Реве та стогне Дніпр широкий,
Сердитий вітер завива,
Додолу верби гне високі,
Горами хвилю підійма
Я на палубі пароплава "Некрасов". Чарівний світ пливе передо мною: сині води, білі піски, хати на високих берегах. Пропливає Канів...
Ось і могила Шевченка. Величаво мріє над рікою Тарасова гора2.
І блідий місяць на ту пору
З-за хмари де-де виглядав,
Неначе човен в синім морі...
Пісня починається відразу, з першого метра фільму, її співає могутній хор на "Некрасові". Пісня шириться, росте, розливається на вечірніх просторах Дніпра.
Птиці летять надо мною, хвилюють мене. Мене завжди хвилюють птиці у вечірньому небі.
До мене підходить людина середнього віку. Хто він — учитель, інженер, садовод — я не знаю. Але є в ньому щось близьке і рідне мені. Ми обидва з ним колись у раннім дитинстві бродили босоніж по незайманих висипах великої ріки нашого народу, обидва пили її м'яку воду. Він щасливий від того, що я пливу по рідній річці, а я щасливий, що пливе по ній він, і гурток дівчат, і хлопці, і дві молоді пари з першими грудними дітьми, і річники красиві, і замислені колгоспники.
Він тихо питає мене:
— Се ви?
Я кажу:
— Я.
Він тисне мені руку й цілує в плече.
— Спасибі.
— Я подумав: се, напевно, ви. Про що ви думали зараз?
— Власне, ні про що,— відповідаю я йому.— Тобто, про все.
— Ви думали про дім?
— Я думав про життя. Я весь у полоні почуттів. Я думав: який прекрасний світ і яке прекрасне життя. І як жаль, що людям так мало доводиться се почувати.
— Розумію. Се ріка навіває вам думи. Я теж, коли пливу, завжди в її полоні... Як хлюпотить вода... Ви їдете...
— Додому. В село, де я народився. А ви?
— Теж... Пливу, як у сні.
За кормою — човен полинув кудись у темно-синю далину: замислений рибалка, зорі в небі і воді, срібний берег лине, лине у далечінь.
Я опускаюсь у шлюзи Запорізької греблі3. "Некрасов" у камері шлюзу. З води поступово підіймається вгору мокре громаддя бетону.
На бетонній мокрій стіні читаю знаки часу: якісь написи, дати, слово "гвардія", слово "Литва", імена, сліди опалубків, вибухів — все у зеленій патині часу, в струменях води.
Я переношусь думкою в двадцять третє століття, і тоді шлюзова камера відразу починає здаватись мені старовинною. Я бачу: на мокрім, ще більш позеленілім бетоні викарбу-вані імена й прізвища мулярів, теслярів, бетонників — увесь многотисячний персоніфікований колектив будівників епохи початку великих робіт.
З високої башти шлюзової камери лунає по радіо четверта симфонія Бетховена4.
"Некрасов" опускається все нижче й нижче. Мокрі стіни звелись на величезну висоту. Люди на палубі, мов зачаровані, мовчки дивляться вгору. Сонце заходить криваво-червоне. І в небі таке торжество, багряні промені так незвичайно освітлюють далекі хмари десь у стратосферичних висотах, що всі, навіть діти, притихли, і хор замовк на верхній палубі "Некрасова".
Розкриваються останні ворота шлюзу: переді мною Хортиця5 і величава дуга греблі Дніпрогесу.
Шандори підняті. Сорок вісім могутніх струменів злились в один пінистий велетенський водоспад і марно шумлять, мадихаючи поетів нерозумних і радуючи дітей. Ні. Це — химерна омана. Вода спадає тут марно лише весною, в повідь, "'.уха зараз гребля і мертва.
Дніпро обмілів. На широких дніпровських плавнях сотні робітників рубають, корчують тягачами столітні верби, осокори, тополі — готується дно майбутнього моря. Степ знемагає без води. Нема дощу вже місяців п'ятнадцять. Сімсот тисяч самих тільки столітніх дерев уже порубано на низьких дніпровських островах.
На верхній палубі "Некрасова"— зовсім молоде подружжя. Але у них уже троє дітей. Одне в нього на руках, двоє на клунках, а мати, схилившись на плече чоловіка, спить.
Поруч — троє дівчат з нових місцевих пасажирів. Я з ними розмовляю:
— Скажіть мені, ось ви працюєте...
— Так. Ми тут готуємо дно моря,— легкий рух в бік широкої заплави.— Тобто очищаємо його від дерев і корчів.
— А я штукатурниця з Нової Каховки. Штукатурю будинки.
— Що ви кажете?
— Так. Ви не дивіться, що я така мала. Я була вже бригадиром бавовняних ланів. І ось пішла...
— А вдома?
— Мати й дві сестри...
— Батько?
— Вбитий на війні.
— Мій теж.
— А що з вашою подругою?
— З Валею?
— Чому в неї сльози? Валю, чому у вас сльози? Вона плаче.
— Вона плаче, тому що їй важко, і вона страждає.
— Він був вашим чоловіком, Валю? Так?
— Ат... Не знаю, як назвати вже... Такий егоїст!..
— У вас дитина?
— Ось.
— Хлопчик?
— Так.
— Як звуть?
— Валерик... Він теж був Валерик.
— Гарна дитинка...
— Правда? (Усмішка матері.) Вже не знаю, яке слово підібрати для нього...
— Звичайний негідник. Підлий боягуз й утікач.
— Він до вас повернеться, Валю. Він неодмінно прийде.
— Нізащо в світі. Ніколи! Я сама виховаю Валерика.. Мого сина. Я не так його виховаю... О, як я презираю цього чоловіка!
— А хто він, пробачте?
— Студент четвертого курсу гідротехнічного. Майстер. Спортсмен. А така жорстока, мізерна душа...
— Я ніколи не вийду заміж,— з сумною довірливістю говорить мені трудівниця моря.
В неї миловидне обличчя, гарна шия і плечі. Але вона велика дівчина, схожа чимось на античну каріатиду, і це її, мабуть, пригнічує. Я допускаю, що вона заздрить мініатюрності своєї подруги, витонченої штукатурниці Олесі.
— Чому ви не виходите заміж? Невже ніхто не пропонував вам руки й серця?— запитую я, відчуваючи незручність від старомодності двох останніх слів.
— Ні, пропонували. Тільки траплялися все дуже грубі або некрасиві. Один, правда, був хороший, просив, як ви кажете, руки і серця. Ну, я не згодилась.
— Не сподобався?
— Ніс. Якийсь весь перекошений вбік. На війні, каже, близько снаряд пролетів. Ну, скажіть... Я так проплакала цілу ніч над річкою... Чи ж повинна я все життя дивитись на такий поганий ніс і так близько? Ні, ні...
— Це невірно й зовсім нерозумно...— протестує Олеся і запитливо дивиться на мене.— Ви, очевидно, професор?
— Так, в цьому роді.
— Я ніколи не скажу так на зборах, з трибуни, тому що це було б ганебно, але вам я признаюсь, якщо вже ви цікавитесь, чого б ми особисто хотіли. Я перш за все дуже хотіла б вийти заміж, тобто щоб у мене був чоловік. Так. Я не думаю, щоб він був неодмінно вродливим чи знаменитим. Я б хотіла лише одного — щоб у нього була хороша душа, ніжна й добра. Щоб він любив мене і був зі мною привітний, щоб він турбувався про мене і щоб у нас родилися хороші діти.
Потім з посмішкою, трохи лукавою, подивившись на подругу, вона каже мені:
— За що любиш дитину? За щось, мабуть, невідоме, правда?
В очах дівчини світяться іскри нерозтраченої ніжності. Вона вся переповнена бажанням радості і вся розкрита для щастя в кращих своїх надіях і передчуттях. І разом з тим в її словах і в якійсь глибоко прихованій частині підтексту я відчуваю нотки тривоги і, можливо, страху, що навіть серед кращих ровесників її не завжди знайдеш ту ніжність, якої чекає її дівоче серце. У Валі знову навернулися на очі сльози
Молода мати прокинулася біля плеча чоловіка,— дитина почала ворушитись і тихо виказувати невдоволення.
— Ой... Ну, погойдай його трошки, погойдай. Я посплю. Який мені сон приснився... Лечу, лечу...
— Де ти летиш? Чудна жінка: досить їй заснути — :іразу починає літати. Прокинься, ось професор хоче щось тобі сказати...
— Не ворушись. Не буди мене... Ще трошки... Хвилиночку... Ой...
Увесь цей тихий діалог іде вже по кадрах її сну, тому що, закривши очі, вона зразу поринає в сон, і сновидіння продовжується, як се часом буває у молодих здорових натур. Сниться їй, що вона з дітьми летить над Дніпром, плавно і легко, як птиця. Ледве змахнувши рукою, вона лине в голубому небі над рікою. Се радісне почуття сну-польоту знайоме кожному, хто знає труд, в ко'му живуть здорові прагнення, і юні мрії, і могутній рух статі.
Її сон супроводиться музикою. Аж ось поволі в музику входить новий настирний пружний звук.
Над Дніпром високо в небі літак. Пасажирів небагато. Начальник будівництва ГЕС Аристархов, інженер Гілроспецбуду Широков, начальник монтажного управління ГЕС Булатников і "головний хазяїн моря" і "затопленець" Богачук. Це інженери-комуністи середнього віку повертаються з відрядження і, пролітаючи над "своїм морем", схилились над схемою.
Генерал Федорченко, років п'ятдесяти п'яти. З ним молодший його син Алік. Генерал не відривається від вікна. Він у цивільному. Могутній, з обличчям грубим і вольовим, на якому відбилися великі події нашої доби.
Йому тісно в пасажирській кабіні. Хочеться бачити степи, відчувати простори. Він виходить у світлу кабіну пілотів і зупиняється.
Вій не бачить уже під собою ні Київщини, ні Харківщини, ні Запоріжжя, тільки цілу планету, окутану легким блакитним маревом.
І всіх, кого він любить, увесь народ, що десь працює під ним унизу, він обіймає, пролітаючи над ним,— неначе низько йому кланяється. Тільки цього ніхто не прочитає з його суворого обличчя.
Він весь у полоні могутнього потоку спогадів, асоціацій, нових знань і величезних завдань, яким присвячене сьогодні його життя.
Як далеко може бачити людина! Яка могутня вона при всій своїй малості!
Коротку мить живе вона на маленькій планеті, десь в одній з незліченних галактик,— і все ж обіймає всесвіт, увесь, від початку до кінця.
"Я безсмертна людина,— думає генерал Федорченко, дивлячись на блакитні простори,— і абсолютно неважно, скільки мікронних одиниць часу буде існувати моє особисте "я". Я безсмертна, щаслива людина, і те, що я відчуваю, і те, що я роблю,— прекрасно... Тільки чогось я не впізнаю..."
— Не впізнаєте чогось, правда?
— Атож.
— Ще б пак! Адже плавнів нема.— Аристархов, який увійшов у кабіну пілотів, весело оглядає широку безлюдну заплаву Дніпра.
— Ось Конка6, бачите? Ось колишній Великий Луг7 запорозький. Тут очищаємо від пнів 35 000 гектарів. В цій частині моря буде чисте тоневе дно.
— Та-ак... Немає плавнів...— генерал здивувався.
— Звичайно. Адже ми над морем летимо. Он вже скоро Берислав і Каховка.
— Каховка! Де?
Генерал підходить до сферичного вікна і, нахилившись трохи вперед, наче повисає в блакитному просторі над неосяжною рівниною і тонким струмочком Дніпра внизу серед пісків.
— ...Легендарна... Боже мій!.. І все це було при нас! Тут Врангеля громили ми в двадцятім році.