На чужині

Тесленко Архип

Везли людей на заслання. Тісно в вагоні було. Учитель Троянда Петро, молодий, безвусий хлопець, сидів поз вікно. Брудне було воно, з ґратами, а такий він радий, що захопив місце поз його. Сидів ось вів місяців п'ять у тюрмі, і тільки город з його мурами, димом у вікно йому й видно було. А тепер... біжить і біжить поїзд. Назустріч йому ось поле пливе. Жито, неначе море яке, хвилюється, атласом зеленим полискується. Рижій, коноплі зеленіють латками. Ячмінь пішов он смугою геть, понастобурчував вусики. Долина простяглась сюди і туди. Квітки так рябіють у їй. А ось насип високий-високий. Левада внизу. Верби стоять тут ось і там, кудлаті, присадкуваті. Туполі он підіймаються вгору, білі, срібно-зелені, так проти сонця полискуються.

— Ех, воля! — тьохка в Троянди. Лепеха ось, водичка. Дівчата на кладці стоять з пранням у руках, дивляться, як поїзд летить.

— Зх, матушка Расея, хороша! — скрикує хтось з конвойних у Троянди за спиною.

Село далі якесь. Хати, клуні, хліви... так і поринають в садках. Садки, сливи, вишні, так зеленіють. Улиця пішла он кудись. Дядько у брилі солом'яному, у штаніх широких іде нею, люльку закурює. Назустріч йому молодиця у керсеті, в очіпку, на коромислі воду несе.

"Яке ж рідне, миле усе! — всміхається Троянда. — Действітельно "матушка Расея"! — за конвойним думає.

* * *

Засвітили в вагоні. Повечеряв він хліба шматок з оселедцем, схиливсь на стінку, куняє. Сусіда його, якийсь дідок невеличкий, на його схиливсь. Інші теж, хто як, сплять. А поїзд все летить та летить. Зупиниться де, постоїть, та й знов. На станції одній, коли він саме рушав, рвонуло дуже його; так і гепнувсь Троянда лобом об стінку. Прокинувсь, протер очі, дивиться. Світло не горить уже. Зійшло сонечко і так уже зазирає в вагон. На дверіх часовий стоїть, позіхає. По лавках вище клунки лежать, нижче хлопці куняють. Дехто лупне очима, почухається, та й знов голову на груди. До вікна прихилився Троянда. Що таке? Зовсім не те там за ним, що вчора було. Хати зовсім не такі. Не пообмазувані, голі якісь. А покрівля з двох боків спуском, з двох — одру-бом. І кошлаті-кошлаті стріхи якісь. Де-де шальовкою вкрито. Та ні клунь, ні хлівів. Повітки якісь все. А де пак садочки, вишневі, сливові? Дві-три берези біліє, та й годі. За селом ось йде соснина, осичина. Хм!.. Куди ж це заїхав він? В Росію, справжню Росію?! Так і є. Он і руські стоять з косами. Чуби кружальцями в їх, сорочки навипуст, у лаптях сами. То вчора Малоросія, значить, була! Рідний край... рідний? І це вже він кинув його!.. Хм-хм!.. Кинув!.. Жалко стало Троянді.

* * *

Прибули через який час у Москву. Повели у пересильну усіх. Величезна тюрма. Центральна. Стіни коло неї високі-високі. По кутках башні такі суворі, страшні. Вхід в неї з улиці прямо. Зразу прийомна, темна, похмура, страх. Двері чорні сюди і туди; стовпи товстющі під стелю; грати залізні з дверцями; за ґратами стіл довжелезний. Сидять там: офіцер конвойний, борода надвоє розділена, і хтось ще у картузі, в погонах, — з помічників начальника тюрми хтось, здається. Такий червоний, пикатий. А надзирателів тюремних перед столом!.. Неначе яструби, то сюди, то туди позирають.

Перекликає помічник арештантів з "откритих" листів, так поважно, надуто.

— Троянда! — дійшла черга до його.

— Єсть! — обзивається той. Бере збіжжя, вилазить до столу з-за ґрат.

— Звание? — питає помічник його.

— Козак.

— Имя, отчество?.. Куда следуешь? — провіряє. Одповів Троянда.

— Хохол-то сам? — офіцер до його, пускаючи дим з рота.

— Да.

— Странньде фамилии у зтих хохлов, — всміхається до помічника офіцер.

— Да, да, — помічник до його. — Троянда... Ведь ато неправильно, по-моєму. Трояндов бьі или... пусть бьі уже... ну Троянд, что ли. Ведь Троянда зто... как бьі сказать, тово-с... она, женщина-то.

Ухопили надзирателі Троянду, одвели вбік, обшукують. В кишені лізуть йому, збіжжя розтрушують, роздягають.

— Казак і попалси, — оскиряється до його один із їх, здоровий, вусатий.

— Да.

— А где же то форма твоя?.. Какой будешь-то — кубанский, донской?

— Как кубанский, донской? — здивувався Троянда. — Малороссийский я. У нас там так: то казак, а то крестьянин.

— Н-не понимаю, — стиснув надзиратель плечима. Дивиться Троянда. Інше усе, окреме.

Розводять арештантів по камерах. Такими переходами ведуть їх кудись: убік, надвір, в коридор, нагору, одними східцями, другими. Впускають цих сюди, тих туди.

Камер багато. Впускають: Троянду, єврейчика одного і ще грузина якогось. Велика камера, хоч коней заводь. Поз стіну нари, посередині нари, поз другу стіну знов нари. Проходи. Людей страх і по проходах, і по нарах. Ґвалт, лемент. Дивиться Троянда. Де б поміститься йому, положить клунок, сісти? Сюди-туди пройшовсь. Місців гулящих не видно, та й люди усе йому такі невідомі, чужі. Коло дверей зразу на нарах лежать голодранці якісь, триндикають, чухаються. Воняє-воняє ганчір'ям од їх. Далі в яломках якісь люди: очі вузенькі, татари, здається. А там у кутку якісь смаглії чорноволосі, кучеряві белькочуть; збіжжя таке різноманітне у їх. На середніх ось нарах поляки засіли, ковбасу саме їдять, шиплять-балакають. По проходу євреї ось швендяють, джеркотять, позакладали руки за спину. До якого б же гуртка Троянді пристать? Грузин, що з ним увійшов, он уже біля тих смагліїв розіклався. Єврейчик з своїми вже ходить. А він... сам. Так боязко, негарно йому. Ага! Он, аж он, під тією стіною, по-руському, чуть, гомонять. Кацапи бородаті в "рубашках" і молодь в тужурках, у блузках між ними. Лежать на нарах, сидять. Так. Значить, до їх.

Осмикав Троянда блузку собі, розчесав чуб трохи пальцями, — гребінець конвой викинув, — іде з клунком під плечем. І ось. Серце так приємно забилось йому. Перед середніми нарами у боковому проході, коло стовпа, що зводом вроблений в стелю, сидять на свитках, позлягали на клунки... хто?.. дядьки у брилях солом'яних, у штаніх широких.

Зупинився Троянда на мить проти їх... "Хохли, земляки!... Чи не сісти б тут коло їх і собі, — думає. — Та й... Тут долі ж вони і... з інтелігенції щось нікого не видно між ними, і такі нудні вони, мовчки собі. Туди... Там веселіше, та й із своїх, з учителів, може, хто є там". Підійшов до руських.

— Здрастуйте, — всміхнувся до їх. Положив свій клунок скраю на нарах. — Ну й народу ж! — почав. — Смотрю, смотрю своїх... Ху! — Вийняв платочок, утирає лоба.

Дивляться на його.

— Здесь, товарищ, занято, — обізвався до його один у зеленій блузці. — Идите туда вон, — до стовпа показує. — Там ваши... хохльї-то.

Всміхнувся Троянда якось так ніяково. Помовчав, далі:

— То єсть... — зашарівсь, — из чего вьі взяли, что я хохол?

— А вот й вмговор-то у вас... заметно, товарищ. Похнюпивсь Троянда, посунув назад. "Ваши хохльї-то..." Хм-хм! Ось і дядьки.

— Здрастуйте! — всміхнувся до їх винувато-винувато якось. Тут чоловік один у вишитій сорочці, з вусами вниз:

— Здрастуйте, товаришу! — так ласкаво до його. — Земляк, здається?

— Атож... полтавський.

— Та це місця не знайдете? Ми київські. Давайте ваше збіжжя сюди. Посуньсь, хлопці... Сідайте. Як можна! Свій брат... Так гарно, як з свого краю чоловіка здибаєш тут. Ми це вже по два тижні сидимо оце так між чужинцями. Скучили страх.

Сидить Троянда на свитці чиїйсь.

— А звісно... — всміхається. — Якби хоч вас більше тут.

— Є тут і більше нас... земляків, — чоловік йому. — Телеграфісти, конторщики... Теж з України, та...

— Що "та"?

— Бог з ними. Ухиляються од нас... Цураються свого, Отам вони. — Чоловік показав головою назад до вікна. Виглянув Троянда з-за нар, сидять на клунках, під вікном в піджаках з кантами, в блузках, теж долі і теж мовчки собі.

— Бачте як: і вони витирають цемент, і ми. Де купи держаться, ті на нарах собі, а ми... пасемо задньої. Виходили тут латиші на етап, черга нам на нари була, так... що ж?.. несила. Поляки —захопили. На-арод!.. Не нас, українців.

Дивиться Троянда на дядька: "з України...", "українців".

— Ви українець, здається, еге? — питає його. Дядько подививсь на Троянду. Всміхнувсь.

— А ви ж думали хто? — почав. — Українець, звісно. Я, цей, той, — показує на дядьків, — усі ми українці. То поляки, то грузини, то руські, ми українці. Як же! А ви хіба... — знов усміхнувсь, — хіба ні?

Почервонів Троянда.

— Та це я... це я так, між іншим, — замимрив. Схитнув дядько головою, почухав потилицю, потім:

— Звісно, багато є, що... чи не розуміють, чи не визнають себе. Як от і ті телеграфісти. Попоспорив учора я з ними. "Хто ви?" — питаю в одного. "Чоловік" — каже. "Чоловік то чоловік, — кажу, — а все ж... чого ви, — кажу, — відрізняєтесь так ось хоч би од грузина, татарина, руського... мовою, вдачею, обличчям, усім?.. Значить, ви є щось окреме од їх, і своє щось є у вас".

— Здорово ви, — оскирнувся Троянда до дядька. — Ви, мабуть, знакомі були з кимсь таким?

— Еге, — всміхнувсь дядько. — Студент такий є там у нас. Душа-чоловік. Як почне було розказувать тобі, слухав би й ніч. Книжок українських, газет читать було дає. Виписувать і сам став я потім. Читаю собі було людім... За це мене найбільш і на заслання провадять. Повчить он хотять. Ні, то не воно! — схитнув головою дядько, помовчав, далі так з придавом:

— Перевертнем н-не зроблять мене, н-ні...

Мовчить Троянда.

"От і дядько, — думає. — І піди ти з ним... ось хоч і мені... Хм-хм!.. "Україна"... "щось окреме"... "своє щось"... Як так? — думає. — Скінчив ось семінарію вчительську, учителював з год ось уже, а про це... хто він, що він? — і не думав. Знав: Малоросія, малороси, а далі... Хм-хм!.. "Україна"... "українці"... Так і в піснях є, а він... як-таки так? усе вважав, що українець — це українофіл, партієць якийсь".

— Ш. То не воно, — балакає дядько. — Як можна довести мені, що мене нема, що я не Микола Остапенко, коли я є, коли я Микола, коли я ним родився, ним і почуваю себе? — Помовчав, далі так з серцем: — І то ж... скажіть на милость божу... і є ж люде: ні риба ні м'ясо. Взяло собі в голову хтозна-що та й... чваниться, цурається свого... ось то я не я...

1 2 3