Це питання непокоїть мене дуже давно, та тільки-но я заводжу мову про нього, як Батько історії хмуриться й нервово поводить плечем. Щоб навернути його до спогадів, питаю зовсім байдужим голосом:
— Може, причинити вікно?
Він дивиться на мене з недовірою, намагається пригадати, розповідав чи не розповідав мені про свою рану. Я вже знаю, що то в нього рефлекс: коли йому нагадують про Скіфію, в нього починає млоїти плече, дарма що на ньому майже не видно сліду.
— То скільки ж, на твою думку, було скіфів? — укотре запитую я його.
Цього разу він уже не поводить плечем і не нахмурює підозріло брови.
— Багато,— каже він.
— Багато та й годі?
— Дуже багато, більше від будь-якого з відомих мені племен. Коли я був у Скіфії, ніхто не лічив скіфські племена, нікому це не спадало навіть на думку.
— Чому? Бо кочовики ввесь час у русі і через те їх неможливо перелічити? — закидаю я.
Геродот не вбачає в моєму запитанні якогось підступу й сам щиро обурюється:
— Чому, коли заходить мова про скіфів, усі кажуть "кочовики"?
— Бо так можна зрозуміти з твоєї "Історії".— Я цитую йому по пам'яті кілька рядків: "Скіфи не орють землі й не сіють хліба, а пасуть коней та худобу й кочують у Причорноморських степах..."
— Кочують кочовики,— стверджує Геродот і тут-таки заперечує: — Але ж, крім кочовиків, я згадую в своїй книзі й скіфів-хліборобів, і скіфів-орачів, і каллілідів, і алазонів, і бористенітів, і неврів та будинів... Усі ці племена живуть по селах, орють землю й сіють хліб. Цих скіфів дуже й дуже багато, а кочовиків зовсім трохи, тільки в степу понад морем.
— Скільки ж то "дуже й дуже багато"? Тисяч п'ятсот?
— Того ніхто не може сказати.
— А в твоїй книзі говориться про величезний казан...
— Отож-бо, що величезний,— бурчить Батько історії.— Який смертний може зважити таку вагу!..
Я знаю його розповідь про той казан, в існування якого тепер мало хто вірить, але мене цікавлять причини створення казана. Мій гість не дуже охоче відповідає, але поступово захоплюється, й слова його бринять у моїй нічній кімнаті плавними хвильками, чимось нагадуючи ритми Гомерових поем "Іліади" й "Одіссеї":
— Може, таке спадало на думку й іншим царям, але доти ніхто з них не здогадувався, як утілити свій задум у життя. А от скіфського царя Аріанта боги напоумили...
Велика держава дісталась Аріантові в спадок від попередників його. Добрих сорок днів доводилось пливти стругом від Дніпробузького лиману до Припяті та Десни, щоб оглянути обшири тієї держави. Ще довше тяглась вона від синього Дону до Карпат, і хоча цар Аріант безліч разів намагавсь уявити, скільки ж у цій благословенній богами країні городищ і сіл,— це здавалося понад людські сили. А ще ж на Дніпровому пониззі від лиману до того-таки Дону курілося безліч кочовищ. І там жили його підданці, які не сіяли ні пшениці, ні жита, ні вівса, зате пасли величезні отари та череди й викохували найкращих у світі коней.
- Іван Білик — Аксіоми недоведених традицій
- Іван Білик — Танго
- Іван Білик — Не дратуйте ґрифонів
- Ще 7 творів →
У верхів'ї Південного Бугу було єдине в світі місце, де водилися дикі білі коні. Але це вже в землях скіфів-орачів, а не кочових скіфів.
Геродот називає річки інакшими іменами, як називали їх його сучасники-греки, але я для зручності сам собі в думці їх перекладаю: Гіпаніс — Південний Буг, Бористен — Дніпро, Істр — Дунай...
— Загадка здавалась цареві Аріанту нерозв'язною,— каже Геродот.— Але боги допомогли йому її розв'язати.
Якось приснивсь Аріантові дивний сон. Привів начебто він рать свою до Дунаю, щоб прогнати нашесників за сині води його. Стала рать супротиву раті, до самого полудня велика січа була, а пополудні ворог почав перемагати.
Ніхто досі такого в світі не знав, і стало Аріантові страшно — теж чи не вперше в житті. Й тут створилося диво дивнеє. Скіфські вої, не змовляючись, перестали втікати, дістали з сагайдаків тугі луки та оперені соколиним пір'ям жалючі стріли й пустили по стрілі. Хмара стріл затулила сонце. А потім усе поле аж по Дунаю рясно зарябіло стрілами, неначе виколосилося й ждало женця. Аріант нібито кинувся збирати те колосся з соколиного пір'я, та що довше збирав, то більше лишалося його на бранному полі.
То був віщий сон, бо, прокинувшись уранці, Аріант уже знав, як перелічити своїх досі ніким не лічених підданців.
Усіма дорогами рушили борзокомонні гінці, щоб донести волю царя до кожного села й кожного кочовища:
— Всяка жива душа хай дасть цареві по наконечнику стріли!.. За непослух — смерть під батогами!..
Це було того провесняного дня, коли день дорівнявся ночі. Почали прибувати посланці з найближчих сіл, потім з дальших і ще дальших, приносячи наконечники в торбинках і заплічних мішках, бо й села були різні,— часом налічували по дві й три сотні хат і хиж, а часом усього по два-три десятки.
Цар велів скидати наконечники на купу. Перший посланець висипав сотні півтори, й вони зникли в спориші та поросі; другий кинув зверху ще зо три сотні — й пішло, й пішло… Купа перед царським порогом зростала й зростала, підіймаючись на очах, а до початку жнив наконечниками можна було засипати десятьох вершників разом з кіньми. Спочатку царські челядники та джури прискіпливо лічили кожен наконечник, але такого ліку не знали навіть наймудріші волхви.
Серце Аріанта заходилось од гордощів. Якби в небо випустили заразом стільки стріл — сонця справді не стало б видно, як у тому навіяному богами сні. В жодного царя на світі не було стільки підданців! На згадку про цю подію та свою велику радість Аріант звелів кричникам переплавити всю кучугуру наконечників і вилити з неї величезний казан. Стінки казана були шість пальців утовшки, а вміщувалося в ньому добрих три з половиною тисячі амфор води...
— Цікава легенда,— зумисне байдужим голосом кажу я. — Але хто може тепер визначити, скільки в пій вигадки й скільки правди?..
Батько історії лише мружиться до моєї настільної лампи й не відповідає. Але я добре знаю його погляди й запитав просто так. Тепер я сам намагаюся говорити його словами:
— Писати можна про все почуте, а вірити або не вірити написаному — це хай кожен вирішує сам.
Геродот не заперечує, лише розводить руками.
Але мене все-таки дуже цікавить, чи був на світі скіфський правитель з дивним іменем Аріант?
Якщо на мить припустити, що скіфи належали до іраномовних племен, то в першій половині імені царя справді вчувається мовби щось перське, тобто іранське: "Ар'я" цією мовою нібито колись означало "повноправний муж". Але, знаючи загальну звичку стародавніх еллінів еллінізувати "варварські" імена, можна припустити, що так само вчинив і Геродот: давньогрецькою мовою "арі" справді означало "багато", "вельми", "веле", "най" тощо.
Я для певності питаю в гостя:
— Чи були в еллінів імена, що починалися б так само, як ім'я того скіфського царя?
— Скільки завгодно,— відповідає гість.— Ти ж, напевно, знаєш легенду про дочку крітського царя Міноса — Аріадну, ну, ту, що з допомогою клубка пряжі врятувала свого коханого Тесея? Знаєш і мою розповідь про великого кіфареда по імені Аріон. А ось іще еллінські імена, схожі з іменем царя Аріанта: Бант, Біант, Атлант...
Кажу Геродотові:
— Отже, ти переклав по-грецькому ім'я скіфського царя?
Він відповідав трохи здивовано:
— А по-якому ж я мусив перекладати?
Такий був звичай за його часів.
З "Історії" Геродота ми знаємо зо два десятки імен скіфів...
Але досить про походження того царя Аріанта. Спробуймо бодай приблизно визначити, коли він жив.
Питаю в Геродота:
— Коли ти плавав до Скіфії, хто тоді був там царем?
— Октамасад! — упевнено відповідає Батько історії.
Той Октамасад за зраду вітчизняних богів скарав на горло рідного брата Скіла, свого попередника. Під час відвідин Геродота Октамасад був ще молодий, а Геродот побував у Скіфії приблизно 450 року до нової ери.
Ми точно знаємо безперервну династичну лінію принаймні дев'ятьох скіфських царів: од Прототія до Октамасада. Прототій був дідом Спаргапіта й царював приблизно 670 року до нової ери. Далі в глиб історії Геродот уже не називає жодного скіфського царя, крім отого Аріанта, який розпорядився вилити з наконечників стріл колосального казана.
Питаю Батька історії:
— Де було поставлено той казан?
— У місцевості Ексампеї. Там є дуже дивний струмок гіркої води. Він упадає в Південний Буг на відстані чотирьох днів плавання від гирла. Гіркий струмок не дуже великий, але робить воду в усій нижній частині Південного Бугу непридатною для питва.
Яка ж річечка впадає в Південний Буг за чотири дні плавання від гирла?
Сядьмо на звичайного весельного човна й вирушмо від гирла вгору, а через чотири дні зійдім на берег і розгляньмося довкіл. Одразу за пристанню побачимо вулиці райцентру Вознесенська Миколаївської області. А з лівого боку в Південний Буг упадає річечка Мертвовод!
Промовиста назва?
Ось як точно все визначив Геродот! Після нього минуло дві з половиною тисячі років, а гірковода річечка так само несе свої хвильки в Південний Буг, можливо, всі ці дві з половиною тисячі років однаково й називається.
Ось як написано в "Історії" Геродота: "Назва річечки й місця, звідки вона витікає, по-скіфському Ексампей, еллінською ж мовою — Священні Дороги".
Я вагаюся й заглядаю до словника: невже Ексампей — скіфське слово?.. Ні, не скіфське, а грецьке. Його слід перекладати як Спалища. Можливо, на Ексампеї було священне урочище скіфів-праслов'ян, куди з усіх навколишніх сіл звозили небіжчиків для спалювання. Це підтверджується й грецькою назвою місцевості та річки — Священні Дороги (Гіре Годе). Адже дороги до храмів, до присвячених богам урочищ, а також до некрополів (Міст мертвих) стародавні елліни, та й усі інші народи, вважали священними. До речі, слово "мертвовод" або "мертвовід" можна тлумачити не тільки як "мертва вода", а й як "остання дорога", котрою вели-проводили небіжчиків.
Схоже на те, що врочище дуже довго зберігало роль священного, де було заборонено селитись, а може, й орати; про це свідчить і топоніміка обабіч річки: Малосолоне, Кам'януватка, Крива Пустош, Павлогірківка (звідси витікає Мертвовід!).
Але мені не все зрозуміло, і я знову запитую свого гостя:
— Як же розуміти оті твої слова? Ти пишеш: "Назва річечки й місця, звідки вона витікає, по-скіфському Ексампей, еллінською ж мовою — Священні Дороги".