Мені треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, відповідно цьому одягся і поїхав.
Станція, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев'яна сільська церковця. На станційному подвір'ї чекали пасажирів фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши мені цим тайну втіху.
Я вийшов у поле і з полегшенням провів поглядом поїзд, що тікав у жовто-синю далечінь. Тепер, принаймні на цю ніч, можна було бути спокійним, її я постановив провести в першому селі, в якій-небудь клуні, на весняному, запашному, як чай, сіні, про себе показуючи язика всім тим, кому дуже хотілося знати, де я.
Дорога, майнувши сірим хвостом, безшумно сховалася в зелені хлібів. Над моєю головою, вирисовуючи незримі вісімки, кружляла зграя веселих вечірніх мушок. Десь збоку внизу сочно чиркала коса, і звідти віяло вогким, густим духом свіжокошеного сіна.
Я веселіше підтягнув на плечі клунок, поправив солдатського картуза, якого на мене начепили для поважнішої конспірації, і, стараючись ступати в такт косі, бадьоро пішов уперед.
Несподівано сажнів за п'ятнадцять переді мною я побачив чоловіка. Де він був десі, я не міг збагнути: дорога ніби весь час була порожня.
Подорожній щось робив ідучи: витирався чи сякався безперестанку. Посувався він помалу, ступаючи важко й розмірене, немов несучи на плечах відро з водою. Часом він устромлявся в кругле червоне лице місяця, що сходив над далекою смугою лісу й був подібний до червонопикої баби, яка цікаво приглядається до чогось з-за свого тину. Тоді контури подорожнього ставали чіткими й темними.
Я надав ходи, — удвох веселіше йти. Але чоловік ніби знав, що я рішив його наздоганяти, взяв і сів під хлібом.
Мені стало видко тільки його чорний кашкет з тьмяним відблиском місяця на козиркові.
— Доброго здоров'я!
Я сказав це здалеку і навмисне голосно та весело, щоб показати, що я не помітив того, що робив подорожній. Він сидів і плакав, безперестанку витираючи очі темною хусткою.
Одначе це не зробило на його ніякого вражіння. Подорожній спокійно зиркнув на мене і плакав далі.
— Добрий вечір! — уперто повторив я. — Спочиваєте?
Він одняв хустку від очей і став кліпати ними на мене. Чи від світла місяця, чи чого іншого лице його було жовто-буре, як осінній зжовклий лист. Молоде ще, квадратове, з розвиненими, важкими щелепами, як з міді вибите, лице. А повіки очей ярко-червоні, неначе вивернуті. Виявлялось — він не плакав, а тільки витирав свої хворі очі!..
— Добрий вечір... — привітно сказав він, дивлячись на мене, трохи зігнувши голову на плече, — проти місяця, мабуть, було йому трудно дивитись. І як тільки він сказав ці слова, лице зразу стало м'яким, ваблячим, нітрохи не понурим, як здавалось.
- Володимир Винниченко — Хто ворог?
- Володимир Винниченко — Момент
- Володимир Винниченко — Краса і сила
- Ще 55 творів →
— Спочиваєте? — ще раз спитав я.
— Та от чортові очі!.. — з ласкавим непорозумінням хитнув він угору головою, показуючи мені їх. — Болять та й болять, бодай би вони вже видужали... Три года, як страдаю ними... Пороху дуже не люблять... Як порох, так плачу... А сьогодня пройшов у Гуляйполе і — чисте горе... З служби на побивку? Садітьця...
Він навіть трохи посунувся, неначе те місце, де він сидів, було найкраще. Я скинув свою торбину, поклав свитку і сів.
— Е, я з служби давно, — зітхнув я, — іду роботи шукать, де бог дасть...
— На економію?
— Де буде. На економію то й на економію, у мужика то й у мужика...
Парубок хитав головою, цілком мене розуміючи.
— А мені от таке горе, що нікуди: очі! Він знов обережно почав витирати їх червоною, забрудненою аж до чорного хустиною.
Місяць, немов зацікавлений нами, підліз трошки вгору, щоб краще бачити нас. Мабуть, від цікавості й серйозності нашої теми він трошки зблід, і лице його стало менше. Далина степу стала темнішою, туманнішою, а біля нас ясніше.
— А в нашого попа якраз одійшов учора наймит... — з-під хустки сказав парубок.
— Е? От і робота, диви, попадається!
Але я, правду кажучи, не дуже був задоволений перспективою попівського наймита.
І помиї винось, і снопи в'яжи, і п'яного попа спати вкладай, і попаді кошика носи. Різноманітність велика, але стомлююча.
— А це далеко?
— Ні, ось тут, за тим лісом. Верстов п'ятнадцять. Між нами лежав якийсь пакуночок, загорнутий в сірий грубий папір. Парубок, витерши очі, підсунув його трошки ближче до себе.
— Гостинці? — хитнув я головою на пакунок.
— Е, де там! — І, раптом засміявшись, додав: — А як кому, то й гостинець. Бумаги та чорнила купив собі у Гуляйполі. От тут, за станцією, містечко. У нас мені не продають... Сердиті на мене. Ну, так я в Гуляйполе.
— За бумагою?
— Атож. Я пісні складаю та записую на бумагу. Раньше так пам'ятав, а тепер щось не можу, забуваю. Ну, так записую...
Він говорив просто й з ласкавою посмішкою, як про цілком звичайну річ.
Я подивився на пакунок, на великі, порепані від роботи руки, на мідяне квадратове лице парубка.
— А за що ж на вас сердяться? За пісні, мабуть?
— Атож. За пісні й сердяться. Не люблять...
— Ану, прокажіть мені хоч одну. Я охотник до пісень... Можете?
Мені хотілось послухати творів цього поета з лицем простодушного бандита.
— А чому б ні? — охоче згодився він. Мабуть, привик уже до уваги й навіть не соромився. — Якої хочете: смішної чи сумної?
Я на хвилинку завагався. "Смішна" десь буде така, що від неї стане тільки сумно. Отже, краще хай уже просто сумної.
— Сумної то й сумної... Мені все одно.
Парубок покліпав червоними очима і з тим виразом, з яким сліпі співають псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пісню.
Мені відразу ж, з перших строф її, стало легко: пісня парубка була справді сумна. В ній просто й з тою нелукавою класичною красою, з якою гуде ліс, скиглить чайка, плаче пугач на могилі, оповідалась історія дівчини, що попада на завод. Завод, мабуть, був цукроварний; там, як співалося в пісні, "солодкий цукор мішають з гіркими сльозами", "за копійку душі порять, за дві винимають".
Місяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на його. Здавалось, що вони вдвох склали ту пісню про "солодкий цукор з гіркими сльозами". Ввижалося — місяць перевіряє, чи так хлопець проказує, як складали вони.
Потім я попрохав "смішної". В "смішній" було те саме, що й в сумній, той же цукор з гіркими сльозами, та сама стара кривда від панів та начальників.
— Здорово обижається на мене старшина за цю пісню, — з посмішкою пояснив парубок. (А коли проказував найсмішніші слова, був так само монотонно серйозний).
В мені було чудне чуття зворушення, ніжності і непорозуміння. Щось подібне почував я в дитинстві, коли, довго шукавши в небі дзвенячого жайворонка, нарешті бачив його близько від себе — сіренького, миршавого, звичайнісінького.
Парубок, певно, був одним із тих жайворонків, що з давніх-давен дзвенять над Україною, складаючи свої анонімні, прості і прекрасні пісні, на які ніхто не пише рецензій і про авторів яких не знають ні одної нудної подробиці.
— А ви давно складаєте пісні?
О, ще змалечку! Е, коби б він граматику добре знав! Вся біда, що не зна він граматики. Чи до діла воно, чи ні — бог його зна. Ну, а все-таки склада собі. Лихі на його деякі люди, а йому те байдуже. А що ж, дякувать його за такі пісні? От тепер, казали хлопці, староста, стражник та монопольщик нахвалялись одбить печінки йому. Чорта з два! Радили хлопці навіть у Гуляйполе не йти, бо ті зроблять засідку в Кривім Яру. Яр тут є недалеко від Грузького (Грузьке — зветься його село)...
— Ну, та я не послухав... Хай засідають. Хіба що ззаду чим ударять та памороки заб'ють. Ну, тоді їхня взяла. А як спереду, то хтось з нас живий не буде... Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться...
Он яка справа виходила!
— Ну, а як їх багато буде, а ви один? Убить же можуть...
— А можуть... — добродушно згодився він, знов підносячи хустку до очей.
— Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдіть.
— Е! Я вам так скажу! — махнув він хусткою. — Як бояться та тікать, так ще гірше. Як завзялись піймать, то чи в Яру, чи деінде, а все одно піймають. А тікать та ховаться — не поможе. Хай тільки, я кажу, не ззаду... Але час, здавться, йти? Га? Ходім помаленьку?
Він узяв пакуночок, перекинув через плече піджак і підвівся. Він мав рацію бажати зустрічі лицем до лиця: плечі широкі, важкі, шия жилава, сам кремезний, міцно збитий, весь як з чавуну.
Я рішив іти найматись у священика. Не часто доводилось мені так близько бачити жайворонків, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий цукор. До речі, може, "цукерники", помітивши, що жайворонок не сам іде, і на цей раз не одіб'ють йому печінок.
Я сказав парубкові, що піду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.
— Ну, то не йдіть зо мною разом... — аж зупинився він і серйозно подивився на мене. — До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.
— Чого так?
— Битимуть. Подумають, що я взяв когось із Гуляй-поля, то й накладуть...
— Ну, нас уже двоє буде. Може, не так-то й накладуть...
Він трошки здивувався: чоловік по добрій волі хоче бути битим.
— Та битимуть, я вам кажу!..
Він все ж таки думав, що я не зрозумів його.
— А вас хіба ні?
— Ну, мене... Мене за діло. На мене й засідають. А вам чого треба?
— А я, може, поможу вам...
— А... Це друге діло... .
Він одразу заспокоївся і задоволене засміявся. Вдвох не то що самому, то правда. Чого доброго, ще й їм можна буде накласти. Коло Старої Корчми над самим Кривим Яром треба буде видерти з тину по доброму кілку та й у путь.
Він видимо повеселішав. З цього я зрозумів, що йому все ж таки було трошки сумно за свої печінки.
Вогкість поля м'яко торкалась лиця. Місяць став перламутрово-блідий, чистий. Над ним зелена зірка трепетно горіла. Поле, залите таємним молочно-синявим світлом, безшумно розсувалось перед нами. Голоси наші різко й голосно розрізали м'яку рівну тишу ночі.
До Старої Корчми ми підійшли майже непомітно: парубок умів говорити, видно, багато думавши над тим, про що говорив, і тому у його все було опукле, обведене якимись своїми лініями — оригінальними й несподіваними.
— Ну, тепер будемо вибирати собі кілочки... — сказав він, зупиняючись біля старої будівлі з забитими дошками вікнами.
Коло хати похило тримався шматок плетеного тину. Вибираючи, поет низько нахилявся, мацав руками, сопів носом.