З чужого села вони вийшли в поле. Вікно з крайньої хати блимнуло вогником — і за спиною пропала дорога, дерева й усі хати. Пропала дорога й попереду — хурделиця стояла стіною. Та стіна летіла, як несамовита, і кінця-краю їй не було. Батько все ще пробував співати, але вітер жужмом хапав ті звуки й запихав назад у рот, так що він і сам себе не чув. Син також не чув. Він зігнувся, виставивши вперед голову, щоб легше було пробивати негоду. Його маленька постать тремтіла від напруження, і були хвилі, коли хлопець зупинявся на місці, не в силі ступити вперед ні кроку. Якусь мить вони боролися — хлопець і морозяна шпарка заметіль, але неодмінно перемагав хлопець і, поволеньки посуваючись уперед, знову здригався, як струна.
— Налетіли круки... на зелені луки,— співав батько, і його ніхто не чув: ні хлопець, ні заметіль, ні він сам себе. Пісня разом із вітром поверталась назад у груди, і вони од того ставали широкі й невтримно тугі, як парус.
Ото якби він не пив стільки, думав син, то ми вже давно б рушили були в дорогу й доходили б до свого села. А то стільки сиділи, стільки їли, стільки співали, що смеркло давно. Уже б і лишилися в гостях у дядини, але ж батькові закортіло йти, бо за маленьку Тетянку думає. Тільки вщухала бесіда, то він весь час тільки й торочив, що про неї...
— На зелені луки...— знову починав батько,— налетіли круки...
І раптом:
— Ільку, тобі не холодно?
Хлопець не розчув. Вони стали й нахилились одне до одного. Батькове обличчя, сиве од снігу, з чорними живчиками замість очей, звелося над Ільком, як небо.
— Ти не замерз?
— Не замерз,— щосили закричав хлопець.
— Що? — не дочув батько.
— Не замерз,— ще дужче гукнув Ілько.
— Йди не збоку, а ступай у мій слід,— прогув батько.
Так вони й пішли далі. Коли батько зупинявся, то й Ілько ставав. Невдовзі вони спустились у яр. Тут було менше вітру, але сніг сягав по груди. Батько борсався попереду, а хлопець намагався ступати в його слід. Батько раз у раз спотикався й падав. Син подавав йому руку, допомагаючи встати, але й сам, посковзнувшись, також тонув по шию в заметі. Якось таки подолали середину яру й почали дертися під гору. Скоро батько остаточно знесилився. Він тільки похитувався й широко розкритим ротом ловив вітер. Щоб було легше дихати, то повернувся до нього спиною. Тепер він більше не співав.
- Євген Гуцало — Дорога з дитинства
- Євген Гуцало — Уночі
- Євген Гуцало — В лузі на старому дивані
- Ще 147 творів →
Ількові було болісно дивитись на батька, він одвертався, щоб не бачити чорного провалля його рота, але знову ж таки обертався і з жалем дивився.
— Ото з вами весь час така мука,— сказав він.
— Що таке? — не розчув батько.
Але Ілько не зважився повторити.
Знову почали дертися вгору. Кучугури не випускали їхніх ніг, а вітер бив у груди. Батько спіткнувся і впав. Спершу думав підвестись, але, знесилений, сів у сніг і, відчувши затишок, так і сидів.
— Підводьтеся й підемо,— закричав Ілько.
— Трохи перепочинемо давай.
— Замерзнете!
— Легше переждати... Ось нору вириємо в кучугурі й переждемо,— він навіть руками почав порпатися в снігу.
— Вставайте й підемо. Бо ви п'яні, поодморожуєте щось.
— А тобі неоднаково? — почав гніватися батько.
— Неоднаково, бо як замерзнете, то матері буде з вами ще більше мороки, ніж із живим.
— То й добре!
— Ви вже й так її своєю вдачею та горілкою з життя звели.
Він почав торсати батька за плече, але той турнув його в груди, й Ілько впав у сніг. Не заплакав, не закричав, але тільки мовив із спокійною гіркотою:
— Ото завжди б'єтесь. І чого тільки ваші руки не попересихають, коли ви б'єте мене або матір?
Батько взяв у пригірщ снігу, лизнув язиком і почав лаяти все на світі. Син слухав, слухав, і поволі їх присипало снігом.
— Ви й другої роботи ніколи не знали, хіба що лаятись. Ото скажіть, чи лежали у вас до чого-небудь руки?
Батько замовк і наче задумався. Несподівано затяг:
— На народні муки...
Трохи ще помовчав і сказав:
— Ти собі йди, а я замерзатиму. Якщо вам зі мною так важко, то без мене буде легше.
— А як замерзнете — це теж морока. Мати знову плакатиме й побиватиметься, бо ніколи за вами не мала тихої години.
— Раз поплаче, зате потім їй уже буде добре. Хай ще раз поплаче за мною. А коли захоче замуж за когось, то передай, щоб за Гната Мацоху трималась, він без роботи жодного дня не сидів, а баби таких люблять.
— Мацоха вже старий,—сказав Ілько.— Вставайте й підемо.
— Е-е ні,— затявся батько.— Тепер не піду. Дай хоч одне добре діло зробити... Передай матері, що й Лаврін путящий чоловік, хай не спускає із нього ока.
— Вставайте.
— Ти замовкнеш? Ти чого взявся мною командувати? Я твій батько чи не батько? Що захочу зробити з собою, те й зроблю. Ось постелюся тут і спатиму до ранку.
Ілько наче змирився з усім. Він уже не протестував, а тільки почав зводитись. Батько дивився на нього, дивився, і було йому в ту хвилю шкода свого власного життя, яке він сам занапастив, і жінки своєї, і дітей.
— То ти йдеш? — запитав.
— Іду.
— Передай Тетянці, що я її люблю.
— Добре,— пообіцяв Ілько, а потім:—Тільки ж їй один місяць, хіба вона зрозуміє?
— Вона тямковита дівчина.
— Гаразд,— погодився хлопець.
— А матері передай, що я хотів весело прожити, а воно так виходило: коли мені весело, то вам сумно. Передаси?
— Передам.
— Ні, ти мені скажи: передаси чи ні?
— О, ви знову за своє.
Батько замовк.
— Ну, чому ж ти не йдеш? — запитав згодом.
Ілько рушив. Хурделиця зразу ж почала йому плювати в очі, терновими колючками штрикала в лице, а в груди била такими сердитими кулаками, що перехоплювало подих. З яру було лізти так, ніби на небо додумався видертись. Ілько озирнувся назад — і нічого не побачив у темно-білому моторошному летінні. Він подумав про те, що коли ще хоч трохи пройде вперед, то вже потім не втрапить у цей яр, на те місце, де покинув батька.
— Агей! — крикнув він, але звук зразу ж погас на вустах.
Пішов назад. Батька вже геть-чисто замело, тільки горбик стримів замість голови й плечей. Ілько кинувся його одгрібати, а потім термосив. Батько розплющив очі й запитав:
— Га?
— Вставайте, бо замерзнете.
— А ти чому плачеш?
— Я не плачу, то сніг.
— То й добре, що сніг. А я вже задрімав. І приснилася мені яблуня в саду, а потім наче грім якийсь. Ти грому не чув?
— Не чув. Ходімо.
— Чого ж це я йтиму? Ну чого? Хіба ми з тобою не говорили?
— Ходімо,— благав Ілько.— Бо у вас же гостинець за пазухою, вітрячок для Тетянки, той, що дядина дала.
— Сам занеси.
— Сам я загублю. А ви донесете.
Ілько відтирав батькові вуха й щоки, хапав його руки, намагаючись підвести. Батько щось міркував, а потім і мовив:
— Ну, добре, треба якось той вітрячок для Тетянки нести, бо дядина ж сердитиметься.
Він ледве встав — і мало не звалився. Ілько підпирав його руками й грудьми. Сяк-так почали йти.
— Ото Тетянка радітиме,— бубонів Ілько,— ото радітиме,— а в самого під очима росли крижані бурульки.