Старий дід Максим Ковтяга лежав у темряві з розплющеними очима.
Сон як рукою зняло. Здавалося, що отак давно коцюбне на холодній черені, що звечора й не засинав. І, на диво, здавалося, що й хата так само давно не спить, прислухається до чогось. Прислухається до ночі, 'до зими, до лісу? А чи до небес, що низько налягли, згнітили землю?
У штандарах було чутно мишу, яка теребила сухаря.
Довгими зимовими ночами старого Ковтягу часто навідувало безсоння, з яким годі боротися, це було безмежне й спокійне безсоння, в нуртах якого тонув, щоб виринути вже вдосвіта чи вранці з важкою, нач$ вчаділою головою. Але зараз прокинувся не так від безсоння, як від тривоги. Іще неясної, іще непевної, але тривоги, яка невідомо звідки й невідомо коли підкралася, опосівши свідомість.
Спершись на лікоть, звісив голову з печі. У темних вік-нах-більмаках стояв каламутний морок, підсвічений снігом на обійсті. Зітхнувши, зсунувся з печі на лежанку, потягнувши за собою і кожух, яким накривався. З лежанки опустив ноги у нахололі валянки, що стояли на долівці, накинув кожух наопашки. В шапці, що сіріла на припічку, спав кіт. Ковтяга витрусив кота на долівку ("ану до мишей, гаспиде ледачий!") і мимохіть відчув краплину радості, що тепла шапка відразу ж зігріла голову.
Перше ніж узятися за клямку хатніх дверей, сторожко завмер, прислухаючись.
Так само сторожко завмер у сінях. У бовдурі тихесенько бубонів-скімлив протяг, тхнуло сажею.
Відсунувши залізний шламбон, старий Ковтяга обачно потягнув на себе важкі сінешні двері, що тонко зверескнули завісами, і вітрець відразу ж сипнув сухими сніжинками в обличчя.
За грабовими воринами, які перевеслом оперізували чимале обійстя, густою стіною темнів ліс, над верхівками нависало похмуре низьке небо. Ковтяга обвів поглядом заволочене хмарами небо, наче сподівався звідти на якийсь знак, і пильно прислухався до лісу, мовби надіявся почути голос якийсь, таємний звук, але марно: ліс і небо не озвались до нього.,
Вчора звечора отам, десь далеко-далеко за Куманівкою та ще далі за Вівсяниками, небо від вибухів світла наче роздималося вбік та вгору, роздималося й опускалося донизу, здригаючись так, як судомно здригається земля, й навіть слабке відлуння канонади, здається, долинало, смертельно погрозливе відлуння, а зараз от нічна темрява понуро берегла таємницю якоїсь причаєної несподіванки.
Прочовгавши за хатній причілок, зупинився, потім прочовгав до криниці під дерев’яним дашком. З її темної, глибини війнуло теплом, і на подих земляного тепла його обличчя спалахнуло мимовільною радістю.
За скособоченою стодолою, в лісі, видніли санки, запряжені однокінь.
Вгледівши запряжені санки. Максим Ковтяга прихилився плечем до дерев’яного дашка криниці. Звідки й коли під’їхали санки до обійстя? А де гості, чому нікого з гостей не видно на санках? І поміж деревами на білому снігу не видно, й за кущами начеб ніхто не ховається.
Максим Ковтяга, сапко дихаючи крізь ніздрі, стояв біля криниці, приглядався до санок і прислухався до лісу.
Нічний ліс не озивався.
Тоді старий відірвав плече від дашка криниці і поволеньки почимчикував до грабового вориння на краю обійстя. Мишастий кінь, покритий пухнастим інеєм, стріпнув гривою і протягнув голову понад воринами назустріч хазяїнові цього лісового осідку. Навзгинці просунувшись поміж сукуватих ворин, Максим Ковтяга пильно оглянув санки-розшивні, наче все-таки сподівався на них побачити щось.
На жовтій вівсяній соломі, якою вистелено санки, лежав лише порожній, припорошений снігом мішечок. Занурив руку в шелестку солому, понишпорив — нічогісінько. Мишастий кінь, либонь, таки лагідної вдачі стояв спокійно. Подумавши, що коня годилося б накрити попоною, тільки де ж ти дістанеш попону, Максим Ковтяга взяв із вівсяної соломи благенький мішечок і накрив кінську спину.
И тієї ж миті загледів сліди.
Вервечка ледь помітних слідів вела від санок попід грабовим воринням на обійстя, гублячись на попелясто-сутінковому снігу. З несподіваним раптовим тонким посвистом перевівши подих, старий Ковтяга знову проліз поміж грабовими жердинами огорожі і, обачно ступаючи, подався вздовж слідів, залишених чи то чобітьми, чи то валянками.
Вервечка слідів вела до скособоченої стодоли й тут обривалася біля дверей.
Старий Ковтяга, ввібравши голову в плечі, прислухався, чи не долине якийсь шерех звідти, зі стодоли. За відхиленими дверима чаївся морок, стояла глуха тиша, але всією своєю наструненою душею відчував: там хтось є. Там є той, хто опівночі проклав петлисту вервечку слідів через обійстя.
І Максим Ковтяга озвався тоскним голосом:
— Хто там?..
І знагла у відповідь — надсадний, гамований стогін, що з хрипами забулькав у чиїхось грудях і в горлі. Умить позбувшись остраху — людина ж бо в біді і неспроста ж бо ця людина забилася в пошуках порятунку до його стодоли! — Ковтяга правою рукою глибше відчинив двері в стодолу і, згинаючись, переступив поріг.
— Хто тут?..
За дверми, в кутку стодоли, де було звалено накошену суху траву та очерет, видніла людська постать. Навкарачки, згорблена, здавалося, вона ось-ось випростається, скочить уперед — і водночас здушене, сапке хропіння рвалося з горла, як у хворого чи важко скаліченого.
— Хто такий?
У відповідь — лише стогін, і Максим Ковтяга ступив до скоцюрбленої людської постаті, й навіть руки простягнув перед собою. Авжеж, хтось ускочив у халепу, в біду, хтось переховується, комусь конче необхідна поміч. Підстрелений чи на міні підірвався. Може, навіть хтось знайомий, бо знайшов сюди вночі дорогу, та ще й у лісі.
— Батьку...— прошелестів голос.— Максим... Іванович?..
— Еге ж, Максим Іванович,— у грудях йому хлюпнулася тепла хвиля.— Хто ти? Бо ніяк не признаю...
У відповідь — знову стогін, а з голосу, либонь, парубчак.
— Може, до хати? Ходімо,— бубонів хазяїн.— Обійми за шию мене, зводься, ну...
Й невдовзі Максим Ковтяга відчув на своєму плечі одну руку, далі й другу руку, що пахли кінською упряжжю, та й чом не пахнути, коли конем дістався сюди. Парубчак, зашелестівши сіном і очеретом, сп’явся на ноги, тепер він важким лантухом обвисав на щуплій дідовій постаті.
— Ходімо, синашу, ходімо...
Й тієї ж миті відчув удар у потилицю, відчув, як холодні пальці змикаються йому на горлі, забиває подих,— і Максим Ковтяга захрипів, шарпнувся, вириваючись, бо що ж це таке, га, коїться, хто це такий дістався стодоли? Вирвався з жах-ких обіймів, напасник звалився додолу, на сіно, щось хрипів, щось белькотів, рачкуючи до порога, щоб ухопитися за ноги, але Максима Ковтягу вже винесло зі стодоли, вже він біг обійстям, цокочучи зубами, волосся стало сторчма під шапкою. Здавалося, чіпкі пальці й досі здушують горло, надсадне хворе сопіння чадом б’є у вуха.
Біля хати зупинився, оглядаючись на стодолу на мишастого коня в санках-розшивнях. Мишастий кінь за воринами то опускав, то задирав голову. Відчинені двері в стодолі зяяли мороком. Від удару тупо нила потилиця, боліло горло. Батьком назвав, ім’я й по батькові знає, отже, хтось зі свого села, з Глибоких Колодязів. А може, з Куманівки чи Вівсяників, хто вгадає. А голос начебто незнайомий, раніше не доводилось чути.
Ноги знесилено підкошувалися, спиною дригоніли дрижаки, а він усе дивився на стодолу. В хату ж не піде, бо чого йти в хату, коли в стодолі причаївся ворог, який хотів крадькома вбити? Неспроста не спалося, неспроста тривога вивела надвір. Ось тільки хто це? Й за віщо напав? Ой, ворог, ворог, і тепер до цього ворога не підступишся. Може, хай залишається в стодолі, а він подасться до родичів у Глибокі Колодязі, там перечекає-перекапаріє і повернеться?
А коли той спалить хату? Війна не спалила, а він спалить? Виб’є кресалом іскру — й нема гнізда, наче не було.
Хутчій уже б розвиднялося, денне світло допоможе дати якусь раду.
Але ж, мабуть, зі зброєю. То чому ж не стріляв? Либонь, сильно скалічений чи сильно недужий, що вистрелити чи не зумів, чи не здогадався, ото хіба що вдарив, хіба що за шию схопив.
Лишенько, що за наслання, за кара божа? Звідки звалилося на бідну стару голову, яка вже всякої всячини звідала, тепер ось іще й така напасть.
І раптом у лісі заплакав хтось.
Спочатку здалося, що то й не плач, а наче гілка об суху гілку тернулась, як ото треться на вітрі. Але де ж той вітер, коли не віє? І Максим Ковтяга, прислухаючись до стодоли, водночас прислухався до лісу, та й, кидаючи позирки на стодолу, водночас нишпорив поглядом поміж мовчазних дерев, що підступали до обійстя.
Не інакше, як причулось, бо хіба не причується, коли душа зіщулилася, тремтить від страху?
І раптом уже добре почув, що таки не сучок тернувся об сучок, що й не пробуджена зі сну звірина озвалася, а таки в важкому нічному повітрі проллявся струмок голосу людського, й начеб голос той був дитячий.
І чи не звідти, від запряжених однокінь санчат, долинув плач?
Геть розгублений, Максим Ковтяга мав щось чинити, але не відав, що має чинити, й тому стояв біля хати й очікував, роздимаючи ніздрі, сапко дихаючи. А потім таки зрушив. Зрушив — і подався до санчат. Мишастий кінь стояв спокійно, зрідка падали безшелесні сніжинки, тихо. Очі бігали-шаста-ли, бо щось же плаче, де ж воно, що воно?
Схлипування долинало з санчат.
— Гей там...
Придивившись, Максим Ковтяга розгледів зіщулену дитячу постать, що ницьма лежала на вівсяній соломі. Господи, він же роздивлявся санчата, нікогісінько не було — й нате! Де ж тут у лісі могла взятися дитина?
— Діду Максиме...
Йому вірилося — й не вірилося, що це голос Ганнусі, його онуки. А не вірилось тому, що й отой, у стодолі, назвав його батьком, назвав Максимом Івановичем. Але ж на санчатах таки його онука Ганнуся, голос онуки, на її голові — хустка вовняна з матері, пальтечко з комірчиком із тієї куниці, яку таки він уполював, і иа ногах шиті валянки в чунях із червоної гуми, а гума німецька, сам краяв камеру, сам і чуні клеїв.
— Це'ти, Ганнусю?
Дівчинка звелась на санях і, тримаючи долоні біля щік, схлипувала, дивлячись заплаканими припухлими очима. Вся вибрьохана в снігу, нещасна, змучена, вона, здавалося, зараз так само зникне, як і появилася.
— Ти звідки, доню? — допитувався Ковтяга.
— Я до вас...— пролепетала вона.
— Як ти опинилася тут, у лісі?
— Я , До вас...— повторила Ганнуся , й зайшлася ревним плачем.
Але, мабуть, уже стільки виплакалася, що забракло сили на ридання, тому зразу ж і вмовкла, глибоко та розпачливо схлипуючи.
Несамовитішаючи, Максим Ковтяга підхопив дитину з санчат, пригорнув до грудей.
— Скажи, як ти опинилася тут?..