Я вам хату вистараюся, і своєю фірою вас перевезу. Як не буде хати в Зарічу, то десь мусить знайтися у Вербинцях. Я вами заопікуюся і робота знайдеться для вас ця сама, що й тут. Це майже одно село. За цю чемність, бо то не є мус — що для мене зробите, я вам окремо заплачу і буду вам це памятати.
Та я не знаю... Як пан самі вважають. Яж бідний чоловік ледви жию з праці моїх рук і не хочу з панами задиратися.
Дам вам двайцять срібних і два кірці твердого збіжа...
Бідному Людвикови, аж очі засвітилися з радости.
Добре згода, тільки, щоб та хата була яка суха, бо у мене малі діти. Не даю їм подостатком хліба, то хайби їм було бодай сухо, та соняшно...— Він зітхнув...
Зайдіть до мене в неділю до Вербинців там поговоримо, ще, тай я вам дам трохи роботи римарської...
Але у Вербинцях не так легко було знайти хату, як здавалося з разу, хоч Тачйнський шукав і сам і через людей по всіх закутках села.
В неділю зайшов Людвік до Тачинського, де його почастували і дали роботу. Тачйнський каже до нього:
— Скажіть мені Людвіку, що воно є, що ви такий чемний та тихий чоловік так гостро поставились до Тучка, що вас аж до суду подавав?
Людвік посіпав себе поза вухо і усміхнувся:
Багатоби говорити, а мало слухати. Пан Тучко так мене до цього намовив. Прислав до мене секретно свого наймита Равра і каже таке: ти Людвіку не уступайся з хати, щоб Тучко за це і сварив і лаяв і до суду подавав, а коли добре справишся, то дістанеш за це корець пшениці. Я зразу не хотів вірити цьому, та Равро аж забожився, що це правда. Я відтак поставився до Тучка з писком, хоч шкіра на мені терпла, коли погадав собі: ануж Равро мене здурив, а Тучко мене по-зауш вдарить, бо він це вміє. Але не дав, і я переконався, що це правда. А потім я ще більше переконався, що це правда, як я з паном Тучком процес виграв. Мені аж сміятися хотіло. Я такий худопахолок, що як жию, в суді не був, виграв процес з таким процесовичом. Я це зробив для своєї користи, признаю, але корець пшениці для мене бідного пішки не ходить...
А дав вам той корець?
Хороби тяжкої. Тучко скоршеби взяв, як дав...
Я не такий чоловік і що сказав, це додержу. Від себе дам вам пару: корець жита і корець пшениці, і моєю фірою вас перевезу, лише пошукайте собі самі хату де хочете, бо сам її знайти не можу.
Людвікови подобалася думка Тачинського, щоб перенестися до Вербинців, під опіку Тачинського. Це славний чоловік, не такий як Тучко, що лише губою багато обіцяє, а на грайцар не дасть йому заробити...
Людвік поклонився Тачинському, тай каже:
— Я чув, що вербинецький пан шукає двірського римара. Можеби пан сказали за мною тепле слово, щоб я там дістався? Я панови бувби за це дуже вдячний. Там є і хата двірська і паливо, і ординарія і кавальчик огорода. Миби всі молились за ваше здо-ровля.
Тачинський зрадів цею новиною. Обіцяв попросити о це дідича, може справді йому це вдасться зробити.
Тої неділі випадала Служба Божа у вербинецькій церкві і Андрій приїхав до тестя візком, бо загадав забрати Зосю до Заріча.
Андрій оповідає, що від цього часу, як Тачинський був в Зарічу, в Тучків начеб воду освятив. Тучко став дуже солоденький та все про Зосю розпитував, а як йому затужилося за її співом, що Господи! Здається, що це, що сталося, а чого собі Андрій не може витолкувати, вже більше не повториться. Але він не покидає думки перенестися на своє. Та у сьому ще одна велика перешкода. У них нема ні ложки ні миски своєї, нічого а про господарський інвентар, то й не говорити.
— Якже це? — говорила Тачинська.— Таж у твойого батька було всьо, деж воно поділось?
Андрій стенув плечима.
Було всьо, я сам памятаю, а тепер нема нічого. Не буде в чім першого обіду зварити. Посудина потовклася, або зужилася, корови та коні вивелись, нового нічого не прибуло і з цілого інвентара остала пара поломаних колісниць до плуга.
А прибуток? Лошатка та телятка?
Як не стало коров та кобил, то з відкіля прибуток? Вуйко попродав все, раз тому, що буцімто не було чим годувати,, а потому тому, що постарілось. Я тоді дітваком був і нічого того не розумів.
А знаєш ти, Андрію, чому Людвік не хотів вуйкови з хати вступитися, і чому до вуйка так гостро поставився?
Тому поставився, що почував себе в праві.
Ой не тому. У праві він бувби супроти Тучка не устоявся, і за таке зухвальство бувби йому Тучко иншим разом зуби вибив. Вуйко попросту йому...
Йому перебила жінка:
— Дай спокій, не повтаряй такого, хто зна ще, чи це правда?
— Чому не має знати? Хай знає, що це за зілєчко цей його славетний вуйко — отож знай, що Тучко його сам до сього намовив, себ-то Людвіка, і пообіцяв йому за це корець пшениці, як що з хати не вступиться.
Андрій лише усміхнувся.
Але треба признати, що оба добре відіграли цю комедію. Я не міг з дива вийти, звідкіля у цього бідного Людвіка тільки відваги набралось. Але це мені не ясно, на що вуйкови цього, щоби я при йому мешкав, а не на своїм.
Але мені ясно,— каже Тачинський,— він побоювався, що як ти перейдеш на своє, то буде мусів тобі справити інвентар до господарства, котрий він занапастив...
Та ще й не це, тату. Зося внесла три корови і пару коней. На початок вистадоби. Ложку і миску дісталиби також звідсіля, бо цеж не таке велике айвай. Решту докупилобися з годом, бо нам ще багато того не треба. Але я бачу таку причину, що вуйко все ще хоче мати як найдовше з мене гуменного і парубка, а із Зосі ключницю. А при цім хотів так як і досі живитись моїм добром і не складати рахунків. Про вуйка я чував багато злого, аж вірити не хотілося. Тепер я сам у це повірив.
Не журіться діти, воно вже не довго цього буде. Я подбаю, щоби Людвік дістав місце римара в дворі, хату причепуриться і йдіть діти на своє. А поки що, то ви жийте у мене...
Ні, тату, так не може бути. До хати тепер серед зими братися не можна. Про огорожу, що довкруги хати облетіла й не говорити. А ще треба пошити стодолу і стайню, та вимастити глиною, бо всьо пооблітало, а на це тепер не пора. Зося хай лишиться ще тут у вас, а я там мушу бути і пильнувати свого добра. Там моє збіжжя, ще не молочене і сіно з моєї сі-ножати. Це моє і я цього сего року вуйкови не дам.
Перше хай я всьо вимолочу, продам, або сюди перевезу... Мені треба приладити житних околотів на пошиття, бо цего годі було докупитися.
А як вуйко не позволить тобі збіжжя продати?
Тоді вже ви, тату, поїдете до суду. Вуйка з опіки скинеться, а мені наставиться иншого опікуна, але вуйко буде мусів зложити рахунки за десять літ...
На спогад рахунків Тачинському зробилося ніяково, бо він зобовязався Тучкови рахунків не жадати.
Це буде не легка справа. Ти знаєш, який вуйко крутій і процесович.
То ми візьмемо до цеї справи адвоката...
Буде великий кошт.
Чорт бери,— горячився Андрій,— має вуйко моїм добром подавитися, то хай краще адвокат забере. На кождий випадок мені більше прийде, чим адвокатови заплачу. Ви тату подумайте, кілько це за десять літ назбиралося з двайцяти моргів поля, а інвентар цілий?
Як не можна буде по доброму, то і так мусить-ся зробити. Та я не знаю, якби вам там обоїм жилося. Ти знаєш в якому стані тепер Зося. їй треба спокою тим більше, що вона в дома не привикла до криків, сварки та лайки. У нас все було тихо, та спокійно. Таке життя може і на її здоровлю відбитися. Щобиж знова вона жила у мене, а ти там аж поки своєї праці не обезпечиш, також не здало. Люди скажуть, що ви розвелись...
Але рахунки вуйкови колькою в горлі стануть,— говорив Андрій не зважаючи на мову Тачинського.
По цій розмові пішли обоє до церкви, аби їх люди бачили, що вони живуть в згоді.
По обіді Андрій взяв тестя на сторону і спитав:
— Тату, чи це правда, що люди по селу плещуть, що ви заплатили вуйкови якісь гроші за це, що я з Зо-сею оженився.
Тачинському побаграніло чоло з сорому.
Це, синку, правда. Я сього не перечу і ти мені не дивуйся, бо я батько і хотів добра моїй дитині, а кращого зятя як ти, я не міг собі вимріяти. Я мусів так зробити, бо Тучко не то домавлявся сього, але і торгувався, щоб дати ще більше. Але мені дивно, звідкіля люди про це дізналися, бо я нікому сього не говорив, а Тучко також ні. Ми розмовляли про це в чотири очі.
Люди догадувалися, що так му сіл о бути, бо ті що мені це казали вважають вуйка за такого шельму, що даремне кроком не поступить і знає з усього витягнути для себе користь...
Тачйнський хотів тепер із всього перед зятем висповідатися.
Я не лише виплатив йому перед слюбом двіста ринських сороківцями з маткою боскою і дав золотого російського імперіяла, але ще мусів пообіцяти, що буду тебе здержувати від сього, щоб ти не жадав зло-ження рахунків з ведення опіки над тобою.
На щож ви, тату, таке зробили? Ви прямо купили мене у вуйка за гроші для вашої дочки...
Тачйнський поміркував, що задалеко загнався з своєю сповіддю і хотів себе виправдати.
— Ні, сину, воно так не було. Тучко мене до цього змусив бо загрозив, що коли не дам, то зірве заручини, а я не хотів опозорити перед світом моєї дитини. Ти знаєш, що люди опісля про таких дівчат говорять? Таким, то певно не минути сивої коси.
Це що Тачйнський говорив було правда, бо Тучко йому так загрозив. Але він промовчав це, про що говорив з Тучком у коршмі "Під кобилячою головою". Через це вийшла начеб то правда, а начеб ні.
Андрій похитав головою:
— Дорого мене вуйко продав, а я цього і не подумав.
Ти Андрію переставби вже раз Тучка вуйком звати. Який він тобі вуйко? от! десятий кіл в плоті.
Я вже так звик. Хай я від його перше від-вяжуся...
Договорилися до цего, що Зося остане ще тут, а Андрій верне до Заріча і зачне молотити своє збіжжя, а колиб Тучко сьому противився, так зараз до суду.
Андрій остав тут до вечера. Тучко надіявся, що він привезе і Зосю з собою. Як побачив Андрія самого, то крутив носом, та лише спитав, чи Зося все ще хора?
— Вона здорова, та ще її мама задержала при собі, щоб знова не занедужала...
Андрій зараз запорядив Раврови, щоб йому не займав меншого тока, бо він буде молотити там своє жито і пшеницю.
Равро так і зробив, але зараз рано побіг з язиком до Тучка, що Андрій став молотити своє жито.
Тучко по сніданню вийшов до його на тік.
Ти що робиш?
От, бачите, жито молочу.
На це, ще був час.
Побоююся, щоб мишва не погризла соломи.