Писарі акуратно фіксували кожен дар фараона, і Менетон скористався їхніми записами.
— Той щедрий, хто дарує плоди власної праці. Фараони й царі дарували й дарують награбоване, а жерці приймають їхні дари. Всі вони схожі на злодіїв, які діляться краденим,— суворо засудив щедрість фараонів і хтивість жерців Меріб.
Одначе сам Рамзес III більше, ніж щедрістю, вихвалявся відрубуванням рук і пролиттям крові.
"Я,— говорив він,— знищив машадайшів, лівійців, кекі-шів, себетів, шантепів, хекесів і бакенів, випустив з них кров, зробив з них гори трупів і відрубаних рук".
27 Д е б е н — 90 г.
26 "Єгипетська хроніка" — збереглися лише уривки.
Інший фараон повідомляв, що "прибув до Угаріта, оточив усіх своїх противників і знищив усіх, ніби їх ніколи й не було".
— Не володарі, а кровожерні гієни,— жахнувся Імхотеп, прочитавши папіруси.
— Ознайомся з оцим,— показав на третій сувій Меріб. Імхотеп розгорнув папірус і, прочитавши кілька рядків,
мало не випустив його з рук.
"Придушуй юрбу і знищуй полум'я, яке йде від неї,— повчав фараон свого наступника.— Не підвищуй ворожої людини. Кожний бідний — твій ворог. Будь ворогом бідного. Він підбурює юрбу" 28.
— Страшнішого не придумав би найлютіший ворог Кеміту,— з огидою відсунув Імхотеп, од себе папірус, ніби він обпік йому пальці.— Фараон більше ненавидів свій народ, ніж чужоземних ворогів. Невже серед сотень фараонів, які правили в Чорній Землі впродовж віків, не знайшлося жодного лагідного і доброго, прихильного до простих людей?
— Добрих і лагідних володарів нема, — розчарував Імхотепа Меріб.— Прості люди ніколи не знали і не знатимуть добра, якщо не здобудуть його своїми руками і кров'ю. Влада охмеляє правителів, як старе вино, а страх перед її втратою робить їх недовірливими, жорстокими. Хто звик наказувати, того страшить навіть думка, що він може підкорятися іншим. А втім, був один фараон, який навіть рабам зичив добра. Він скасував усіх богів і залишив тільки одного, розігнав жерців і закрив святині, а їхні землі роздав фелахам і дав їм волю. Однак після смерті фараона жерці прокляли його, заборонили згадувати його ім'я. Згодом народ забув, що колись він правив Чорною Землею.
— Пам'ятає, достойний! — жваво заперечив Мерібові Імхотеп.— В Ракотісі донині розповідають про Ехнатона. Кажуть, він помер від отрути.
— Його отруїли жерці Амона, — підтвердив Меріб.— Іншим разом розповім тобі про нього більше.
Хоч Імхотепові кортіло ще щось довідатись про діяльність Ехнатона, та він приборкав свою цікавість: підступали інші, важливіші питання.
З папірусів, знайдених у 1885 р
— Скажи, достойний, що примушувало і примушує єгиптян коритися тиранам? — запитав збуджено.
— Причин багато, а головна з них — страх перед Осірі-сом,— відповів Меріб.— Він згинає карки непокірним, ставить на коліна гордих, робить підлабузниками людей, які в душі ненавидять тиранів. Кожен хоче жити, бо поки живе, на щось надіється: один — на смерть тирана, другий — на усміх долі. Але ти помиляєшся, що народ покірно терпить тиранів. Він бунтувався і буде бунтуватися проти них. На жаль, усі бунти закінчувалися поразкою.
— Сила на боці тиранів,— дійшов висновку юнак.
— Вона в єдності, а її бракує,— спростував Імхотепа вчитель. — Повстали верхні номи — відсиджувалися нижні. Збунтувалися каменотеси і рудокопи, але фелахи їх не підтримали.
— Чорна Земля дуже велика, і важко об'єднати весь народ,— мимохіть виправдав земляків Імхотеп.
— Не об'єднавшись, він ніколи не позбудеться гнобителів, — твердо проказав учитель.— І повинен позбутися страху.
— Якби народ піднявся проти них, то я не злякався б Осіріса! — вигукнув юнак.
Меріб глянув на Імхотепа так уважно, ніби хотів переконатися, чи правду він каже.
— Побачимо,— промовив він замислено. — Ти виконав сьогодні своє завдання і можеш навідатися додому, а я ще попрацюю,— присунув до себе папіруси.— Іди, ще встигнеш порибалити з батьком.
Імхотеп розгублено взявся обсмикувати спідничку. Хотів поділитися своєю таємницею з учителем, попросити поради. Після батьків і Ніке він — найближча людина для Імхотепа. Але чи його таємниця не виглядатиме наївною, не вартою уваги?
"Він був уважний до моїх справ і навіть нерозсудливих вчинків", — подумки підбадьорив себе Імхотеп.
— Не відправлюся з батьком на рибалку, бо хочу зустрітися з Ніке,— уникаючи погляду Меріба, відкрив свою таємницю юнак.
— Дівчина — еллінка? — без здивування і насміху запитав учитель.
— Дочка начальника філакетів Царської дільниці Дорі-она,— пояснив Імхотеп, радий, що Меріб серйозно сприйняв його зізнання.— їй чотирнадцять років, вона дуже розумна і найвродливіша з усіх александрійських дівчат.
Лише зараз Меріб ледь помітно усміхнувся, але не сказав нічого. Може, і в нього була колись найрозумніша й найвродливіша, з якою розлучила його зла доля. Може, теж еллінка...
— Батько приносив її матері, Терсеї, рибу, а я для Ніке — черепашки,— пояснив, як познайомився з дівчиною.— Вона...
— Стривай! — зупинив його Меріб.— Ти ж уже стільки років учень нашої школи і не зустрічаєшся з Ніке. За цей час вона могла тебе забути.
— Не забула, бо ми зустрічаємося,— зізнався юнак.— Спершу я передавав їй батьком привітання на глиняних черепках, а вона відповідала мені на шматочках: папірусу (їх зберігаю дома у глиняному горщику). Врешті я набрався такої відваги, що попросив її вийти надвечір у садок біля хати. Він невеличкий, кілька смоковниць, один гранат, але ховає нас від ока Терсеї. Вона думає, що Ніке після спекотного дня дихає там чистим прохолодним повітрям.
— Маленькі хитрощі всіх закоханих,— доброзичливо кивнув головою Меріб.
— Без них, достойний, я не бачив би Ніке,— виправдовувався юнак.— Але скажи, чи Доріон і Терсея...— запнувся на півслові.
— ...віддадуть дочку за єгиптянина,— докінчив за нього Меріб.— Елліни гордують нами, а треба, щоб шанували нас і боялися. Але можу тебе порадувати. Вони тепер не віддають дочок заміж всупереч їхній волі. Звичаї злагідніли, піднялася освіта, і вплив батьків на дітей зменшився. Нині елліни дорожать дочками, які колись їх не тішили. Якщо Ніке тебе любить, то, може, доля тобі усміхнеться. А тепер іди,— взяв у руки папірус.
Слова вчителя підбадьорили Імхотепа, запалили в душі вогник надії. Елліни питають у дочок згоди... Він, Імхотеп, розумно вчинив, довіривши Мерібові свою таємницю: той відкрив йому звичаї еллінів. А втім... "Якщо Ніке любить тебе", — сказав учитель. Але як про це взнати? Хіба можна заглянути в душу Ніке? Може, в ній не любов, а вдячність за черепашки?
Та й що, власне, значить учителеве "побачимо"? За ним, напевне, приховане щось важливе. Невже...
Заклопотаний тривожними, суперечливими думками, Імхотеп подався додому.
Погомонівши про се про те з батьками, він поїв печеної в приску риби і почав збиратися на побачення з Ніке: причесав роговим гребінцем буйне, непокірне волосся, пригладив його олією, тугіше затягнув поясок, щоб надати ще більшої стрункості своїй фігурі, і одягнув чисту спідничку.
Коротке надвечір'я гарячих країн саме злилося з зоряною ніччю, коли Імхотеп перебрався через огорожу, що відділяла садок Доріона від дороги.
Нічні мандрівки були небезпечні, бо ніч керується своїми законами чи, власне, беззаконням. У темряві сновигали вулицями захмелілі шукачі пригод і грабіжники, які вдень ховалися в норах од філакетів, але Імхотеп їх не боявся. Спортивні вправи зробили його міцним і спритним, і нападники, напевне, тікали б від нього куди несуть ноги.
Першим зустрів юнака великий кудлатий пес Філос, вірний страж дому Доріона і Ніке. Пізнавши нічного гостя, він приязно помахав хвостом і ліг на теплу землю.
— Знайди мене, Імхотепе,— долинув до юнака з-за старої смоковниці притишений, веселий голос Ніке.
— Ось і знайшов,— взяв у долоні руку дівчини Імхотеп і від безмірного щастя аж заплющив очі.
Яка ніжна ця маленька дівоча ручка! І скільки в ній звабливого тепла, що передається йому і розходиться по всьому тілу!
— Чого ж ти мовчиш? Може, вчителі заподіяли тобі якусь прикрість? — занепокоїлась дівчина.
— Боюся словами порушити радість нашої зустрічі,— стиснув легенько їй руку Імхотеп.
— Говориш, як Сафо, — пожартувала Ніке.
— Я нещодавно читав її вірші, і один з них повторю тобі, — зрадів юнак, що Ніке першою згадала поетесу.— "Твої очі — зірниці, личко — пелюстки троянди, шия..."
— Годі, Імхотепе! — вивільнила руку дівчина. — Я чекала десятого дня, але не для того, щоб слухати вірші Сафо, бо їх читала,— не приховала роздратування.
Натяк був дуже виразний, але юнак сприйняв його не так, як треба.
"Мабуть, у Ніке на гадці щось недобре",— подумав з острахом.
— Боюся, що наші десяті дні швидко закінчаться,— промовив сумно.
— Може, збираєшся в далеку дорогу? — стрепенулася дівчина.
— Вона передо мною не стелиться,— заперечив юнак.— Але єгиптянок у твоєму віці батьки вже віддають заміж. Твоя мати, напевне, вже підшукала або підшукує тобі жениха.
— Проти моєї волі мене нікому не віддадуть,— порадувала Імхотепа Ніке, підтверджуючи сказане Мерібом. — Невже тебе це турбувало? — запитала з притаманним жінкам лукавством.
— Такі думки часто мучили мене,— щиро зізнався Імхотеп.— Бо я, Ніке, тебе...— запнувся, ніби забув, що мав казати.
— Кажи швидше! — притупнула ногою дівчина, здогадуючись, чого саме недоговорив Імхотеп, але хотіла упевнитись.
— Люблю тебе, — скрушно промовив юнак, ніби виправдовувався перед суддею за важкий злочин.
Тепер, затамувавши подих, він з острахом чекав, як сприйме його зухвальство Ніке і яким буде її вирок.
Раптом її гарячі уста ніжно доторкнулися його губ. Серце Імхотепа тіпнулося так рвучко, що мало не вистрибнуло з грудей.
— Ніке! — простягнув до коханої руки.
Але дівчина зникла, як чарівне видіння.
VI
За вдаваним спокоєм ховалася тривога, хоч у місті над Великою Зеленою Водою життя точилося по-старому, без змін. На пристані біля причалів товпилися кораблі і неслися гнівні вигуки наглядачів, у шинках виспівували сороміцьких пісень підпиті моряки. Горбилися під непосильним вантажем раби з посинілими од палиць спинами, але в їхніх запалих, стомлених очах зараз менше було покори і страху — в них проступала ненависть. Та наглядачів це не турбувало. Відколи на землі пани і раби — відтоді між ними незгасна ворожнеча.