Шумлять жорна

Самчук Улас

ШУМЛЯТЬ ЖОРНА

Драма

Підготувала для публікації

Інна Нагорна

Драма

Особи:

Андрій Михайлюк — громадський діяч.

Ната — його жінка.

Петро Іванович — фото-репортер, підсудний.

Ір — його жінка, танцюристка.

Клавдій — професор-політик.

Євген Лисик — редактор.

Платон, Іван, Данило — селяни.

Олімпій, Гервась — партизани.

Сарафина — дівка при жорнах.

Ольга — служниця Михайлюків.

Партизан на горищі.

Сільська дівчина.

Партизани й селяни.

(Діється на Волині 1942 року)

Дія перша

Кабінет Михайлюка. В глибині підвищення, розсувальні двері, стіл, кут шафи, бюст Шевченка...

На передньому пляні: канапа, стіл для куріння, фотелі. Збоку робочий стіл — телефон, килими, картини, вази, квіти.

Ранок. Через прозорі занавіси вікон ллється сонце. Ясно, чисто, прозоро. Легка музика.

Входить Ольга з оберемком свіжих квітів — елегантна, у свіжому, чистому фартушку. Міняє у вазах квіти, бавиться з ними, розмовляє з ними.

Вривається музика, радіо-апарат дає звідомлення з фронтів.

"Увага! Ранній концерт закінчено. Подаємо звіт верховного командування: Головна квартира. Як було вчора повідомлено — великий і рішаючий бій за Керч закінчено. Взято в полон двісті тисяч ворожих вояків, здобуто триста танків, дві тисячі двісті гармат, двісті автомашин і багато... "

Ольга закриває апарат і говорить далі до квітів... " Вбито тридцять тисяч ворожих вояків, потоплено сто двадцять тисяч брутто-тонн, атаковано бойові споруди Мальти, Лондону, Ліверпулю... В Європі, Азії, Африці, Австралії... Як вам це подобається? Ха-ха! Пане тюльпане? Що? О! Чудово! Ні! Так буде краще. Так без сумніву краще! У морському бою під Сарабаєю знищено... Ти знаєш де Сарабая? Сарабая! Сарабоя! Ха-ха! Ай-яй-яй-яй! Як ти чудово пахнеш!

Входить Ір. Молода, елегантна, у кімоно. Ольга її не чує. Ір слухає розмови Ольги.

Ір: Добридень! Олю, добридень!

Ольга: О!

Ір: Принесла залізко… Там… На кухні. Дякую. А чи ти знаєш, що я спалила?

Ольга: Що? (збентежено)

Ір: Комбінацію! Шовкова! Остання! Я ж тебе питала: як гладиться шовк?

Ольга: А я ж вам казала. Звичайно. Через шматку…

Ір: Що ти тут з тими квітами? Квіти, квіти… Вічні квіти, завжди квіти.

Ольга: Бо ж ʻʻвониʼʼ так люблять.

Ір: А де ж ті вони?

Ольга: Та пішли ж… Мабуть, на луг. Такий ранок. Раненько встали… (з-за порт’єри, в глибині сцени, виходять Клавдій і Петро Іванович. Клавдій сутулий, мішкуватий, Петро Іванович тонкий, стрункий, розбите волосся…).

Ір: О! Професоре! Спізнилися. Воєнне звідомлення…

Клавдій: Так, хороша пані Ір! Спізнився. Ось несподівано зустрів і заатакував мене ваш чарівний чоловік. Засипав мене бамбами. Аргументами, погрозами…

Ір: Не звертайте уваги професоре… Це ж його фах… зайняття.

Клавдій: У даному випадку — досить, скажу вам, своєрідне зайняття.

Ір: А все-таки не звертайте уваги… Заздрісним багато дарується.

Клавдій: А ви все в театрі?

Ір: Як дозволите — так.

Клавдій: І танцюєте?

Ір: Поки можу.

Клавдій: Заздрю. І я заздрю.

Ір: І ваша заздрість гідна уваги.

Клавдій: Такий час, що?

Ір: Правда, — навіть не віриться.

Петро Іванович: (понуро) Було б бажано, Ір, щоб ти йшла до себе…

Ір: Чуєте, професоре? (вказує головою на Петра Івановича).

Клавдій: (Не слухає, дивиться на портрет Нати). Признаюсь. Ніде ще не бачив стільки жінки. Його можна розуміти. Скільки тут сонця? Скільки тут сонця?

Ір: Чула, що й ви малюєте? Коли можу вам позувати?

Клавдій: А, пані Ір! Не до того… Хіба я Андрій? То лиш він… (обертається довкруги і показує). Квіти, сонце, музика, мистецтво, жінки. Клясичне непорозуміння…

Петро Іванович: Ха-ха-ха!

Усі повертаються у бік Петра Івановича. Ольга забирає старі квіти і тихо виходить.

Ір: Бачите? Бачите? Чи ж не божевільний?

Петро Іванович: Я тобі кажу йди геть!

Ір: І що з тобою? Які в тебе очі?

Петро Іванович: Мовчи! Мов-чиии! Кажу тобі — йди геть!

Ір: Він… Він… Виразно божеволіє… (точиться задом і зникає за дверима)…

Петро Іванович нервово дивиться їй услід.

Клавдій: Починаю розуміти… Хто вам сказав, що вони вертаються?

Петро Іванович: Хто вони?

Клавдій: А! Не розумієте. Розумієте добре…

Петро Іванович: Вертаються? Ха-ха! Що ви, що ви? Тож тільки що здали Керч.

Клавдій: Знаю… Знаю… День-що-день слухаю… Сиджу при апараті, як проклятий.

Петро Іванович: То чого питаєте?

Клавдій: Бо ви з кожним днем міняєтеся… Ще недавно був людиною. Якесь дихання впливає на вас. Вертаєтесь? Назад? Патріотизм? Ідеологія? Що?

Петро Іванович: (хвилюється, ковтає слину) Ну й? (крутить цигарку).

Клавдій: Ну й нічого. Вас питаю?

Петро Іванович: Що ви, професоре, з цього боку можете розуміти в таких справах?

Клавдій: О, молодий чоловіче! Я починав з ними вже тоді, коли вас, можливо, не було на цьому світі.

Петро Іванович: Ге! Починали… Але не скінчили.

Входить Ольга, вносить купу листів і кладе їх на бюрку.

Клавдій: Пошта?

Петро Іванович: Пошта.

Клавдій: Ви б, Ольго, так не клали тих листів.

Ольга: А як?

Петро Іванович: Боїться, боїться… Хе-хе!

Ольга: Кого боятись? Чого боятись? Вони нікого не бояться. Вони раді всіх у себе бачити. Дивіться — вони навіть дверей не зачиняють, я навіть казала: тепер війна, по вулиці швендяють різні люди… А вони мені: на те, кажуть, і вулиця, щоб по ній швендялись…

Петро Іванович: Хе-хе-хе!

Клавдій: Вам, бачу, таке подобається?

Петро Іванович: До побачення, професоре! Подобається. І ви мені також подобаєтесь… (Петро Іванович виходить).

Дзвонить дзвінок при вході і на столі телефон. Ольга біжить і до телефону і до дверей.

загрузка...

Ольга: (в телефон) Ні! Їх нема. Нема. Обох нема. Дякую…

Ольга: (за дверима) Вибачте, але їх нема дома. Не знаю. Не знаю.

Клавдій деякий час крутиться по кімнаті, розглядає портрет Нати. Вбігає Ольга…

Ольга: Ходять і ходять… І все питають. Пан має коротку відпустку і ту не дають використати…

Клавдій: А що робить тут Петро Іванович?

Ольга: Що робить… Нічого. От приходить. Знаєте ж, що пані Ната і пані Ір приятельки. Вони так завжди разом, одна без одної ні кроку. Петро Іванович приходить також, лише останнім часом він чогось почав киснути. Завжди всім невдоволений, лається з пані Ір, чіпляється до пані Нати…

Клавдій: А чого він став такий?

Ольга: А хто його знає. Я думаю — нерви. Вони під тими большевиками стільки пережили.

Клавдій: Але ж тепер їх нема… Тих большевиків.

Ольга: Та нема, але він боїться. Каже: вони вернуться. Їх тіні боїться.

Клавдій: Але чого він чіпляється до інших людей?

Ольга: А хто його розбере! Боїться!

Клавдій: Боїться… Ну, гаразд. Я йду. Прийду знову слухати вісті… Ви мені вибачте, але це одиноке місце де я можу слухати вісті.

Ольга: О! Прошу! Дуже прошу!

Клавдій виходить. Ольга робить порядки і тихо, між іншим, наспівує:

ʻʻНебо синє, земля чорна та земля чорна — та гей!

В Україні шумлять жорна, шумлять жорна — та гей!ʼʼ

У сусідній кімнаті мелодійно б’є годинник. З легким гамором, свіжі, щасливі, у літніх білих одягах, входять Андрій і Наталка. Наталка приносить ще китицю польових квітів.

Андрій: Натю! Дякую! Це було прекрасно! (відходить у глибину сцени).

Ната: Олюнько! Поставте десь ще й ці.

Ольга: Та ж нема куди.

Ната: Знайдіть місце. (віддає квіти, поправляє волосся) Ніхто, Олю, не приходив?

Ольга: Без кінця. І приходили, і дзвонили, була Ір, був Петро Іванович, ось тільки що відійшов професор… А там он пошта. Ціла купа.

Ната: Андрію! Добре, Олю, дякую! (Ольга відходить з квітами) Андрію! (сідає до фотелю, закурює) Яка свіжість!.. Андрію!

Андрій: (виходить з-за порт’єри) А? Що хоч сказати? (Держить книгу у червоних політурках)…

Ната: Що я щаслива… Що я така дуже щаслива… Але боюсь!

Андрій: (присів на поруччя фотелю, обняв Нату) Чого боїшся?

Ната: Страшно… Не знаю… Ти направду мій?

Андрій: О! Сумніваєшся? Ще сумніваєшся?

Ната: Дай ущіпну… Мій, мій, мій! (цілує).

Андрій: Це дійсність, Натусь…

Ната: Дійсність?

Андрій: Дійсність.

Ната: Неймовірно… То ж… То ж ти був там, я там… Ти був… Ні-ні-ні! Чи думав ти коли, що таке станеться?

Андрій: А ти?

Ната: Ніколи. І не снилось. Подумати лишень… Такі границі, такі люті границі… І треба було лиш аж такої війни… Глобальної! Яке чудо! Яке щастя! Мій ти… мудрий!

Андрій: Моя ти чудова!

Ната: Але все таки… Я тобі тепер можу сказати моєю мовою: я цього чекала. Уяви, я вірила, що так не може бути… Я їх тих різних резонів чому вони так якраз улаштували своє життя — не розуміла, але я розуміла, що так бути не може.

Андрій: Але це ще не кінець.

Ната: Не кінець чого?

Андрій: Ну… Того… Світу того. Чаду. Вони вчаділи. І тому вони так себе відділили. Захворіли.

Ната: (стрясає головою, до себе) Неймовірно, неймовірно. Вчаділи… Захворіли… (до Андрія). Ні. Андрію! Вони… Вони злякалися. Вони злякалися своєї вбогости, наготи, первісности. Вони втекли за стіну і сказали: сюди вхід заборонений. Тут боягузи!

Андрій: (встав, підійшов до столу і перебирає листи) Хто тут буде читати?

Ната: Щось нового, Андрію?

Андрій: Те саме. Прохання й доноси!

Ната: А! Не кажи так. Скажи: спрагнені свободи. Заблукалі, обездолені… (дзвінок за дверима) Чекай, чекай я сама… (встає, щоб відчинити).

Андрій: Там є Ольга. Мусимо виїхати, щоб не чути тих вічних алярмів…

Входить Ольга і подає Андрієві візитку.

Андрій: Розуміється. Редактор Євген… Знов допит. Просіть!

Ната: Але будь з ним чемний, Андрію! (виходить).

Андрій: А!

Влітає редактор місцевої газети Євген Лисик. Молодий, стрункий, з течкою…

Євген: Дозволяю собі увірватися до вашої святині, вельмидостойний Андрію Олександровичу, можливо в найменше сподіваний і зручний час, знаючи, що я вам такий же милий, як мені мій болючий зуб, одначе ваше становище, як також час, обставини і прочая, і прочая… змушують мене, підневольного редактора, зломати всі критерії чемности і вимагати від вас відповіді… Ви ж знаєте в якому часі ми живемо.

Андрій: Ну, й? Сідайте…

Євген: І як дозволите — вгощуся цигаркою… Не турбуйтесь, не турбуйтесь… Маю свій. Бакун. З Гільча. Учора привезли дядьки цілу папушку… Ви, знаю, не вживаєте цього зілля… (крутить цигарку). Усі, можна сказати, Андрію Олександровичу, здивовані…

Андрій: Чим?

Євген: Вашим, як дозволите так висловитись, зникненням…

Андрій: Яким зникненням? Я ось є, ви ж бачите.

Євген: Вас звикли бачити на всіх зібраннях, засіданнях.

1 2 3 4 5 6 7