А так, то ми на них тут підождемо і тут з ними розправимося.
— А все ж воно якби так далі на запорозьких землях ми з ними стрінулися, то значило би, що вони нас зачепили, а ми оборонялися.
— Тут також запорозька земля. Та москаль хочби і в твою хату вліз і ти його за це побив, то все буде казати, що ти його зачепив, бо він прийшов напитися води.
Сотник дивився на сонце. Воно вже зійшло геть з полудня і стояло на заході.
— От ми дістали ще одного важного союзника, що нам поможе побити москаля. Дивіться: сонце світить нам в спину, а москалеві в очі. Сідайте, хлопці, на коні та добре огляньте сідла, чи в порядку, і налаштуйте рушниці.
Козацтво заворушилося. Приказ сотника був виконаний як слід.
— Ставайте журавлиним ключем. Я з Петром стаю на чолі клина. Коли я стрілю перший, тоді й ви паліть з мушкетів. По вистрілі — шабля в руки, і всі за мною скоком. Коли розірвемо їхній ланцюг, тоді розділіться на дві частини і напирайте на обі половини збоку. їх сонце засліпить, що нічого не будуть бачити.
Козаки вмить упорядкувалися і станули клином. Сотник об'їхав одне і друге крило. Частину козаків поставив в середину тих вилів про запас. Він був у веселім настрою і звертаючися до Андрія:
— Пам'ятаєш, Андрію?
— Пам'ятаю, сотнику: таким клином ми розбили невеликою силою цілий полк турецьких спагів *.
Тепер сотник дивився пильно проти себе. Драгуни йшли довгою лавою. Збивали велику куряву, з-поміж якої чути було тупіт кінських ніг та брязкіт зброї. А далі — то вже серед туману і їздців можна було помітити. Напереді їхав на баскому коні їхній старшина з шаблею наголо. Драгуни їхали у дві лаві широким фронтом, щоби козаків могли окружити. Заходяче сонце світило їм прямо в очі. Та козаків таки побачили. Тільки не могли поміркувати, скільки їх буде, бо у клині не могли всіх дочислитися. Сотник припустив їх на віддаль стрілу і вистрілив перший з мушкету. Московський старшина, що їхав напереді, поцілений в голову, розвів руки і повалився з коня. За тим стрілом випалили всі з мушкетів. Сотник завинув шаблею понад головою — і всі скочили на москалів у саму середину лави. Який десяток драгунів впав з коней, козаки розбили лаву і тоді розділилися на дві половини. Налякані коні ставали на дибки, завертали і втікали в степ.
• Легка турецька кіннота.
Придивилися ви коли, як розколюють колоду? Зарубують сокирою проріз, вбивають клина і так довго б'ють довбнею, поки колода не зачне тріщати. Тоді вбивають далі другого, а там третього клина, поки колода не розірветься на дві частини. Так було й тепер. Козацькі мушкети зробили проріз і туди вбив сотник козацький клин в московську колоду. Вона затріщала — і тепер козацькі вили наперли на два фронти, обернені до себе плічми. Напирали на драгунів з крила — значиться, що на одного драгуна йшло кілька козаків. Не дали їм розвинутися в лаву, бо все діялося блискавкою. І поки справді драгуни змогли уставитись у лаву фронтом до козаків, то їх вже й половини не було. Бій не тривав довго. Драгуни вміли повертатися лише на команду, і тепер, коли командир поляг перший, втратили голову, бо не було кому порядкувати. Коні завертали і стали втікати, а козаки гнали за ними та кололи списами. Майже уся драгунська старшина полягла. Взяли який десяток полонених. Сотник приказав сурмити збір, щоби припинити погоню. Тепер стали збирати в одно місце полеглих і важко ранених. Полеглих було небагато, зате ранених було доволі, і тим зараз поперев'язували рани. Сотник став перепитувати бранців. То були українці з Гетьманщини, котрих забрали силою в драгуни. Від них довідалися, що до їх станиці пригнали на спінених конях два москалі з жалобою, що якісь розбишаки напали на сербських поселенців, пограбили їх, прогнали і багато з них побили та помордували, що завдавали їм при тім великі муки, малих дітей настромлювали на списи і перекидали ними, мов м'ячами, жінок насилували, а їх самих, царських людей, зневажили. Команда мала приказ присмирювати всякий хлопський бунт, тому вона зараз вислала сюди один дивізіон драгунів, бо ті урядовці говорили, що розбишак буде більше, як п'ять сотень. Московський дивізіон має п'ять сотень, а командував майор Сепягов.
— А бачите, хлопці,— каже сотник весело до своїх козаків,— як москаль здорово бреше... Яку-то ми дитину на спис настромлювали? І те запам'ятайте собі, що москаль не такий дуже страшний, коли ми в півтори сотні розбили їх п'ять сотень.
— Хотів я порадити, сотнику, щоб ми з тими москалями, царськими людьми, не дуже-то панькалися, і треба було їх усіх перебити, а не пускати їх на волю. Був би й собака за ними не загавкав. А ти їх пустив, вони оціліли — і ось що на нас набрехали. Було б того всього не було.
На те сотник йно рукою махнув:
— Нічого жалувати того, що сталося,— нехай наші козаки знають, що думати про москалів.
Поховали козаки поляглих товаришів, по козацькому звичаю випалили з мушкетів і висипали над ними високу могилу, та на горі поставили малий хрестик, зложений зі зломаного спису, бо іншого дерева в степу не було. Потім сотник відчитав уголос молитву за усопших.
Ранених забрали на носилки — поміж двох коней на полотно. Впорядкувалися і рушили додому... Сонце вже зайшло, і похолодніло від денної спеки. Додому не близько було. Залунала козацька пісня. Сотник з Петром їхали позаду.
— Це, що ми тепер зробили,— то не те, що рано сербів прогнали. Ми билися з царським військом. Як довідається про це світліший собака, то певно схоче помститися на нас,— каже Петро.
— Ей! Коли б справді він пішов на нас, то ми і його побили б, а піймавши, закопали б живого в землю за це, що, як товариш Грицько Нечоса, зрадив товариство. Але він, певно, на нас не полізе і ми його не піймаємо, бо йому найбезпечніше у цариці під периною. Та коли б у нас була єдність та колишнє козацьке завзяття, ми доконали би не одного — розбили б Москву і прогнали її не лише з нашого Запорожжя, але з усієї України. Та в нас тепер немає ні єдності, ні завзяття. Ти полічи тих милостивих гостей, що були вчора у твого батька,— чи багато із них схоче наражувати себе на небезпеку, ставити на карту свою вигоду і тепле гніздечко для загального добра? Таке саме й на нашій Січі. Ті всі бездомні сіроманці пішли би — старшина не схоче. Старшини, хоч сидять у Січі буцімто рівні зі всіма товаришами, то поза Січчю у них — багаті хутори, млини та пасіки, великі стада усякої худоби. Як же ж такі багатства жертвувати для загального добра? Для тих дряних сіроманців, що крім душі нічого більше не мають? У нас, брате, на Січі завелися дуки, не бідніші від гетьманців... одним словом: панство. І вони, дивлячися на гетьманців, знають, що покорою здобудуть ласку цариці і далі будуть панувати. На Січі вже давно немає старого запорозького звичаю. Куди! У нас вибирали щороку старшину наново. Тепер Калниш кошовує вже від р. 1765. Так хотіла цариця і світліший Потьомкін. Цариця роздає старшинам цілими мішками ласку, ордери й гроші. Господи! — чи чував хто коли таке на Запорожжю! Та чи Калниш заслуговує собі на те, щоби стільки літ отаманував безперервно? Баба, та й годі, а багатий, мов чорт. Лякає народ тим, що якби не послухали указу цариці і переводили нові вибори, то цариця погнівиться і зруйнує Січ. І в такіз кормизі має жити вольне Запорожжя? Катерина і без того зруйнує Січ, а про козацтво-лицарство, про нашу вольну минувшину, то хіба степовий вітер рознесе славу, та заспіває сліпий бандурист, та чорний ворон на могилі закрякає...
Сотник говорив ті слова зворушливим голосом, наче б перед кимсь жалувався. Петро поглянув на нього і помітив, як з його очей канула одна-друга сльоза.
— Так, на твою думку, батьку, наше славне колишнє вже не вернеться?
— Як тобі на це відповісти? Народ — то так, як людина, переживає свій вік: постаріється, занепаде на силах, втратить свій вогонь і помирає. А особливо тратить людина свій вогонь і завзяття тоді, як у нього серце обросте салом. Тоді: все бери, а мене лиши в спокою. Таке має бути і з козацтвом. Були у нас славні лицарі. Ходили у походи на Татарщину, Туреччину та Польщу, і вороги перед нами дрижали. Ми визволяли християнських бранців з важкої неволі. Воювали ми з магнатами-короленятами і з Польщею за нашу святу віру. У тих боротьбах козацтво гартувалося, мов криця в огні. Тепер ні з ким нам воювати. Татарина та турка приборкали нашими руками, Польщі так як би не було. Ти знаєш, як старі запорожці дивилися на багатство і розкоші; тепер наші чолові старшини живуть розкішно і приймають від цариці позолочувані бляшки з візерунками, і не соромляться сонця носити ті бляшки на своїх грудях.
— Котрий же то такий падлюка?
— Не знаєш того? Перший — наш кошовий, отаман Калниш. В добавок того, подарував йому світліший Грицько Нечоса, товариш кущинського куріня, дорогоцінну табакерку. А такі бляшки з візерунками подіставали й другі старшини. Скажи мені, голубе, чи можливо таких мостивих бляшкованих панів спонукати воювати проти государині?
Петро тою мовою сотника дуже зворушився:
* Нелюбих, провинивших старшин топили запорожці в Дніпрі.
— Тими вістями, батьку, ти страшно зранив мені серце. Краще мені було полягти від кулі, як почути таке страхіття.
— А хіба ти знаєш, що краще? Видно, що тебе ще на світі нащось треба, коли тебе куля не ткнула. Хто зна, що ще з того вийде... Може, нашій черні увірветься терпець — і перейде понад головами панських старшин, вибере собі інших, а з ними порахується по заслузі. Може, справді Запорожжя получиться з донцями, з тим якимсь Пугачовим. Ріжно може статися. Ти, може, того не знаєш, що, кілька літ тому назад, на козацькій раді на Січі так притиснули Калниша за його політику, що він передягнений за ченця мусив з Січі втікати, а то були б його запорожці пустили під лід воду пити *.
Цю розмову сотника з Петром перебив якийсь рух напереді війська. Козаки з кимось перекликалися. Дутко з кимось голосно говорив. Вже вечоріло і нічого не було видно, бо насідала густа мряка.
— Поїдь, Петре, та роздивися, бо я тут мушу ос-тати.
За хвилю почулися радісні оклики. Петро вернувся в товаристві полковника Кандиби:
— Здоров будь, пане свату,— я не міг заспокоїтися та всидіти на місці: гадав, що треба буде помогти, і тому на стрічу виїхав.