З горіха зерня

Євген Гуцало

Іноді їхній старий садок нагадує Катрусі церкву. В садку теж панує урочиста, замислена тиша, яка мимоволі примушує прислухатись до того, що діється в твоїй душі. Тихої осінньої години, коли листя на деревах починає палахкотіти різнобарвним густим вогнем, є в садку і жовті спокійні фарби; і багряні, що пробуджують тривогу; і блакитні, які ніколи не засинають і не дають заснути твоїй душі. Кожне дерево має свій настрій. Груші — коричневі та мідянисті — наче аж байдужі до всього. Вишні схожі на молодих жінок, до котрих уперше навідався смуток, але вони веселі й не скоро іще відцураються радощів. Сливи трохи супляться, немов звідали в цьому житті більше, ніж усі інші дерева. А яблуні... А яблуні по-всякому: та журиться безтурботно, та немов тішиться, але й не забуває про скору зиму; а та стоїть гідно і поважно, ні з ким не перемовляється, ні про що, здається, й не думає.

А коли вітер... Коли голуба пустка простору дмухає й дмухає, тоді садок стає схожий на бурю живого вогню. Гілля розгойдуються, жовте листя падає додолу, котиться по траві, на нього лапатим краплепадом сіється багряне, ось уже по траві котиться потік, він густішає од бронзового листя, од вишневого, все це перевішується, сухо шарудить, стикається в повітрі, крутиться... А тим часом вітер заходить з другого боку, і тепер вогонь у садку починає бурхати інакше, ніби став прозоріший, бо його більше живить листя з двох кленів, що повгрузали на межі, та ще з осокора, що притулився біля хати. Шастає по Катриних вустах ароматний подих, од холодку тверднуть щоки, вона примружується, наче аж зіщулюється,— і все не може вихопитися, вийти з цього шарварку, з цього вогню, з цього пекла, стоїть у ньому, наче в найріднішій стихії. То вона заворожує садок, а чи садок заворожив її? То вона так здивована, а чи садок сам себе дивує своїм різнобарвним виром, пишною колотнечею?

Мати стоїть поруч із Катрею. В чорному одязі вона видає трохи старшою, ніж є насправді. Очі примружила, і в вузьких щілинах зіниці поблискують палахкотючими вуглячками. Здається, вона також дивиться на садок. Але Катря знає, що мати дивиться на неї. Трохи бентежить і непокоїть її погляд, і тому вона одвертається: перед нею знову постає вітряний садок, постає листяний шарварок, кольорова буйнотеча, в ніздрі залинають аромати запахів — як по-земляному гірко запахло смородиною, мало сльоза не навернулась.

— Ну що ж, іди,— нарешті озивається мати.

Падають яблука. Ген одне обірвалося, вдарилось об гілку, підскочило, вже пірнуло в траву і там угамувалось. Друге летіло донизу рівно, майнуло червоним боком, спалахнуло між кущиками барвінку і поволі покотилося з горбка, наче хотіло докотитися до Катрі. Ген біліють, жовтіють, рум’яніють, повигинавши круглі спинки, немов поприпадали до землі, щоб послухати, як , там вітер козакує вдалині, чи не чути якого потопту.

— Хай щастить тобі,— знову озивається мати і силкується зазирнути в Катрині очі, але дочка ніяк не відірветься од їхнього старого саду, наче когось хоче побачити там, наче свою долю вичікує з-поміж дерев.

Катря раптово повертається, її довгобразе обличчя, обведене рамою темної хустки, горить такою любов’ю до матері, що хоч бери та не пускай нікуди дочку. Катря цілує матір у холодну щоку, на мить свій проникливий зір топить у материному погляді,— і вже пішла, віддаляється. Не озирнеться ні на сад, ні на матір.

Іван Петрович чекає біля своїх воріт. На голові — старенька шапка з заячого хутра, на ногах — ватяні валянки. Через плече велика полотняна торба, а в руці тримає дебелу палицю. З тією палицею він обходив уже півсвіту. На настороженому віспуватому обличчі можна прочитати увагу й очікування. Очі його заплющені — Іван Петрович мусить дивитися своїми вухами, шкірою обличчя, всім тілом. Він іще віддалік вгадує Катрину ходу, і поступово на його лиці наче розвидняється, губи ледь-ледь заворушились, затремтіли, наче на них народжувалося слово.

Катря зупинилась біля сліпого. Іван Петрович якусь мить мовчав, немов сподівався, що дівчина обізветься до нього перша. Його вид жив цим сподіванням, і в постаті воно вгадувалося...

— Я вже зладналась,— мовила Катря, скоряючись його очікуванню, відчуваючи, що мусить щось сказати.

На лиці його затремтів неймовірно широкий, але водночас якийсь невидющий усміх. Переклав палицю з однієї руки в другу, потім постукав нею об землю, наче впевнявся в її надійності, й мовив:

— Ходімо.

Потім розпростав плечі, високо — аж закинувши назад — підніс голову, і з тим самим широким і водночас невидющим усміхом на лиці рушив уперед. Катря пішла поруч, сподіваючись, що ось-ось Іван Петрович візьме її під руку. Проте він і не думав брати її під руку, ступав широко, але в тому, як переставляв ноги, вловлювалась обачність. Катря йшла трішки попереду, раз у раз позиркувала на свого попутника, на полотняну торбу, що висіла на плечах, була ладна допомогти кожної хвилі.

— Тобі не соромно? — поспитав Іван Петрович.

— Чого б то?.. Ні.

Їй і справді не соромно, що стала за поводиря в сліпого. Тепер такий час. Тепер кожен живе так, як може. Один чоботи та черевики латає людям, другий калоші навчився клеїти та чуні майструвати з автомобільних камер, а третій запальнички вхитрився з патронів виготовляти, бо сірників легко не дістанеш. А скільки розвелося майстрів, що мило варять? От, скажімо, найде яку здохлятину в байраці, то норовить людина не проскочити мимо якомога швидше, а коли споночіє — то додому перенесе й заходиться коло того миловаріння. Дьогтю тепер катма, то й мазь так само вхитряються до взуття виготовити,— добре, що хоч сажі вистачає. Ех, що тут казати! Вона, Катря, не так уже й погано влаштувалась. І дівчина нишком усміхнулася своїм думкам.

Костур у руці Івана Петровича постукує рівно, сухо. Тук-тук.

І знову тук-тук. Із байдужістю торкається дороги, легко перелітає в повітрі. Тук. Старе грушеве дерево. Вичовгане, поблискує біля долоні, наче бронзове. Постесувані сучки світяться круглими сердечками. Колись цей костур був зелений, шуміло на ньому листя, а то й грушки родили. Тук. Звичайно, дички, куснеш — і зуби від оскоми крутить, бо Іван Петрович гарної груші на палицю не збавив би. Тук-тук.

Вже й у полі. Катря згадує свій садок. Оте тукання костура нагадує їй, як падають яблука. Одірвалося, короткий шурхіт, жовтий або рум’яний зблиск, підплигом-підскоком по траві — та й заснуло, припавши своїм холодним личком до землі. Цікаво, що яблуку ввижається? А, мабуть, отакий самий садок, і такий самий вітер, і таке саме яблуко, яке тепер припало до землі. Тук-тук. Ще впало одне. Оце натрусить вітер, оце насиплеться до вечора, і вночі. Яблука такі милі, такі довірливі, є в них щось наївно-дитяче. Катря всміхається.

Іван Петрович відчуває поле своїм обличчям. Легке віяння то пестить його, то ластиться, то наскакує розбишакувато. І він відчуває глибину вітру, глибину поля, таке бездонне безмежжя... Забуває, що завжди йде в темряві і йде в темряву. Він уже одвик від тих давніх відчуттів, коли кожної миті побоюєшся, що ось-ось вдаришся лобом об щось тверде чи наткнешся тілом на перешкоду, коли здається, що навколо безліч ворожих предметів, які самі йтимуть на тебе, якщо ти на них не натрапиш... Осіннє поле котиться на нього своїми запахами; гіркувато й запилено дихають придорожні полини; ось прилинув ізвіддалік конопляний дух, полоскотав ніздрі; а це — сіно, сухеньке сіно, з зів’ялим романцем, з деревієм та Петровим батогом; струмочком процідилася лугова м’ята, розтеклася по душі. Любить запахи гречок. Любить слухати — як вона густо й біло пахне...

— Обережно,— долинає до його слуху Катрин голос.— Тут хтось перекопав стежку.

Він відчуває дотик дівочих пальців до свого ліктя. Весь напружується, підносить високо ноги й переходить по скопаному.

...слухати, як вона густо й біло пахне, як медово гуде бджолами, слухати, як без болю віддає їм свої солодощі, слухати, як вона там шелесне, там сплесне, ніби хоче зіп’ястися на свої пахучі крила й також полетіти разом із бджолами.

Раптом почув, що Катря знову всміхнулась. Лагідне, тихе, мовчазне, приязне оце дівча. Він відчував його поруч із собою так, як можна відчувати велетенську квітку дикого маку. Квітка просто цвіте, грає червоними пелюстками, ледь-ледь ворушаться її чорні бровенята. І, звичайно ж, мак уміє так само всміхатись, як Катря. В його цвіті є багато від чистоти й свіжості дівчинки... Дівчинка — мак... Мак — дівчинка... Пелюстка — усмішка... Усмішка — пелюстка... Червоні барви — то пісня польового дівчати, яке цвіте одне літо...

— Село,— сказала Катря.

В його неясні думання-відчуття вже залітали інші запахи. Вітер, обернувшись, доніс дух картопляних городів, соняшничиння, витьопаної дощами кукурудзи, сльозливе зітхання цибулі. Село поближчало — вже вгадується мох на стріхах; густі загати з очеретів та картоплиння; лозові та ліщинові тини, грабові ворини, соснові ворота. Ось уже й перше подвір’я — потекло й холодно вкололо чорно-жовте цвітіння чорнобривців, приглушено-солодкава задуха кануперу. А з цього обійстя так і несе добрячим тютюном — мабуть, тут живе дрімучий дід, що мовчить та думає, мовчить та думає, а весь просочився махорковим димом.

— Поліцай іде,— каже Катря.

Послухати — тільки порохно шеберхає, тільки бур’яни лякливо пошумлюють. Стрельнули пронизливим цвіріньчанням горобці. І тут почув, як постукує його серце. Пі, то костур гупає по дорозі. Серце. Костур. І зненацька — човгання, ближче, ближче, трохи сповільнилось, наче аж стало завмирати... Щось насунулося, війнуло непевністю.

— Здоровенькі були! — сказав поліцай приязним, якимось наче аж жіночим голосом.

— Добрий день,— відповіла Катря.

— Прошаки? — майже співчутливо поспитав поліцай.

— Ага,— сказала Катря.

— Старцюєте, значить. А здалеку?

— З Нападівки.

— Ого, куди голод добрався! Це вже й до нас недалеко. А чого ж торба порожня? Не подають нічого?

— Ще не просили.

— То хоч у мене попросіть.

Прошаки мовчали.

— Попросіть, то, може, в кишені знайду яку крихту. Чи не хочете?

— Подайте,— пролунав Катрин голос.

— Бог подасть,— відповів поліцай та й зареготав. І пішов. Тільки прискорене, майже веселе човгання сповнило повітря, стало глухнути.

Отже, таки треба зайти в одну-дві хати.

1 2 3