Предок

Королева Наталена

У СПОДІВАННІ ЧУДА

— Ultimo veritas ? Останньому — правда?

— Світло олійної лямпи м’яко вирізьблювало гострі риси старечого обличчя дон Фернана де Кастро, званого в Бурґосі "el Sabio" — "мудрець".

Поважний ґранд підвів ясний погляд своїх мудрих очей на молодого Карльоса де Лясерда.

Струнка постать юнака поринала в легенькому присмерку, що поза світляним колом лямпи наполовину приховував робітню вченого, наповнену дивовижними речами.

— Ultimo veritas? …Ні, Карліто! Не тобі відтулиться вона! Бо не ти будеш "останнім"… Може навіть, — лагідно всміхнувся старий філософ, — сам станеш "предком!" Заложиш "новий" рід… з двох "старих", разом з’єднаних…

Дон Карльос повільно глянув на перстень, що з роду в рід давали його Лясерди при заручинах.

Посмутнів і почувався непевно: чейже не завважив дон Фернан, що… і, опанувавши свою збентеженість, діткнувся пугару.

— Ах, правда! — промовив елегійно. — Я, як Пилат, запитую: що вона є? І де схована?…

Дон Фернан сперся на масивний том "Хуан-Міґуелевої хроніки".

— Сину моєї душі![1]. Навіть Христос не відповів Пилатові на те питання!… Бо, певне, це річ не людського розуму. І кожний її собі уявляє інакше.

— Але, мабуть, найчастіше, — як стару бабку, що раз-у-раз повторяє, беззубими устами, ті самі, набридливі "правди"… — викотився, з-під стіни великого ватрану між полицями книг, тяжкий бас старого Херонімо, старого, всіми в домі поважаного Карльосового джури[2]).

Увесь свій вік прожив Херонімо навчаючи юнаків Лясердів володіти зброєю. Річ ясна: за "члена роду" вважати себе не міг, але зачислював себе "до родини". І давнім, кастілійським звичаєм, часто, лишаючись при розмовах близьких панів, докидав і своє слово.

Дон Фернан поплескав долонею по злотисто-гнідих, шкурятяних обгортках "Хроніки": — Істина… чи правда… не буду говорити про неї!.. Але ж, легенди, Карліто, такі ж вірні, як і вона.

Карльосові очі блиснули з-під темної лінії зрослих брів: — І такі ж таємничі… Бо стають зрозумілі занадто пізно… Коли вже сталося те, що вони пророкували, або назначали… Ліпше було б знати свою долю — наперед!

Дон Фернан покрутив сивою головою по широкому, руркованому, округлому як тарілка, комнірі "фрезі": — Милишся, друже мій! У тому велике Боже милосердя, що не дано нам бачити майбутнє!…

— Але ж — питатися не заборонено! — знову покотився з пітьми Херонімів бас. — А тут, із дозволу їх милостей, у Бурґосі, недавно об’явилась…

— Напевне, "знаменита гітана", Херонімо? — мов до дитини всміхнувся де Кастро.

— А саме так! Гітана! Звуть Маріленою[3]. Та дарма, що циганка, за гроші не ворожить! Тільки з надхнення, коли "прочуває" майбутнє тієї людини, що її питає… В біді людям помагає! Де знайти згублену річ — укаже. Чи живий, чи вже неживий хтось довго відсутній — скаже. І коли чуває — дівчина, як дівчина! Але часами впадає в дивний сон. Тоді — хоч голкою її вколи — не чує! Води ж свяченої не сахається, і в сні своєму дивному Господеві хвалу віддає, церкви не цурається…

— Хто знає, які здібності має людська псіхе?… — задумливо промовив учений.

Херонімо ж, опанувавши мову, вже не спинявся… Та бо та ворожка зі славного роду! Від Марії Паділлі[4] походить! Що то так зачарувала колись короля дон Педра, що аж із нею оженився!… Марілена ж не князівна ні принцеса, а звичайна різникова донька![5]…. Тож їхні милості дозволять привести її сюди? Кому ж це шкодить?

Дон Карльос знав, що ось-ось мала повернутись із королівської палати Беата, бо на зміну їй уже поїхала його наречена Каталіна, Беатина сестра.

Там, при змученій королевій, що й на мить не покидала ложа смертельно немічного короля дон Феліпе, за чергою змінялися сестри. Чому ж би не стравити час за гаданням?…

Незабаром міцна Херонімова рука піднесла заслону з кордобської цяцькованої шкіри і впустила ворожку.

З нею прийшов і її батько. Без остраху й позування, циган спитав доньку: — Чи могла б ти, Марілено, доглянути шляхи цього кавалеро?[6].

Гітаніта з гідністю схилила голову: — Спробую, тату! — і сіла в фотель, що його вже підсунув Херонімо.

Простягла до Карльоса руки, повернені долонями догори.

Лясерда не зрозумів і взявся за гаманець. Але циган покрутив головою і знаком показав: покласти руки на Марілинині.

Гітана якийсь час майже суворо дивилася Карльосові в вічі. Потім спустила повіки, глибоко зітхнула. За хвилину дихала рівно й спокійно: спала.

Циган усе уважніше вдивлявся в доньку. Діткнувся до її плеча.

Дрібне тремтіння пробігло невеличкою постаттю циганки. Напружилась, витяглась і вгрузла в подушки фотеля.

Дон Фернан і Херонімо присунулися ближче.

Карльос споважнів. Чув тепло циганчиних долонь, що ніби "відбирали" його власну теплоту. Почував кволість, як від утоми. Здавалося: ось-ось засне й сам… Було неприємно. Але ніби не вистачало сили, щоб струснути цю дрімливість і припинити гру.

— В ім’я Господнє! Чи чуєш мене, Марілено? — озвався циган.

— Чую… Нехай буде благословення Всемогутнього… Бачу години й дні… довгі дні… що йдуть над головою кавалеро…

Уста гітани ледве ворушились. Голос був тихий, безбарвний.

— Що загрожує людині цій? Залізо, отруя, вогонь?…

— Залізо… малі звірята, подібні до псів… Пам’ятай: утрачене знайдеш, коли вважатимеш, що втрачене воно навіки…

Раптом скрикнула: — Б’є година долі його! Хитнулись терези життя й смерти…

Далі шепотіла ледве чутно…

А в дверях стояла стривожена Беата.

Вся, як квітуча ніжність, дивно не в’язалась вона зі своїм важким, двірським одягом.

Блискучими очима вп’ялась у Карльоса, що вглядівши її, вже зірвався з місця.

Але в тій хвилині гітана скрикнула знову: — Слухайте!…

Над Бурґосом упав, як чорна заслона жалоби, похоронний дзвін[7] — "Togue a muerto". За першим покотилися хвилями — все наростаючи — тужні голоси інших дзвонів. Мідяний хор дзвонів із усіх церков приносив Еспанії вістку, що король Феліпе достраждав.

Беата й гітана стали навколішки. Чоловіки хрестилися.

А за мить Беатин повіз і Карльосів кінь гнали до Бурґосу.

* * *

У великій кімнаті королівської палати тривало гнітюче, як загроза, мовчання. Мов перетворені на статуї, без руху, сиділи в ній дві постаті: королева-вдова, донья Хуана, та її сповідник, падре Інніго де Санто Еспіріто.

Думка одної блукала в безкраїх просторах жалю; другий, взагалі, ніколи не помічав світу.

Вираз достойного спокою — приписаний суворою етикетою еспанського королівського двору, — спочивав на безкровно-блідому обличчі королеви, що ніби скам’яніла в своїм болю.

Відсутній погляд занадто розумних очей, здавалося, не пізнавав і не бачив нічого.

Нечутно до кімнати вступив начальник королівської варти, де Сандоваль[8], молоде обличчя якого дивно не гармонізувало з передчасно посивілим волоссям. Завмер у глибокому поклоні.

Якийсь час донья Хуана, немов не помічаючи його, мовчала. Потім струснула головою, наче будилась із задуми: — Ще щось існує на світі?

— Милостива володарко — почав Сандоваль.

Сухі, великі очі королеви блиснули, мов у гарячці: — Не володарко… вдово!-.. — і чарівно-мелодійний її голос, що ввесь Мадрид звав його "неземським"[9], зломився, немов ніжна, скляна голка. Восково бліда рука торкнулась чола. — Вдова… А вдові не личить зберегати попередній хід життя…

Опритомніла цілком. Говорила вже не зломана горем жінка, а наказувала королева.

— З цілим двором, я сама допроваджу тіло дон Феліпе до його батьківщини — Австрії[10]. Вирушимо ще цієї ночі.

На мовчазний поклін здивованих, увійшовших за Сандовалем грандів, що вже заповнювали залю, додала: — По дорозі заїдемо у визначні церкви Еспанії. Помолимося перед чудотворними мощами та іконами. Прохатимемо чуда… Чуда, що не може не прийти![11].

І почалася дивна мандрівка живих із мертвим…

Слаба здоров’ям, але призвичаєна до аскези й самовмертвіння королева[12], не знала втоми. Не бачила перешкод, ані перепон. Скелі чи провалля, річки й потоки — скрізь мусіла бути дорога жалібному походові.

Скрізь у кожної чудотворної ікони, у кожному Божому храмі, донья Хуана просила чуда: воскресіння забальзамованого тіла короля![13].

* * *

Зміцнявся холодний подих вітру з гір. Співав зловісно, наганяючи присмерк на червоні язики-шпилі далекої Сієрри. Гасив відблески осіннього заходу, натягаючи м’яку, біляву імлу, що кучерявилась і розсипалась, мов жива, невловима істота. Ту імлу, звану "callina", — що приходить на зміну літнім, розпаленим дням.

На великому возі-катафальку коливалась чорно накрита труна.

Знервовані безупинним похоронним співом коні пирхали від нагору смолоскипів, свічок та хмар кадильного диму, що всмикувався в осінню імлу, над розпучливо-порожньою, мертвою, — як місячна поверхня! — Кастильською пустинею[14].

Густіли вечірні тіні. В серці набирався нестерпний жаль…

Лясерда, Сандоваль і два ченці відстали від походу. Повільною ходою пустили коней. І "попустили поводи" своїх думок.

— Ще з дитинства зберігає пам’ять, — згадував дон Карльос, — спомин про один Страсний Тиждень — "Semana Sапta"… З усіх усюдів ідуть процесії… багато дерев’яних "рухливих" статуй. "le movimiento"… пливуть із процесіями, одягнені в шовк і оксамит… Ті статуї робили примітивні й трагічно-непристібні рухи… Сьогодні мені здається, що ми робили такі недоцільні й непристібні рухи. Що, власне, ми є такі "рухомі", дерев’яні статуї " le movimiento"…

Чернець-домініканець підвів гладко виголену, з вузеньким тільки віночком волосся, голову: — Часто закидували мені в Римі, — і не тільки самі ляїки, але й духовні — що ми, еспанці, вдягаємо святу віру в надто людські форми реальних страждань… А як розбудити в людях бажання пожертвувати Господеві, з любови до Нього, наші людські пристрасті?

— Офірувати пристрасті! — зітхнув Сандоваль. — Чи ж ми офіруємо їх цим безконечним походом? Чи… може служимо їм?

Глянув на довгу стяжку повозів і верхівців, що вилася попід горою, ховаючи вже свій початок за звислою над дорогою скелею.

— Справді: Страсний Тиждень! — зітхнув удруге.

Один по однім, тут і там, розсвічувались і палахкотіли світла смолоскипів.

Блимали свічки в руках ченців при труні і плакали прозорими, восковими сльозами.

"…в день останній землі воскрешу його…" — метав вітер звуками між коругвами.

Вийшли на ширшу долину. Початок походу вже зупинився. На великих марах спустили на землю труну.

1 2 3 4 5 6 7