вахту, скромно й буденно відходять у забортність, в іншу переходять стихію з голкою та з грамотою на досмертне звання Почесного майстра.
Під поглядом проводжаючих Ягнич ступив на бетон причалу, на його незрушність, поставив біля ніг сундучок, думали на "Оріоні" — зараз озирнеться... А він витяг сигарети "Шипка" (чомусь їм завжди віддавав перевагу), закурив. Дивився в бік портових пакгаузів. Звідти назустріч йому, ледь помітно пришкандибуючи, саме наближався той, хто завше з'являється в найпотрібнішу мить: друг, судновий механік. Такий же, як і Ягнич, осадкуватий, крутолобий.
Підійшов до Ягнича впритул, і вони про щось коротко перемовились. Видно, радилися.
Екіпаж "Оріона", понависавши над поруччям, все спостерігав Ягнича, його низькорослу постать, що, наче вкопана, сумовито заклякла на причалі. Ось, нарешті, докуривши, Ягнич кинув з берега недопалок, сплюнув услід, на розкислі апельсинові корки, що бовталися біля бетону на хвилі. Тут міг дозволити собі хоч таку вільність, не те, що на судні: там плюнути в море — то ж було б непрощене блюзнірство.
Друг-механік, відсторонивши Ягнича, взяв сундучок, у майстра лишився у руці лише ватман тієї скрученої грамоти, що її ще вчора на "Оріоні" розглядали всі, старанно розцяцьковану училищними художникамисамоуками, з віньєтками та віночками, з піднятими вгору настроч — серед буяння барв — вилами бородатого Нептуна, владики морів...
Так і пішли, не озираючись. Ніби не було вже Ягничеві діла до "Оріона", ніби й не віддав він йому найкращих років свого життя — життя трудового, наповненого ділом до краю. Бо шити, металом обковувати по краях паруси — то складна і просто таки каторжна праця.