Тривоги автора і видавника

Олександр Кониський

ТРИВОГА АВТОРА І ВИДАВНИКА (З натури)

Раз якось навесні увечері письменник немолодого вже віку Ігнак Кривунда сидів біля свого робочого столу і, підперши голову назлоги, дивився через відчинене вікно в сад. Прекрасний вечір майський віяв своїм теплим, спокійним ласкавим духом. Повновидий срібний місяць стояв саме проти вікна, буцім спинився навмисне, щоб зазирнути в душу до Кривунди та подивитися, чи глибокі там рани, заподіяні цензурним ножем. Небесна блакить горіла ясними зорями; з саду через вікно лилися в світличку пахощі молодої листви, свіжої трави і бузку.

Якийсь час Кривунда сидів нерухомо, скинувши очі на небо і втягаючи в груди весняне повітря; аж ось заторохтів грім, з півночі насунулася хмара; забігала рожева блискавка і полив дощ. Кривунда зачинив швидше вікно; знати було, що переміна погоди не до смаку йому. Глянувши на годинник, він мовив:

— Так воно і є, угадав: якраз вісім; недурно ж то я почуваю, що хочеться чаю, пора. Чом же отеє вона не подає самовару і де вона, ота капосна молодиця! Від самого обіду і очей не покаже, і що вона робить? Певне спить або на рундуці соняхи дзьобає; про мене їй що!., байдуже.

З сім словом Кривунда притис електричну шпоньку; заголосив дзвоник, одначе минуло кілька хвилин, а ніхто не приходив.

Кривунда починав сердиться; він придавив шпоньку вдруге і знов сів біля столу. Перегорнувши кілька сторін якоїсь книжки, він знов голову назлоги і говорив собі на думці:

— Зледащіла, зовсім зледащіла Марина, чи з старості, чи з лінощів — не розберу, та про мене все одно, з якої причини; далі так не можна, треба взяти другу; знаю, що несолодко буде, заким нова призвичаїться до мене. Марина живе у мене 35 літ; шкода її, та й на неї ж жаль бере, нехтує вона мене; от і зараз: час би вже напитися чаю, а вона ще й посуди не приносила.

На сьому слові рипнули двері. Кривунда був певен, що то прийшла Марина; не підводячи голови, він мовив спересердя:

— Насилу дав біг силу! І де ти, вража бабо, пропадаєш, що ти робиш? За що ти мене голодом мориш?.. Жалю в тебе нема!.. Чиста деревина!.. Давай зараз самовар!

— Гм!.. Се не Марина,— обізвався голос біля дверей. Кривунда повернув голову. Біля дверей стояв низькуватого зросту чоловік, білявий, верткий, віком літ ЗО, з рудою клину-ватою борідкою. Се був друкар і видавник українських книжечок Купер'ян Спориш.

— Ба! Се ти, Купер'яне! — мовив Кривунда.— А я думав, що Марина. Добрий вечір тобі. Хто ж тобі двері одімкнув?

— Ніхто, вони не зачинені стояли.

Кривунда не всидів, зіскочив з свого дубового крісла і стривожено говорив:

— Бач, бач!.. Так чи не капосна вона баба! Чисто все діє на глум мені та на лихо — двері кидає навстіж, а сама — пе-кольна душа — десь гайсає!

— Та чого бо ти сердишся?

— Як чого: торік якийсь ракло украв і пальто, і бриль, і ліску; так вона хоче, щоб і вдруге обікрали, так не можна! Прожену...

— Кого се?

— Марину.

— Годі! Марини ти не проженеш, як ти будеш без неї?

— Звісно, без неї несолодко, та й з нею не мед! Прожену її! Досі самевару не дає.

Кривунда зкоз подзвонив; Марина не приходила.

— Нема, не йде! Може в >шинку, отак доживись: або без чаю сиди, або сам самовар станови... Піду.

Кривунда хотів йти в пекарню, але Спориш спинив його, говорячи:

— Тривай! Все одно, нічого не буде з того: Марини не найдеш, самовару не зумієш нагріти. Чекай. І Марина прийде, і самовар принесе, і чай будемо пити, а доки що вгадай, чого я під таку годину прийшов до тебе?

— Ат!.. Я не вгадаю... Ноги принесли, того й прийшов... А от ти вгадай: чи пропустить цензура мої твори?

— Се, я й не вгадуючи, скажу. Ось глянь сюди. Бачиш? Спориш підвів вгору руку, тримаючи чималий суверток

паперу.

— Вгадуй: що се?

— Кажу: я не вгадько, мені чаю аж пробіг хочеться... Може мої твори?

— Вони...

— Невже?

Спориш розгорнув суверток, ткнув пучкою в червону печатку і мовив:

— Бачиш: "Дозволено цензурою". Кривунда зрадів.

— Ану покалси, чи багато хрестів? Держала довго, трохи не півроку.

— Я ще й сам не дивився, скоро отеє увечері принесли з пошти, я швидше бриля на голову, ноги на плечі та до тебе.

— Спасибіг, спасибіг. Сідай же, подивимося, може, таке гробовище, що самі червоні хрести. Ануко сюди.

Кривунда взяв рукопись, пололшв на стіл, присунув стілець Споришеві, сам сів і почав перегортувати аркуші, забувши і про Марину і про чай.

— Нема,— говорив він,— нема хрестів, продовжи боже віку тому цензорові, знов нема; а ось, ось, замазав слово "козак". За що ж се? Не тямлю!.. Вийшла нісенітниця: "сів на коня", а хто ж сів? Треба ж когось посадити замість козака.

— Так і посади, хіба се трудно, посади селянина.

— Не можна селянина, селянин кожен, хто лсиве на селі.

— Ну хрестянина.

— Хрестян тоді в Полтавщині не було, та й річ іде про військо.

— Так просто вояку посади...

— Ніяково, не те буде, але більш нікого, нехай сидить вояка.

Кривунда перегорнув ще два аркуші і скрикнув:

— Глянь! Чи бачиш який здоровенний хрест! Отеє черконув! Кого ж він тут похоронив? Слухай: "Аж жах бере, коли згадаєш, яке тяжке і невимовно темне десятиліття перелсили ми". Що ж тут нецензурного? Вгадуй! Ой, боже-батьку!.. От де власть тьми! Та нехай, побачимо, що далі.

Кривунда знов перегортав аркуші, говорячи:

— Нема, нема! Спасибіг, нема.

— Стій, стій! — спинив його Спориш.— Он якась червона крапка.

— Справді, я сліпаючи, не добачив; еге! Знов убив "козака". За що ж? Нехай вже попередній був вояка і нагадував історію, а сей простий, сучасний селянин, голодраба... Нехай.

Кривунда перегортав далі.

— А ось! Ось глянь! Глянь, Купер'яне!

Кривунда аж руками об поли вдарив, побачивши червоний хрест зверху донизу. Перечитавши усе перехрещене, він мовив:

— Тут очевидна пошибка; річ певна, що пошкодило слово "старовина", але ж тут річ іде не про "історичну старовину", а про старовину в бодні; очевидно, що цензор не знав слова б о д н я. Треба написати та з'ясувати, що се помилка.

загрузка...

Спориш замахав обіруч і сказав:

— Крий боже! Не займай... Поступись, а то знов пропаде півроку.

Розмовники переглянули рукопись до краю, зітхнули і кілька хвилин дивилися один на одного мовчки. Нарешті Спориш взяв рукопись і пішов до своєї друкарні. Тут він казав завтра ж почати друкувати і за місяць кінчити книжку. Потім сів біля столу, щось порахував і мовив собі на думці:

— Мені книжка коштуватиме 25 коп.; на се та на те ще набіжить копійок п'ять; продаватиму по 1 р. 25 к. За 25 аркушів се не велика ціна. Коли книгарям скину ЗО %, так сам зароблю 52 коп., але се мало. За рік усього видання не попродаю. Треба становити 1 р. 50 к. а то й 1 р. 75 к., так тоді можна книгарям скинути 40 %. Тоді спродам скоро; книжка піде шпарко, та ще як додам реклами!.. Іги! Зароблю добре! Але ж Кривунда скривиться, понесе свою доктринерію, що книжка у нас дуже дорога, що досить становити подвійну ціну, що реклама—зневага друкованому слову і т. ін. Ну, та се я улаштую... А на свої 500 карб, мушу заробити тисячку... Добре!

Книжка була надрукована і коли вона пішла в цензуру по "випускний білет" (дозвіл), Кривунда говорив Споришеві:

— Білет не загається; туди й відтіль десять день, там тиждень; значить, вернетьс^мце до Маковія; саме добре. В серпні з'їдеться молодіж, пильнуйте тільки зброшурувати...

— Поспіємо! — відповів Спориш.

Минуло два тижні, Спориш прийшов до Кривунди якийсь сумний, охмарений. Кривунда того не помітив і зняв веселу бесіду про сподівані українські книжки.

— Ростемо! Ростемо! — говорив він.— От тепер мені і вмирати не хочеться, а то, було, як гляну на пустелю з такими' оазами, як "Сіра кобила" *, так руки було опустяться! І кілька разів ладен я був!.. Ех!.. Ну та перебули, тепер не вмре наше слово. На той рік поженемо ще шпарчіш...

— Ой, чи не рано ще радіти,— відповів журливо Спориш,— коли б не сталося так, як ота приказка каже: сподівався дід на обід та й без вечері ліг спати.

— З якої речі?

— Хіба в нас довго...

— Правда, може, се тільки передишка, а за нею знов поїде "Сіра кобила", з "пампушками" і знов завезе нас, господь знає" в яку багнюку... Але ж! Наше діло тепер, під час передишки, забезпечити себе і людей про всяк случай, щоб було що їсти і без "пампушок".

— Так-то так, але он сьогодні ранком коректор наш нагнав на мене велику журбу.

— Ну? Що там твій коректор?

— Снився,— каже,— мені такий поганий сон, що коли б цензура не сконфіскувала нашої книжки.

— За що? — питаю його і чую, що мороз бере мене за плечі.

— За те,— каже він,— що не видержали ми правопису. Українські книжки дозволено друкувати з умовою, щоб "не было допускаємо никаких отступлений от общепринятого русского правописания" 2.

— Про се,— кажу я,— в дозволі не було сказано.

— Не було,— каже,— але ж се повинно бути усім відомо, "незнанием закона никто не может отговариваться..." Правда, сього закону не оголошено, а проте... Цензор не повинен нагадувати, друкар і видавник мусять самі знати.

— Нехай і так, але ж в чому ми не додержали сього закону? — питаю я і чую, як ляк переймає мене.

— Скрізь,— каже,— по всій книжці не додержали. Прикладів тому і не зрахувати. Російська граматика Кирпичникова 3 наказує: "После шипящих и губных — писать и, а не ы, а у нас скрізь: г р у ш ы, о ч ы, у ш ы, ж ы л а, г ы р я, х ы р я, кырея, щ ы р о с т ь, ш ы б к а і т. д.

— Стій! — перебив я коректора.— Як то можна граматику і правила орфографії однієї мови прикладати до другої. Що ви говорите! Се не до речі! Французи пишуть: Paris, а росіяни — Париж.

— Та звісно,— каже він,— але коли триматися "общепринятого", то й треба писати: житло, а не жытло; так само: шитво, гиря, хиряіт. ін.; далі "во 2 лице настоящего времени" у нас усюди ъ, а по "общепринятому" треба ь.

— Я подумав і кажу йому: коли ми будемо триматися "общепринятого", так виходитиме часто-густо страшенна нісенітниця, гірше галицького "язичія" 4. Що вийде, коли ми напишемо: жіто, шітво, щіпка?

— Та воно так, але ж у нас скрізь: йому, й і х, й і й, й і х а ти.

— А як же треба?

Він стенув плечем і каже:

— Я не тямлю, як треба, а "по-русски" так не пишуть.

— Бо,— кажу я,— по-руськи і слів таких нема; там: "е е, ея, ей, ему". Та хіба ж молена, наприклад, англійським правописом писать по-французьки або навпаки! Звісно, не молша, кожна мова має свій правопис, але ж як розуміти: "общепринятое?"

— Гм! Як? Хто його знає, як! Мабуть, так, щоб на кінці слів не викидати богорівного єра; перед суголосними не вживати і, наприклад, писати — син о, хлиб, сниг, а не сіно, хліб, сніг — більш нічого...

— Добре,— каже,— а як же перед голосними, що писати: чи ы, як то у нас в книзі, чи и — як пишуть росіяне?

— Звісно,— кажу,— ы, бо у нас ніхто не каже д і я в о л, ш і я, келія, а чуєш дыявол, ш ы я, келыя! Так?

— Авжеж так, одначе ж дыявол — се вже "отступление", і коли цензура захоче, так і конфіскує книлеку.

— Ні,— мовив я,— сього не було і не буде; а сам швидше до тебе, якої ти думки? Калси?

Кривунда розвів руками, скинув очі на стелю, скривився і мовив:

— Досі сього не було.

— Не було, але чи може бути?

— Усе може бути.

— То-то й воно! — Спориш журливо похитав головою.— Жодної убезпеки нема! Страх і подумати: таку силу коштів вгатили, стільки праці і ось тобі: стій! Не випускай книжки! "Отступления!" Мати божа! Позор, чистий позор! Ну життя наше! Гірше собачого.

1 2 3