В пазурях у людини

Тесленко Архип

І

Арештували Андрія Луценка і в поліції вичитали йому: "...главарь шайки анархистов-террористов".

Сидить у тюрмі, мліє душею. Так от! Що ж це буде йому, яка кара? "Повісять, повісять",— галасували багачі. Може, й так. Держать окремо од усіх; на побачення не пускають нікого. І тепер так багато вішають... 1

"Главарь шайки"... Себто: робили багачам шкоду в селі,— тини їм розламували, дерево били, вітряк згорів у Савенка,— все з його!

"Воля, рівність, братерство!" Так не бешкетами ж такими казав добувать цього. Сам криком кричав: "Хто це все робить? Цим ми тільки пошкодимо собі!"

Отже, все на його звернули.

Давно вже люде лихі гострили зуби на його.

Ще б! Замість того, щоб до їх у найми йти, він живе вдома, книжки якісь десь бере, читає,— вільний час на те має. Замість того, щоб у їх попихачем бути, він довідується, "де бог живе" — на зорі видивляється. Ходить у гай, "чваниться": пташок слухає-слухає, на квітки дивиться.

Які ж таки хижаки є! Як їм очі мулить таке все: світ, воля...

Може, ті бешкети були й підступи, а от його заперли. Та й держать і-держать. Хоч би знав, хто держить. Писав і сюди вже й туди,— мовчать. Ех, щось готовлять, жде щось, жде... Петля? Каторга? Роти? Гаю, гаю... Квіточки любі, милі...

Так млів Луценко цілих шість місяців. Як ось на сьомий кличуть у контору його. Начальник, що завжди такий був суворий до його, тепер оскирнувсь. Що таке?

— Ну, Луценко,— почав так лагідненько, як ніколи,— чепуха в сущности: высылаешься на два года в Вологодскую.

Срок 26 ноября. Распишись! Повезло. Не нашлось доказательств, видно-таки.

Через тиждень на етап виходе Луценко, так усміхається. Це ж уже годі ждать страшного чогось, годі душиться у брудові, блощиць годувати. На волю йде, на яку не є, а волю-таки. А як воно там?.. Чужина... північ... Місяців через два і на півночі він. Сіро, одноманітно. Ліси.

Приводять його у село одцо. Таке... не жовтіють хати в йому, не йдуть понад улицями острішки, не виглядають з-за їх вишеньки, соняшники, яблука, груші. Ну, та все ж не тюрма!

"Освободив" його врядник, вийшов він на вулицю з клунком, стоїть. Що ж це робить йому, куди йти... без грошей? Сподівався, що врядник так зразу й видасть йому харчові на місяць, як казали в етапі, а він:

— Погоди, вот становой через месяц приедет,— привезет. Хм. Як же це так? А до того часу що їсти, а квартирувать

де? В етапі хоч по гривенику видавали, а зараз... Був карбованець з дому, так і той аж у "своїй" тюрмі зістався, "конвой" не прийняв.

Казав урядник, що ще є тут засланці. Що ж! Піти це сісти на шию їм, коли й сами, може, горюють. Та ще й засланці є... Добре, як політичні... Всяких перебачив в етапі. О, є...

Холодно, хмарно; дощик сіє, і їсти, їсти Луценкові. Треба засланців шукать.

Ізба край села ось, така сіра, похила. Увіходить. Так на його і тхнуло горілкою, онучами, та накурено — страх! Ліжка з дощок попід стінами. Люде обсіли одно,— грають у карти.

"Навряд чи це політичні!" — подумав Луценко.

— Здрастуйте! — промовив. Глянули всі на клунок йому.

— А, мое!.. Ссыльный-то!

Дивляться на чумарчину йому, вусики чорні, брови.

— Откуль будешь-та?

— Полтавський.

Підняв голову один — вуси здорові, товсті, чохли вишиті,— дивиться, дивиться.

— Полтавський? Земляк...— всміхнувсь.

— Хахол, значить,— усміхнувся й другий,—борідка чорна, піджачок куценький. Помовчав.— Мы вот два тоже хахлы... Садись, товарищ.

Присів Луценко на ліжкові, що од дверей, клунок біля ніг поставив, усміхається... Земляки!

— Блатной-то сам? — якийсь рябий чолов'яга до Луценка.

— Нет.

— А конвой як? — позирнув! Луценкові на чоботи земляк з борідкою.— Деньги пронесли?

— Н-ні.

— Плохо придется.— Промовчав.— Хахол, значить...— знов помовчав.— Тут ищо есть, хахлы... на квартире у Гордеева.

Грають. Дивиться Луценко. Бруду скрізь, гайно, постіль жужмом. А земляки... в усатого синяк під оком, а в того, з борідкою, очі якісь, як у ііуцика, що ось-ось ухопить за полу тебе. В чолов'яги рябого висок один більший.

— А где ж тот Гордеев? — почав Луценко.

— Фонька, а Фонька! — гукнув рябий.

— Чяво? — обзивається на полатях, над головою в Лу-ценка.

— Сведи к Гордееву товарища-то!

— Чяво? Ну и сведи. Почервонів Луценко: (

— Я сам, я сам...

Знов ізба, сіра, маленька. ^Роє ліжок у їй. На одному під полатями сидить парубок безвусий, в жилетці черкесовій, щось латає: на другому лежать дід у свиті, у чоботях, позіхає; і на третьому кацап сидить у сорочці червоній, бородатий, чуб' кружальцем, щось струже.

Слово по слову, аж дід ще й одного повіту з Луцен-ком, ще й сват. Двоюрідна сестріа Луценкова за небожем його в Чаплинці.

Наставив дід самовар, роздобули молока, баранок... Така радість!..

Усі троє політичні. "За слоібоду стояли",— мовляв дід. —Чепурненько в хаті. Над ліжками шпалери рябіють, з сосни гілечки зеленіють,— закрашують стіни чорні, немазані. Стримлять і в полатях у стелі.

"Ну, як би оселитися у людей цих,— думає Луценко.— Як би забалакать про це?"—Помовчав.— А той...— почав до діда.— £Ік тут у вас харчові'? Через місяць привезуться?

Всміхнувсь дід.

— Місяців і по три іноді не привозять. А за май місяць і зовсім не заплатили декому. 1 прохання писали,— нічого. А одежа в тебе є для зими?

— Як? — здивувався Луценко.— Адже видають тут одежні, казали.

— Видають! — зітхнув дід.— Ось зима незабаром, а ще й на літню одежу не видавали. А коли ж на зимню? А зима тут, товаришу... ой-ой!..

Дивиться Луценко.

— Що ж це буде?

— Хе-хе! — поляпав по плечі його дід.— Не журись! Получиш харчові, дістанеш де хутро дешевеньке, старе...

— А їсти?

— А їсти... у нас гуртове все. Нема грошей ні в одного, беремо в крамарів набір до получки, поки ще сяк-так вірять; уголовні шкодять, не віддають часто... Зоставайтесь от і ви з нами. Ліжко помостимо нове, а хочеш — на полатях.

загрузка...

Так усміхнувся Луценко...

* * *

Живуть. Страх полюбили у хатині цій його. Балакає про все таке гарне, розказує, про що читав. Пекти ось треба, варить, прать — не огинається. В ліс іде,— а ходімте, товариші!

Лісу скрізь, лісу! І ліс — не липа, не клен. Річка по один бік села — ні лепехи, ні верб. Ходить. Хм-хм! І це він аж тут... за волю, за правду... Як гарно страждать за таке!

Можна б і читать уже тут,— нема книг .. А так скучив!..

"А якби й справді книги,— почав усе частіш думати Луценко.— Треба їх, треба тут. Люде тутешні такі дикі, темні. А засланці, що у тій першій хаті!.. Страх розбишаки!.. Через їх та й на всіх засланців ворогують селяне. Де ж пак! Що пиячать, б'ються, а то ще таке виробляють: за жінкою однією гнались у лісі, бачили люде; вівцю чиюсь смалили у тому ж таки лісі; вікно в одній хаті вибили. І це при Луценкові вже. Ну, до чого ж це воно!

Книжок треба, книжок! Може б, хоч як-небудь пощастило на кращу путь їх направити".

Роздобули товариші на марки, послав Луценко додому за книжечками, які були в його, послав у редакцію одну, що знав адресу, щоб ві силали газету, звісно, як засланцям, без грошей.

Ходить лісом, марить: газети, книжки... Читає, балакає, розказує: "люде ж ми, люде!" Розказує про таке все гарне, велике... Читає й селянам.

Марить. Як ось, не погоїлись ще йому виразки на ногах після етапу пішки, як знов приїздить стражник до його.

— Собирайсь!

— Куди?

— В город. Дивиться Луценко.

— С вещами, совсем?

— А я почем знаю! В полицию.

"Та нащо ж його? Що це йому? — Стоїть, на клунок дивиться: чи забирать, чи ні",— думає.

— Живей, брат!

— Так вот, вещи. Подводу нужно для них.

— Какой те подводы? За подводу ничего мне не сказывали.

— Сюда все ж для вещей дали. Полтораста верст...

— Я ничиво не знаю. ХохоЛ-то сам?

— Да.

— Служил в Киеве, знаю... Живей, брат, некогда. Копається Луценко в клункові. Так куди ж це його таки?

Чи вернеться він сюди ще? Чи ,хоч сорочку взяти? Те положить, те вийме. А ще ж... Харчових не получав, наїв у товаришів. А... як не вернеться...

Стоять: кацап, парубійка, так сумно дивляться.

— Эх,— Луценко до їх,— должен я вам. Всміхнувся кацап.

— Ничаво, ничаво...— Помовчав.— Эх, харош малый-то был и... куда тебя это?

Зав'язав у вузлик Луценко дещо з білизни, зав'язав чашку, ложку, чайничок бляшаний прив'язав туди, одягається. Вбігає дід звідкілясь.

— Нате, нате! — до Луценка.— Позичив у крамаря...

— Та що? Я й так вам...

— Нате: на чай хоч, на рахар поки що. Недалекі,— помиримось.

Дає срібненькими: 10, 15 і 20. Вийшов Луценко од стражника і аж у чоботях під устілкою порозпихав їх, щоб де не забрали — клопіт!..

Прощались...

Дід:

— Прийдуть газети, книжки...— та й не доказав. —. Вертайтесь! — гукали.— Де так щось.

Ліс усе, болота... І скрізь грязюки, грязюки!.. Стражник верхи їде.

— Ану, живей, живей,— ус£ на Луценка.

Осінь. Холодно. А в Луценка й сорочка мокра од поту, та дух так і пре з його — за кон^м хапається,— спотикається, брьохається.

На третій день увечері прибули в поліцію. Не питали ні про віщо Луценка, не казали нічого йому,— заперли. Лежить на нарах, так усе болить йому, руки, ноги. А пити аж душа горить. Так би чашку чаю випив оце. А за печінки тягне! Так би попоїв чого!

З грошей, що дід йому дав, гривеник тільки й зостався.

Стражник не дав етапних,— у поліції, сказав, видадуть,— то Луценко тратив свої. Покопався зараз у чоботі, знайшов того останнього гривеника, до прозурки підходе. Як не його ноги. Городовий ось у сінях, довбеться в носі.

— Купите мне булку, пожалуйста.

— Что?

— Булку. Помовчав.

— Некогда мне.

— Ну, может, хоть стакан чаю попросить у вас можно. Знов помовчав.

— Нету.

Стоїть діжечка у куточку, заглянув — водичка блищить і лежить на дні погнутий кухлик. Напився — липка, на зубах тріщить. Знов на нари.

Бруд скрізь, сморід, павутина, світло чадить, холодно. Прохолола сорочка мокра та так і прилипла до тіла. Застібає, застібає піджачок, чумарчину. Та блощиці ганяють, таркани шарудять.

І довго це бути йому так? Що жде це його? Перекидається то на той бік, то на той.

Другого дня випускають Луценка. Городовий з книгою в сінцях.

— Ану, йдем... Що таке? Куди?

— Пожалуйста ж, деньги этапные,— до городового Луценко.

— На что они теперь тебе!

Тюрма здорова, брудна, стіни... Таке страхіття. Гляди, ще сюди! — тьохка в Луценка. І справді...— За що?..

— Не отставай!

Обшукали його і між пересильні посадили.

1 2 3 4 5