Полковник Семен Височан

Теодор Микитин

ІСТОРИЧНА ПОВІСТЬ

1

Звістка, що Семен повернувся домів, вмить облетіла Вікторів, сколихнула село. Син колишнього хлібороба Гната Височана, він перший з-поміж вікторівців закінчив Львівську братську школу, славну на всю Україну.

– Ученіє – єсть мученіє,— авторитетно прорік дяк Онуфрій, поправляючи при цьому великі окуляри у бронзовій оправі, що закривали йому половину обличчя і раз у раз спадали на ніс.

Він скаржився на кепський зір, нарікав, що недобачає вже літер у псалтирі, і Гнат Височин привіз йому зі Львова дарунок – окуляри.

– Не кожний чоловік має хист до науки,— додав і від себе хтось з вікторівців, які оточили дяка на вулиці.

– Де вже там кожний,— посміхнувся лукаво Онуфрій.— Подейкують,— знизив голос до шепоту,— що навіть наш галицький пан староста ледве вміє нашкрябати своє прізвище.

– Ксьондз – до чоток, пан – до танцю, а наш мужик до кожного діла кмітливий,— гордовито докинув королівський кріпак Петро Гусляр, попихкуючи люлькою.— Ми і воюємо, і будуємо, та ще й усіх годуємо.

Гусляр любив говорити приповідками і знав їх безліч.

– Різними таланами господь нас наділив, тільки долі та волі не дав,— зітхнув журливо.

– За гріхи наші покарав,— сумно похитав головою Двірський чабан Гриць Заячківський.

– Не кажи так, куме, бо сором тебе слухати,— накинувся на Заячківського Гусляр.— Які ж то такі гріхи у кметів[1], щоб за них карав господь так тяжко? Та й коли хто з нас має грішити? Ще півні не піють, як ти встаєш, а гайдук уже в шибку стукає, на панщину жене. "Гайда, хлопе, до волів, як не хочеш нагаїв". Хлепнеш або й не хлепнеш ложку пісного борщу та й гаруєш на панському від досвітку до темної ночі. Додому йдеш – кістки болять, тіло ниє, руками-ногами ледве рухаєш. А скільки нагаїв од економа за день заробиш! Якби не свята неділя, то в нас, кметів, і дітей не було б. Ти, куме, не в нас гріхів шукай, а в тих, що нашою кривдою живуть і в оксамити одягаються,— аж плюнув спересердя.

– Кому пиріжок, а кому батіжок,— з гіркотою озвався хтось з гурту.— Забув господь про нас.

Дяк Онуфрій нервово поправив на носі окуляри. Розмова сходила на божі діла, ставала крамольною, і людина духовна не могла прислухатись до неї байдуже.

– Не грішіть, бо не знаєте правди,— перестеріг своїх непокірних односельчан.— Пани вкрали у бога нашу долю та волю, як він спочивав сьомого дня по трудах.

Слова дяка присутнім сподобались, вони вселяли якусь надію, що бог колись-таки спохопиться, помітить крадіж і покарає злодіїв.

– Окаянні!-обурився хтось з гурту.— Обікрали господа бога, а тепер хваляться, що він виліпив їх із іншої глини, а не з тої, що нас, кметів.

– Брешуть як собаки!-скипів старий Лукіян, який замолоду опришкував. – І плоть їх така, як наша, і кров не блакитна, а червона.

– А скажіть, діду, чи бачили ви коли панську кров?— лукаво спитав хтось з молодих.

– Якби я, парубче, її не бачив, то й не казав би,— розсердився на таке запитання Лукіян, і в його померклих очах блиснуло завзяття.— Гей, гей! Скільки ми тої вельможної крові з різних нелюдів виточили… І у жодного я не бачив блакитної.

Дивіться також

– Людська кровиця – не водиця…— з докором нагадав старому дяк.

– Тьху на тебе!-забуваючи, що перед ним духовна особа, накинувся на Онуфрія дід.— Верзеш, ніби п’яний! Хіба я про людську, а не панську кров казав?

– То також, гріх, але невеликий,-закінчив справу Онуфрій так, щоб і вовк був ситий, і коза ціла.

– Може, й ми колись точитимемо,— озвався запально парубок, який своїм лукавим запитанням розсердив перед хвилею діда.

– Чекай, Грицю, пошиють ногавиці – на весілля підеш,— аж стукнув ціпком об землю Лукіян.— Ти не хвалися, а мовчи і точи. Добрі люди тобі допоможуть і спасибі скажуть.

Лукіянові було вже вісім десятків, він нікого й нічого не боявся і не крився з своїми думками.

Присутні принишкли, замислились. Дідові слова тільки підлили масла у той вогонь, що бурхав у їх серцях і душах. Вони були мирні люди, любили свою працю, своє Підгір’я, зелень лугів, білий сніг на смереках, сонце, лелек на стрісі і не бажали брати на душу чужої крові. Але ніхто не щадив їхньої, і, доведені до відчаю, захищаючись, вони сягали іноді по сокири. Тоді в їх серцях уже не було місця для милосердя.

– Тепер спудею Симеону навіть у попи дорога відкрита,— відчуваючи, що діється в душі односельчан і бажаючи відвести їх од грішних думок, хитро повернув розмову в інший бік Онуфрій.— То єсть сан благочестивий і господу милий.

– Не квапся, дяче, як голодний до борщу,— глузливо перебив його Гусляр, який недолюблював осіб духовного стану.— Тепер перед Семеном доріг і стежок, як у голові гадок. Якою захоче, такою і піде… А може, в чужі країни помандрує і повернеться славним "медикусом". Людей од смерті спасатиме.

– Од неї жоден медикус не врятує,— зневажливо махнув рукою дід Лукіян. – А од пристріту баба Текля допоможе.

– Сіє один господь знає, що призначено Симеонові,— мовив дяк.— Але науки ніхто йому не відбере.

– Авжеж, не відбере! – загомоніли згідно присутні.— То таке добро, що його ні вогонь не спалить, ні вода не забере, ні злодій не вкраде.

І тільки "загродовий" шляхтич Проць Цибульський, який прийшов під кінець розмови, знизавши плечима, процідив холодно крізь зуби:

– Забрався хлоп межи свині і говорив до них по-латині,— мовляв, навіщо такому наука, коли йому місце біля свиней.

Проць належав до старої православної підгірської шляхти, не цурався своєї віри і "руської нації", але на селян і новоспечених шляхтичів дивився з погордою, бо "ходак чоботові, а хлоп шляхтичеві не пара".

– До кого пан Проць п’є?-запитав гостро Гусляр, якого глибоко вразили слова загродового.— Може, до Гната і його сина?

– Пана Гната і його сина мої слова не стосуються,— поквапився запевнити Цибульський, переляканий і лихий на себе, що бовкнув дурницю, яка дорого могла йому коштувати.— Хоч пан Височан був колись і низького походження, але давно вже нобілітований, бо то вельми заслужений і славний муж. Своїм сплєндором[2] він прикрашує наше Підгір’я.

Проць, боячись гніву Височана, як міг так затирав прикре враження, викликане нерозважними словами. Навіть багаті землевласники не задиралися з Гнатом, знаючи, що він не подарує образи, і жили з ним у злагоді.

Цей колишній хлоп уже понад двадцять років керував великим селянським загоном і громив татарські ватаги, які щороку нападали на галицьку землю і вторгались аж на Підгір’я. Височанці, які називали себе "побратимами", визволили з татарського ясиру тисячі галичан, і тисячі ординців знайшли од їх шабель могилу на українській землі. Кримські мурзи та беї називали Височана "галицьким шейтаном" і благали аллаха, щоб він якнайшвидше забрав ненависного "гяура" до себе. Та аллах не прихилив свого вуха до благань правовірних. Височан і далі громив ординців, а нажиті в боях рани швидко гоїлися. Мабуть, інший кісмет[3], як смерть од шаблі чи стріли правовірного, призначив аллах гяурові.

Навіть галицький староста Гербурт шанував Височана за його хоробрість та розум і не раз звертався до ватажка за порадою.

– Шкода, що він народився не в палаці, а в хлопській хаті,— говорив, було, про Гната своїм приятелям.— Річ Посполита мала б розумного сенатора і хороброго воєводу, а в нас на них посуха.

Під захистом Височана та його побратимів Галицьке староство жило спокійно, шляхта багатіла, народ не терпів од татарських нападів.

Побратими дотримувались суворої дисципліни, славились відвагою, дружно стояли всі за одного і один за всіх.

За заслуги перед Підгір’ям шляхетський сеймик у Галичі дозволив загродовому Яцкові Журахівському прийняти

Гната до свого герба "Жолудь", а король підтвердив нобілітацію. З свого боку, староста допоміг старшинам-височанцям та деяким побратимам викупитись з кріпацтва, і декрет про викуп підписав сам Владислав IV.

…Здіймаючи куряву, заторохтіла бричка вікторівського орендаря Лащика, і Проць та Гусляр припинили розмову. Вікторів належав до королівщини, і Лащук орендував село в короля.

Орендар був напідпитку і, не відповідаючи на вітання, повів каламутними очима по селянах. Він не любив, як "хлопи" збиралися на розмови, підозрівав у тому якусь змову і навіть карав "за гайнування часу". Але сьогодні, як на лихо, була неділя, і Лащик тільки сердито смикнув вуса.

– А над чим ви, ледацюги, так радите? – не помітивши невеликого на зріст Проця, гримнув, зупинивши бричку.— Ге, кажи-но, хаме! – тицьнув ціпком із срібною ручкою в Заячківського.

Селянин розгублено м’яв у руках стару шапку.

– Які там, пане орендарю, наші розмови,— здвигнув плечима.-Що слина на язик принесе. Самі знаєте, як то буває… Пан своє, мужик своє…

– Пся крев, хлопе!— накинувся на Заячківського Лащик.— Не хочеш відповідати по-доброму, то нагай язика розв’яже.

– Та він такий плохий зроду. Не знайде двох слів, як про щось запитують,— заступився за кума Гусляр, але в його голосі зазвучав прихований глум.

– Присяйбі, пане орендарю, кум правду мовить,— підтакнув сквапливо Заячківський.

– Тільки тої розмови й було між нами,— запевнив ще раз Гусляр, і в його очах спалахнув злобний глум.

– Дурні хлопи! – просичав Лащик.— Слова путнього від вас не доб’єшся. Просто-таки волячі хвости, а не люди. Недарма господь поставив нас над вами.

– Це вже панська брехня! – несподівано вигукнув з

обуренням старий Лукіян.— Не ставив вас господь над людьми!

Обличчя Лащика перекосилося від люті.

– То я, шляхтич, брешу, стара собако? – аж затрясся від гніву та образи.

– Пан та собака – правда однака,— не злякався орендарського гніву дід.

Лащик в нестямі вихопив у фірмана батіг.

– Засічу на смерть! – вигукнув оскаженіло.

Присутні завмерли. Невже шляхтич справді ударить діда? А тоді… Що станеться тоді? Ось у Гусляра вже зеленіють, як у яструба, очі. А Максим, хоч дід і полаяв парубка, нап’явся, мов до стрибка.

– Ану, кинь, вацьпан, батіг!-розштовхнувши людей, виріс раптом між Лащиком і дідом високий, ставний юнак.

Багатий одяг свідчив про його заможність, а шабля при боці – про шляхетство. Його вродливе обличчя пашіло гнівом і обуренням.

Лащик здригнувся, і рука з батогом повисла у повітрі.

– Пан Семен не має права втручатися в чужі справи,— пізнаючи юнака, по-вовчому ошкірився до нього орендар.— То є мій кріпак, і я зроблю з ним, що схочу,— погрозив, не випускаючи з рук батога.— Покличу зараз гайдуків, щоб всипали йому ось тут, при вацьпанові, півсотні батогів.

– Я пану орендареві не радив би цього робити,— суворо перестеріг Лащика Семен.

– А чому саме вацьпан не радить? – насторожився Лащик.

– Тому, що цих півсотні батогів всипали б не дідові Лукіяну, а вашмосці,— холодно попередив шляхтича Семен.— Гайдуків ще не видно, а побратими вже поспішають,— показав рукою на дорогу.

Лащик рвучко озирнувся і змолов у зубах якесь прокляття.

1 2 3 4 5 6 7

Інші твори цього автора: