У козацькому хуторі, що стояв над річкою Сулою, жила козачка, вдова Горпина з двома діточками-сиротами. Її чоловік, покійний Опанас, сотникував під гетьманом Павлюком. Полягла його голова коло Боровиці, а Горпина осталася вдовою зі своїми сирітками. Берегла їх, мов двоє очей, годувала як могла. Ївга, вже дівчина на підлету, помагала в дечім своїй неньці, а Петро гуляв ще за товаром по полях. Тільки й утіхи було старій вдові, як приголубить своїх діточок.
Мабуть, Ївга марень-зіллям вмивалася, або р росі до схід сонця купалася, що такою красною та пишною стала. Очі сині, як те небо, волос золотився на головоньці, брови наче намальовані, личко гладке та рум'яне, хоч води напиться, а стан гнучкий, мов у тополі. Хорошою вдалася Ївга, мов гетьманша, а красною, як калина в лузі. Хто не зглянеться, дивується, втішається дівочою уродою. Не один пророкував їй щасливу долю, не один уже вперед сватав її за гетьмана. Но людська доля у божих руках, а чоловікові відгадати її годі!
Зачув татарський хан у Криму, що на Україні лях з козаком посварився, що пани козакам волі не дають та за плугом ходит заставляють, що нікому вже боронити переходу на Україну,— то вже і позбирав невірних з Буджаку, Ногаю і Очакова. Позліталися невірні, як хижі орли, до Бакшисараю, а звідси, мов саранча, чорною хмарою пустилися на нашу Україну. Куди поганці йшли, там уже й трава не росла, скрізь плюндрували, палили та мордували — то забирали в полон бідних християн. Недаром співають у пісні про ті пожежі татарські:
Що ся в полі забіліло,
Ой, чи гуси, чи лебеді?
Тепер гуси не літають,
А лебеді не плавають —
То татари полон женуть:
Один полон з жіночками,
Другий полон з дівочками,
Третій полон з діточками...
Від ріки Самари аж по Сулу плач, кров, курява і згарища...
Загостила люта орда і на хутір вбогої вдови Горпини; не жалували невірні і бідної удови. Як не молила, як не благала вдова Горпина лютих бісурман, усе не помогло, усе дарма. Хутір обернувся у попіл, тільки ще пообсмалювані стіни позістали — скрізь палає огонь, скрізь зойк і плач. Ой то не орлиця за свої орленята б'ється, то стара Горпина на лютого бісурмана руки здіймає, свої діти заступає. Не встояла стара сила проти ворога, повалилася Горпина від турецької шаблюки. Нещасні ж діточки без матері!
Сердешну Ївгу взяли
Попри коню на реміню.
Ой кінь біжить дорогою,
Ївга наша терниною;
Назад себе поглядає,
Кровця сліди заливає,
Чорний ворон залітає,
Тоту кровцю іспиває...
А сироту Петра — попри возі на мотузі.
Назбирали поганці здобичі і бранців чимало, напилися християнської крові доволі, і вже назад до Криму вертають, а за ними ворони та хижі орли літають. Хто з безталанних бранців не здужав далі йти, тому устромить лютий татарин кинджал у серце, відріже із рук ремінь і лишить нещасного серед степу на поживу орлам та сіроманцям.
- Сидір Воробкевич — Напасть
- Сидір Воробкевич — Стара і молода ялиця
- Сидір Воробкевич — Осінь
- Ще 6 творів →
Жене лютий татарин, мов юрму овець, бідних християн, не видить, не чує ні сліз, ні плачу християнського. Плачуть бранці, ридає Ївга, бо й ноги вже зболіли і реміння у руки в'їлося — роздалась сумна пісня:
Косо моя жовтенькая,
Вже не мати рідненькая
Буде тебе заплітати,
Квітки в тебе затикати...
Лютий татар тя розчеше
Нагайкою ремінною.
Ах, боже мій милостивий,
Змилуйся ти наді мною...
Вернули вже татари до Криму і зачали здобич паювати та бранцями ділитися. Припало тому двоє, тому троє, а ханові сорок людей українських. Ой буде старий козак сідоголовий вражому татаринові стадо пасти, а ненька, зозуля старепька, татарчатка колисати, а нещасна чорнобрива українка у гаремі татарському сльози проливати, в горю свій вік коротати!
Припала хороша Ївга самому старому ханові. Замкнули сердешну у гарем на плач та тугу за своєю рідною Україною, за ненькою, за братом Петрусем.
Припав нещасливий сирота Петрусь простому буджацькому татаринові. Не дали йому вороги лукаві хоч укупі із сестричкою сльози проливати, у неволі тяжке горе переносити. Погнали сироту Петра у буджацькі степи на вічну розлуку з сестрицею.
Не довго пробувала цвітка бакшисарайська (так називали євнухи Ївгу задля її чудової уроди) у гаремі кримського хана. Не знав кримський хан свому султанові більший подарунок принести, як ївгу хорошу, вродливу у Царгород послати. Цілу дорогу плакала, ридала Ївга, не втішали її ні шовки, ні адамашки, ні перла, ні смарагди, що блищали на білій, лебединій шиї. Чим більше віддалявся корабель від Криму, чим більше зближався до Царгорода, тим більша туга западала на серце, тим більше ридала Ївга — мабуть, серце віщувало, що навіки вже покинула вона рідну Україну. Далі стала, взнесла очі голубі у синєє небо та й рекла: "Боже! Най діється воля твоя святая!" — і замовкла, і вже більше не ридала, лиш сумно-сумно гляділа навкруги себе. Не раз то чула Ївга від свого батька Опанаса дещо про синє море, як гуляли козаки сміливо по тому морю, як не раз потопали і на дні моря навіки упокоювалися,— но ніколи їй і на думку не прийшло, щоб вона колись сама пливла хвилями того Козачого моря, щоб вона побачила той Босфор та Царгород. Нерадо зближалася Ївга до Царгорода, не по своїй волі пливла вона у цю далеку чужину — рада б вона тепер спочити на дні синього моря, но годі! Раби турецькі, як ті собаки, вірно стережуть її.
Припливли до Царгорода, посадили сирітку Ївгу у багаті ноші, шовком вибирані, а золотом вишивані, та понесли раби аж у серай султана Ібраїма. Запровадили її у світлицю,— а там ясно-ясно блищать і стіни, і стеля, мов лучі сонця небесного; скрізь чудні пахощі, всюди дивани та коверці золотом та сріблом перешивані. Вступила Ївга у світлицю, а тут вітають її красні дівиці, пишнорослі одаліски, а вона не знає, що з нею діється, вона то все наяву видить, а їй здається, що се тільки сон, мара.
Знає чоловік, де уродився, але де вік свій прожиє і де загине, то лиш один бог знає. Так і наш Петро: недовго барився він у Криму, продав його кримський татарин за раба одному царгородському туркові. Так і наш Петро дістався Царгороду, не знаючи нічого, де його сестра обертається. Привик помалу Петро до свого лиха — привик до рабства, як пташка до клітки...
Щиро і вірно служив він свому панові Мехметові, тож і полюбив його Мехмет, наче рідного сина, і повірив йому навіть цілий свій склеп, набитий чужоземними овочами. Полюбив Мехмет свого Юсуфа (так прозвали нашого Петра по-турецьки), полюбили і товариші його, і всі, хто іно спізнався із малим Юсуфом. То ж і відбував Юсуф щасливо свій товар, і ще більше полюбив його Мехмет. А був наш Юсуф дивної пам'яті і великих здібностей. Його оповіданнями та розказами втішалися старі і молоді, у купецьких речах справиться якнайлучче. Що раз зачув Юсуф, того не забуде, де раз був, там не заблудить. Де не пошле його Мехмет: чи на передмістя Скутару, Тофану або Галату що купити, або коло пристані запаси свіжих овочів відібрати, то наш Юсуф так справиться, що і сам Мехмет лучче не втне. Чи не раз то минав він султанський серай, чи раз бачив він і самого Ібраїма, як на вороному коні із брами Бабигу-Майюм виїжджав, а ніколи не прийшло йому і на гадку, що у тих ясних, світловеличавих палатах його рідна сестра Ївга пробуває, за рідною землею, за братиком Петрусем тужить, погибає.
Хоч добре пташині у клітці: і їсти, і пити подостаток, та волі не має. Нудить пташка за світом у тісній клітчині, побивається за волею, за рідним, вольним гніздом. Так і наш Юсуф, хоч йому і у татарина добре і гаразд, всього подостатком, що лиш серце збагне, а таки не раз головоньку понурить, не раз тихенько сумну пісню рідну заспіває, не раз свою рідну зелену Україну, свою небіжку неньку Горпину спогадає, не раз тяженько заридає, а спом'яне свою сестру Ївгу, що десь, бозна-де загибає, то серце йому від розпуки крається — і бажав би він дістатися на свою рідну Україну, щоб помстити ворогові за матір та за сестру рідну. Тяжко сиротині, як спогадає, що прийдеться йому одиноко на далекій чужині загибати.
Хто не знає тих красних-чудових ночей у Стамбулі? Море дрімає, хіба лиш човник коло берега сюди-туди тихенько, мов по льоду, сунеться, або часом від Дарданеллів вітрець тихенький надлетить і, мов жених, з морем пошепоче... Срібний місяць розсіяв бліде світло по тисячних золотих банях, куполах, вежах і турецьких півмісяцях. Усі мошеї, мінарети, кіоски блищать — ні, не блищать, а наче палають в огні. Там, над морем, мріє у тумані візантійський замок із сьома вежами, де раз славний Скалозуб почивав; по циприсових, рожевих городах, що мов гайки по Скутарі і навкруги сераю, мов коверці розстелилися, заводять соловії, буль-буль турецькі — чудесно і чародійно.
На передмісті Скутарі, не дуже далеко від гарему падишаха, сидів купець Мехмет, там мав і наш Юсуф маленьку світлицю. Нічка була тиха і ясна. Юсуф не може заснути, думає, гадає — відтворив віконце і дивиться на світ божий та на його красу; нічка красна і мила, але ще миліша там, на далекій Україні, де Дніпро грає, бушує, де степи мріють і попеліють. Там, далеко за морем, там його мила Україна, де він із своїми товаришами "ластівки" грався та пісень і дум козацьких пильно слухав. "Тут не зачуєш такої солодкої мови, ні такого співу. Коби мені крильця, полетів би я швидше від вітру до тебе, мій рідний краю, мій незабутній раю, туди, де степи широкополі і ріки глибокі, де зозуля на калині кує, а у діброві соловейко миліше як тут співає, де орли сизокрилі попід небеса в'ються. Тут не чути голосу старого бандуриста, не чути і слова про славу козацьку. Відай, тебе вже, рідний краю, не побачу, відай, прийдеться мені далеко на чужині погибати: не занесе і буйний вітер вісточки об мені до тебе, моя рідна Україно!.. Не посадить мені ні рідна матусенька, ні сестричка мила у головах червоної калини, не прилітатимуть пташки-щебетушки та не приноситимуть вісті із родини, не розвіється на моїм гробі хрещатий барвінок, ні рута зелена... О боже! Гірко прийдеться умирати на чужині!.." Такі мислі снувалися у душі молодого Юсуфа. Вкінці заспівав пісню:
До розпуки мені тяжко
Та на чужім краю;
Тут хоч сонце ясно світить,
Я го не видаю,—
Тут хоч співа соловейко,
Я його не чую,—
Тут в розкошах, сиротина,
Плачу і горюю.
Коби можна в ріднім краю
Прожити годину,
Зараз дав би-м молодого
Життя половину.
А там зараз би-м загинув.
Мило умирати
У тім краю, де родила
Мене рідна мати...
Закінчив співати і умився гіркими сльозами.
Тої ночі і султанка Тгаран, найкраща перла сераю падишаха, не могла і ока зажмурити, і в неї та ясна ніч, той чудовий спів соловіїв якийсь сум, якусь тугу у серці пробудили.