Так звик до сестри, що й перестав помічати її,— і це, здається, цілком її задовольняло. Сестра належала до тих людей, які, старіючи, все більше й більше вбачають призначення свого життя в тому, щоб допомагати іншим. Так само могла б допомагати й чоловікові, якби була заміжня, зовсім не відчуваючи свого життя й не замислюючись над ним.
Тепер вона щодня, взявши мотузок або ряденце, йшла в яри чи в болотистий гайок збирати паливо — знаходила якийсь хмиз, відламувала сухе гілляччя з дерев або ж руками пробувала викорчувати струхлявілий пеньок. Раніше в квартирі пахло сухим теплом вугілля, яке мовчки згорало в плиті, а тепер — навіть у кабінеті Якова Несторовича просотувався з кухні димок від сирих трісок, гіркуватий, що будив спомини про дитинство, а коли сестра відчиняла двері з кухні, долинало й туге тремтіння вогню. В себе він просив не палити — в холодному приміщенні краще думалося й чіткіше уявлялося минуле, до якого тепер навертався душею дедалі частіше, не бажаючи думати про все те, що відбувалося в селищі.
Одного разу сестра сказала, що поліцаї застрелили з карабіна корову в тітки Тосі. Слово "карабін" повторила двічі — мабуть, як почула цю новину, так передавала. Брат подивився непорозуміло, запитуючи мовчки, про яку тітку йдеться.
— Ми ж у неї молоко беремо.
Він почувався ніяково — забути, тітку Тосю, стареньку підмітальницю в їхній школі!
— Навіщо застрелили?
Сестра стенула плечима:
— А так собі...— І перейшла на інше:—Цієї ночі знову хтось поклав динаміту в заводі, та знайшли, не вибухнуло. Кажуть люди, нібито це ті самі, що й перше.
— А тих зловили?
— Де там...
Йому довелося одвикати від молочних страв. Це обернулося на маленьку драму почуттів, у якій брали участь зґвалтована звичка, вражене самолюбство і решта всіх його страждань, які прагнули виходу. Не міг без огиди дивитись на водянисті прозорі супи, в яких плавало пшоно чи ячмінна крупа,— і в такі хвилини переживав напади смакових спогадів, що випливали чомусь тільки з дитинства. Тепер думав про нього, як про найдорожчий скарб, яким не поскупувала доля. Під вікнами, які завішав шторами, гуркотіли військові машини, їхали на фронт і з фронту нові з’єднання, ревли танки, а він, як сомнамбула, никав по напівтемній кімнаті й пригадував зірваний десь на шостому чи на сьомому році життя лісовий дзвоник, між пелюсток якого бурчала волохата, вкрита жовтим пилком бджола. Той лісовий дзвоник невідчепно переслідував його, світився синім вогником перед зором Якова Несторовича, а в його опуклому, розгорнутому куполі гуло й гнівалося... Може, раз, а може, два виринув у пам’яті запобігливий німець із комендатури — і зник, наче відчув, що вчителеві й згадувати про нього не хочеться.
З цього стану його пробудили учні. "Мої колишні учні",— знову сумно відзначив. Якось увечері завітали й Геня Бабанов, і Сашко Бандуристий, і Макар, і Яловий Ілько. Ввічливо цікавилися його здоров’ям, підкреслено ввічливо сиділи на стільцях. Він майже не впізнавав їх — на обличчях уже не було надміру дитячої безпосередності, риси стали різкішими. Відчувалося, що знають те, чого не відатиме він, їхній старий вчитель,— і усвідомлення цього сповнювало Якова Несторовича безпорадністю. Кілька разів поривався запитати, чому ж не прийшла Уляна, позирав на Макара, ніби той повинен відгадати його німе запитання. Але вони не давали йому й слова докинути, розповідали про те, що сталося останнім часом у селищі, про листівки, знайдені в казино, на яке обернули колишній клуб, а також про невеселі новини з фронту. Сашко Бандуристий світив такими щирими, відданими очима, Ілько був такий чемний, що вчитель почувався мало не сиротою, хоча сиротою він таки й був, і був давно,— відтоді, як померла мати. Коли вони раптово, гуртом перезирнувшись між собою і гуртом ізвівшись із стільців, пішли, тепла, майже родинна чулість пройняла його. Шкодував, що так і не запитав про Уляну. І відчував, що сказали не все,— щось особливе приносили для нього, але так і забрали з собою.
Видався гарний день — він строго цвів під склепінням голубого неба. Під ногами шорстко й сухо, немов перетлілі мрії, шаруділо листя. Яків Несторович мало не здригнувся: прямо на нього дивились двоє різнокольорових, в іскристому сяйві, очей — дві краплини роси на павутинні між яблуневим гіллям. Щось примарно-ніжне ворухнулося в душі, немов то на нього подивилося дитинство... По жужелиці вузької, давно запущеної садової доріжки вийшов до школи — й завмер. Пусткою віяло від почорнілих, майже здичавілих, клумб, від широкого, по якому давно ходили, подвір’я. Школа насторожено приглядалася до всього чорними мертвими вікнами; шибки були цілі — і це вражало так само, наче були вибиті. Враз шкільні двері відчинились, на ганок вийшов низькорослий, у пілотці набакир, німець, глянув, примружившись, на небо, потім помітив оддалік пряму, худеньку постать учителя, помахав йому рукою, всміхнувся і зник знову за дверима. Якову Несторовичу поява й емоції німця видались такими несправжніми, що він потер долонею очі, немов то примарилось. І вже йдучи поміж дерев та прислухаючись до якогось невідчепливого, майже дерев’яного шурхоту листя, гидливо скривився,— треба ж було йти до школи, щоб побачити, як виповзе за поріг усміхнена стонога.
За муром догоряли й достигали пахощі заводського парку. Ішов через їхній прохолодний смуток на урвище, внизу під яким лежав рівний обшир поля, покритого в цю пору сизим диханням стужавілої землі. Вже поминув картоплисько, одягнене в буру сорочку бур’янів, із зеленими ґудзичками недозрілого пасльону, й ноги ступили в тріскучий трав’яний чуб, заплутаний вітром і дощем. Хоча уява його спала, проте ось-ось, здається, здатна була намалювати той живий простір, що мав одкритися з невисокого, поораного мозоля землі. Уже підвів очі догори і довго летів поглядом до верхівки блакитної вази, аж небесне сяяння мало не заіскрилось відблиском по обличчю, та коли знову зір упав на землю, він зупинився. Не міг би сказати собі — зупинило передчуття чи те, що в найпершу мить побачив під терновими кущами,— а може, передчуття й ота найперша мить злилися докупи?..
Прямо перед ним лежали трупи. Яків Несторович бачив їх, уже міг би зупинитись, але ноги самі рухались, поки сказав їм — стійте. Ноги стали — й аж тоді зупинився він сам. Учитель довго, але з якоюсь засліпленою увагою приглядався до одного обличчя — під його блідою машкарою угадував чиїсь дуже знайомі риси, які проступали через ту машкару, як каміння через річкову воду, і неспроможний був перевести погляд на обличчя поруч, бо боявся, що вгадає його відразу. Все-таки одважився перевести — й Сашко Бандуристий зиркнув на нього стьмянілими, але виразно червонуватими очима ангорського кролика, в яких навіть не загусло навіки здивування перед тим, що мало статися й що сталося. Той, кого не міг упізнати, був Генею Бабановим. Третій лежав ниць, але вчитель не сумнівався, що то Ілько Яловий. Обійшов навколо них, наче поблизу сподівався ще когось побачити. Проте ніхто більше не приєднався до цього товариства.
— Пролетіли коні...— прошепотів учитель фразу, читану колись давно й тепер виплилу з закутків свідомості, але ніяк не міг пригадати її кінця, де йшлося про пісню.— Коні пролетіли...
Чув од сестри, що німці зловили партизанів, які й тепер, при посиленій охороні, вмудрялися то там, то тут підривати завод, які недавно спалили склад із зерном. Забув, що вони зробили іще, але не сумнівався, що це були Сашко Бандуристий, Геня Бабанов, Ілько Яловий. Пустка вгорі, в небі, схожа на порожнечу в його душі — така ж тоскна й така ж чорна. Відчував, що не може звідси нікуди йти — немов пропав для нього весь світ і все у світі, а зосталися тільки оці три тіла в осінній траві, з якими він зв’язаний по-батьківському.
— Пролетіли коні,— знову прошепотів, а кінець фрази так і не знайшовся, хоча слабкеньким вогником тлів у пам’яті, обіцяючи ось-ось розгорітися.
Він ступив кілька кроків убік, за кущі, й зрозумів, кого не вистачало для повного смутку: Уляна й Макар лежали одне біля одного, трохи більші, ніж у житті, а й тут так само близькі, а можливо, ближчі. Яків Несторович опустився біля них додолу й заплющив очі. Коли отямився, навколо вже стояла ніч, а він бачив сам себе в класі — без стін, із зоряним небом замісто стелі. Перед ним сиділи його найкращі учні, крім яких у його житті нікого не було й нікого не залишилось, його учні, в яких бачив себе молодим і відважним,— та й казав:
— Пролетіли коні, а пісня наздоганяла їх один день, потім ніч, далі ще один день...