Бокс, в якому мешкала Кьоко зі своєю маленькою донькою, нагадував цвинтарну урну, покладену набік. Маленький коридорчик з умивальником, далі вузький прохід до покою, де ледве вмістилося ліжко, столик та двоє сидінь біля нього. Освітлення Кьоко вимикала лише тоді, коли вмощувалася з донькою спати. У вільний від роботи час вона, лежачи в постелі, дивилася на стіни і мріяла, що добре було б навчитися малювати — тоді вона прикрасила б цю сіру штукатурку деревами, квітами, пташками... А на стелі, там у кутку, намалювала б сонце. Може, тоді розступилися б стіни, піднялася угору стеля, і вона забула б, що приречена все своє життя відбути глибоко під землею.
Саме відбути, бо Кьоко здавалося, що вона по живо, а відбуває якесь покарання.
— Ти навчишся малювати, Міка-тян?
Донька повертає до неї своє не по-дитячому серйозне обличчя і мовчки киває головою.
— Тоді намалюєш на стіні сакуру...
— А що це таке?
— Це дуже гарне дерево,— мрійливо говорить Кьоко.— Весною воно цвіте біло-біло, з легеньким рожевим відтінком...
— А мама бачила?
— Так. Я бачила сакуру, коли була така, як ти, маленька.
Кьоко починає згадувати, наче пливе човном у якусь маревну далеч, і чим довше вона розповідає доньці, тим більше виринає образів звідти, з горішнього світу, втраченого токійцями. Тануть, прозорішають запони часу, вона бачить широку, всипану гравієм дорогу в парку Мейді, арку з товстелезних стовбурів, з яких знято кору, густолисті крони дерев, у яких пурхають птахи... Полискує вода в озері... Ситі золотисті риби...
— Коло того озера є лужок, а посеред нього росте сакура.— Кьоко натиснула кнопку, і на стіні засвітився циферблат — години, хвилини, день, місяць і рік.— Ну от зараз вона, певне, починає цвісти...
Міка підсувається до мами ближче, слухає, не зводячи з неї чорних лискучих очей. Маленьке тільце її аж здригається від захвату, здається, вона зовсім і не дише, щоб не пропустити жодного маминого слова.
— Пригадую, з храму Мейді тато водив мене до озера — там можна було перепочити на лавочці, помилуватися рибою, яка підпливала до самісінького берега. Батько запалював сигаретку, а я бігла до сакури. Я її дуже любила... Такий ніжний, ніжний цвіт... Що з тобою, Міка-тян?
Дівчинка плакала, витираючи кулачком очі. Кьоко пригорнула її, легенько погладила чорний шовк волосся.
— Заспокойся... Ну, що тобі?
Міка схлипувала:
— Я х-хочу до сак-кури и...
— Не можна, дитинко, ще не можна. Унікум забороняє виходити на поверхню. Повітря там отруєне, розумієш? Дихнеш — і захворієш.
— А хто такий цей... Унікум-сан?
— Унікум? Це такий електронний мозок. Він дуже суворий, розумієш, в нього нічого людяного нема. Та ось прийде до нас Окуно сан — розпитаєш.
- Василь Бережний — Легенда про щастя
- Василь Бережний — Така далека подорож Чамхаба
- Василь Бережний — Музичний атавізм
- Ще 65 творів →
— Він з ним знайомий?
— Так, добре знайомий. Окуно-сан працював з Унікумом. А коли з'явився наказ переселитися у підземелля, Унікум і його прогнав, бо навчився обходитись зовсім без людей.
Міка-тян стихає, потім шепоче:
— А сакура — жива чи картинка?
— Жива. Купається в сонці, а як зацвіте — аж сміється!
— Я хочу побачити її...
— Ну от яка ти, доню... Треба почекати...
Зазвучала тиха музика виклику. Кьоко підвелася, звичним жестом торкнулася волосся, поправила на грудях халата і ввімкнула апарат. Як і передчувала, з овального екранчика на неї глянуло обличчя Окуно Тадасі. Звичайне обличчя вже немолодого чоловіка; але чимось воно подобається Кьоко — може, замисленим поглядом збільшених окулярами очей? Десь у тайниках душі молода жінка відчуває, що візити Окуно Тадасі пояснюються не лише близьким сусідством і самотністю інженера. Та, зрештою, вияв симпатії в цьому жорстоко регламентованому світі — хіба це не дарунок неба? І вона відповідає сусідові стриманою взаємністю.
— Драстуйте, Кьоко сан,— рівним голосом говорить Окуно Тадасі з екранчика.
— Драстуйте, Окуно-сан,— усміхається Кьоко.
— У вас все гаразд? Міка-тян здорова?
— Трохи вередує, щось на неї находить.
— О, це погано, зараз я зайду, ми з нею поговоримо. Дозволите, Кьоко сан?
— Прошу, заходьте.
Окуно Тадасі і Міка — друзі. Він завжди бере її на руки, розповідає всякі цікаві історії. От тільки ніколи не сміється. Наче знає щось таке потаємне, таке складне, чого інші люди не в силі осягнути, а він носить те в собі і не може ні з ким поділитися, і йому, мабуть, не легко. Одного разу Кьоко співчутливо заговорила про це. Окуно-сан зітхнув, похитав головою: "Навпаки, якраз навпаки. Мене гнітить незнання. Мусив би знати, чому так сталося, а от не знаю..."
Сьогодні маленька Міка не просила розповісти казку, її цікавив "Унікум-сан". Чому він такий злий, що примушує людей жити під землею?
Окуно посадовив малу на коліна і, поглядаючи на Кьоко, почав розповідати.
Давно колись у Токіо збудували електронно-обчислювальну машину для керівництва залізницями. А згодом і всім транспортом; з часом ту машину все вдосконалювали, підключали до неї одну за одною інші галузі промисловості та народного господарства. Спорудили для цього електронного центру велетенську, діаметром у тисячу метрів, кулю, яка наполовину сидить у землі. До цієї кулі звідусюди тягнуться кабелі-нерви, вона керує всім виробництвом, провадить наукові дослідження,— хіба це не мозок? А через те, що такої системи немає піде, окрім Токіо, що вона унікальна, її назвали Унікумом.
Хоча Міка майже нічого не розуміла з того, про що розповідав Окуно-сан, але сиділа тихо, слухала уважно. Розповідь, мабуть, більше була адресована її мамі, а може, інженер просто міркував уголос, щоб і самому розібратися в ситуації.
— Це щастя, що Унікум вчасно помітив загрозу нашому існуванню і поселив нас у надрах землі, дав нам надійний захисток.
— Окуно-сан вдоволений цим захистком? — прохопилась Кьоко, пильно поглянувши йому у вічі.
Тадасі розгубився і в першу мить не знав, що сказати. Невже й вона з тих, що вимагають "Неба і Сонця"? Чи, може... провокація? Адже за такі думки... Цікаво, чи тут не ввімкнуто підслухувача?.. Хоча, власне, з цього запитання ще нічого не випливає...
Кинув погляд на її бліде обличчя — красуня! — і острах та побоювання одразу зникли. Зітхнув і розважливо сказав:
— Ну, знаєте, Кьоко-сан, як на це подивитися... Рівень жорсткої радіації в атмосфері — смертельний для людей...
— Але ж можна було пошукати іншого виходу! — Кьоко підвелася, випросталась.
"Це н а н е ї щось найшло,— подумав Окуно Тадасі.— А казала про малу..."
— Якого виходу? — спитав.
— Ну, хоча б... Якщо це такий унікальний розум, то чому він не знайшов способу нейтралізувати радіацію? Загнати людей під землю — для цього не потрібно було напружувати свої електронні синапси! — В її голосі чулося не тільки роздратування, а й іронія, насмішка.
— Унікум досліджує, аналізує, шукає. Це не така проста проблема, як вам здається. А переселення — тимчасове, щоб запобігти загибелі.
— Друге покоління живе під землею! — Кьоко розпалилася, на блідих щоках її з'явились рум'янці, очі заблищали. Трохи помовчала, оглядаючи його знічену постать, а тоді випалила: — Ми хочемо Неба і Сонця!
Неначе гримнув електричний розряд: ось воно те, про що здогадувався і чого побоювався Окуно Тадасі! Кьоко належить до підпільного руху... Яка наївність — протестувати проти Електронного Мозку! Ніби ця науково-технічна байдужа система стала якимось узурпатором...
Окуно Тадасі поставив дівчинку на підлогу, мовчки встав і, згорбившись, рушив до дверей.
Дитина кинулась до нього, вхопилась за поли піджака і, задравши голівку, спитала:
— Окуно-сан, а чому Унікум такий нехороший?
Окуно вийняв з кишені кілька цукерок.
— Ось тобі від дідуся Унікума. Він хороший, добрий, він піклується про дітей...
Виходячи, кивнув на прощання. Господиня теж мовчки уклонилася, кинувши на нього зухвало-відчайдушний погляд.
Окуно Тадасі зрозумів, що ця жінка вже но боїться нічого.
Минуло кілька днів (дні і ночі в підземеллях розрізняли за інтенсивністю освітлення тунелів, по сигналах про закінчення роботи тощо), і Окуно Тадасі відчув, що йому бракує товариства Кьоко. Повертаючись зі служби, він нудився, безцільно тупцював у своєму боксі, навіть екранів не вмикав. Кьоко турбувала його уяву, притягувала думки. Вчувався її грудний голос: "Ми хочемо Неба і Сонця!" Кьоко-сан... Може, вона думає, що він сповістить про неї в КС[1]? Ех, не знає вона його...
Окуно Тадасі сам собі не наважувався признатись, що пристрасно бажає, аби Кьоко полюбила його. Старий парубок, він не зазнав справжнього почуття, але здогадувався, що воно можливе, що навіть в їхню жорстоку епоху воло не зникло. Здогадувався і... чекав. Він не наважувався сказати Кьоко про свої почуття чи хоча б натякнути їй. А тепер, після такої небезпечної розмови... тунель, що з'єднував їхні житла, завалено страхом і підозріливістю. В тісних підземеллях люди ще дужче роз'єдналися, віддалилися, кожен лишився наодинці з собою...
Заклавши руки за спину, Окуно кружляв по м'якому синтетичному килиму. Навіть коли зазвучала музика виклику,— продовжував машинально ходити від столика до дверей ванної кімнати. Потім знехотя торкнувся кнопки апарата. Та як тільки поглянув на екран — одразу стрепенувся. Кьоко! На нього дивилася Кьоко! Навіть не зауважив, що сусідка дуже стривожена, що її обличчя аж потемніло.
— Чи не міг би Окуно-сан завітати на хвилинку? — звернулась до нього Кьоко.— Якщо, звичайно, вільний від занять.
— Вільний, вільний,— закивав головою інженер.— Зараз прийду.
Коли Окуно зайшов до Кьоко, вона плакала. Витирала хусточкою очі, та сльози не переставали бігти.
— Що трапилось, Кьоко-сап?
— Міка-тян... Міка-тян зникла...
— Міка-тян?
Тільки тепер він помітив, що малої нема в боксі.
— Я повернулася з роботи — її нема. Подумала, може, у вас... Ви пробачте, Окуно-сан, що потурбувала...
— Ні, до мене вона не заглядала. Де ж вона може бути? Та ви заспокойтесь, Кьоко-сан, ніде вона не дінеться. Може, в котрої з подруг?
— Я зв'язувалась — її ніде нема.
— Ну, як це — "ніде"?
Окуно підійшов до Кьоко впритул і поклав руку їй на плече, бажаюча заспокоїти. Але жінка раптом припала до нього, і плечі її почали здригатися ще дужче.
— Ну, не треба так... Заспокойтеся, Кьоко-сан... — Він погладив її по голові, як дитину.— Знайдемо, зараз ми її знайдемо... А може, н сама ось прийде...