ечері до них у гуртожиток прийшов Павлюк і розповів, що їхня група відмовилася визнати те, що скоїлося на п'ятому горизонті, суфляром чи гірничим ударом. "Слово" Пантелєєва виявилося в тій суперечці вирішальним. Правда, і Бульбинський з компанією залишилися при своїй, так би мовити, думці.
Директор шахти розповідав, що після того, як вони покинули зал, Мильний кинувся слідом, щоб з канцелярії потелефонувати в міліцію, але його спинив Морєв.
— При чому тут міліція, — сказав він. — Якщо кудись і слід подзвонити, то це в психлікарню. Але цей гріх ми на душу не візьмемо. Чоловік він нещасний. Не кожен з нас витримав би те, що довелося пережити йому. А відтак і відхилення в психіці. Ми й раніше за ним помічали… Сподіваюсь, комісія не надаватиме тому, що сталося такого вже великого значення…
— Інцидент вичерпано, — відказав Бульбинський. — Продовжуємо роботу.
— Ні, не вичерпано, — озвався Мильний. — Пантелєєв здійснює прогноз на шахтах. І оскільки це дуже відповідальна робота…
— Про це потім, — перебив його головуючий. Павлюк казав, що по тому вони сперечалися добру годину. Бульбинський і його команда виявляли чудеса крутійства аби відстояти свою методику. Та найцікавіше було те, що впродовж усього засідання на випещеній щоці Бульбинського шарів відбиток руки. Сам головуючий, напевне, про це не знав. Але все, про що б він не казав, у поєднанні з тією рожевою плямою сприймалося, як акторська гра, а засідання — як фарс. Навіть агресивність декого з представників гірничого нагляду при спостереженні того знаку поступилася місцем іронії. Тільки з делікатності вони не показували виду, що бачать усю краплену колоду карт, якою грала команда Бульбинського, і що ті карти стали раптом просвічуватись.
Дихати морозним повітрям довелося недовго. З дверей автостанції вийшли обидва водії і неквапом направились до автобуса. За ними — дві бабусі з корзинами. Ярослав, спостерігаючи за тим, як терпляче очікували водії поки всядуться пасажири, завважив подумки, що міжміські автобуси водять розважливі спокійні люди. Він знову вмостився поруч з Іваном Олексійовичем, який усе ще спав, і поринув у спогади. Але це вже були інші спогади, і вони супроводжувались мелодією "Червоних маків". Хоч ту пісню в пам'яті його виконували три співачки, та він чув голос тільки однієї.
Вона рішучою ходою попрямувала навскіс через дорогу до парадного входу, пес ледве встигав за нею. Прив'язавши його до каштана, зайшла в інститут.
Кивнувши вахтерові, Олена Миколаївна швидко подалася сходами на другий поверх, і пройшовши з півсотні метрів довгим коридором, спинилася перед дверима з номером 52. Впевнено, як і належить начальникові відділу, постукала і, не очікуючи на відповідь, шарпнула двері, які легко відчинилися. Вона потрапила майже в сімейну обстановку. Оката в білому халаті щось зважувала на вагах — досвідчене око зразу вловило в її зовнішності якусь врочистість, можливо, вро-чистості надавав чорний низ сукні у сполученні з накрохмаленим халатом і білим мереживним комірцем, — а біля витяжки сидів бородатий чоловік років тридцати і розтирав у ступці вугілля. Його піджак висів на спинці стільця.
— Добрий вечір! — привіталася Олена Миколаївна, підозріливе розглядаючи чоловіка. — Оце помітила, що у вас світиться і вирішила заглянути. У справі, звісно… — поспішила запевнити, бо на обличчя Окатої набігла тінь іронії.— Я завтра збираюся до Василя Сергійовича в лікарню… Минулого разу він прохав принести вашу недавню статтю. Маєте відбитки?
— Маю, — Оката облишила зважувати і подалася до столу: висунула шухляду і дістала тоненький зшиток. — Ось. Вітайте Василя Сергійовича…
— Привітаю, привітаю… Зайшли б самі до нього. Після п'ятої їм дозволяють виходити у двір, — Олені Миколаївні так і пекло запитати, що то за один зі ступкою на колінах, але поставити питання в лоб вона не зважилася, а на якусь делікатну форму, як, наприклад: "маемо нового співробітника?" або "а кому це ми завдячуємо шефській допомозі?" не спромоглася. Те, що бородань — науковець, вона могла б заприсягнутись. Отак, переступивши з ноги на ногу та сказавши "до побачення", жінка вийшла.
…Пес, який сидів під деревом, рвонувся їй назустріч, радісно скавульнув.
— А таки, собачко, допомогла моя критика, — провуркотіла вдоволено хозяйка. — Працює! Навіть дружка на допомогу покликала. Гай, гай, було і в мене таке… А талію яку я мала! Твого нашийника вистачило б, щоб підперезатись, — схиливши голову щоб подивитись, яка в неї талія тепер, і не виявивши такої, жінка мовила: — Кожен вік має свої переваги. Невідомо, що краще — бути молодим і намаханим, чи літньою людиною при здоровому врівноваженому глузді?
Подумала Олена Миколаївна й про те, що можна також бути молодою людиною при здоровому глузді і літньою при гарній фігурі. Проте це, останнє, видалося їй малоймовірним: — Роки не додають нам ні зграбності, ні принад, — сказала вголос.
Стемніло. Жінка підганяла собаку:
— Ходімо, ходімо скоріше, рибчику. Іван, мабуть, уже вечерю приготував.
Ченко не любила Окатої. І зараз, тримаючи окремий відбиток її статті,— до речі, шеф не клопотався статтею і цей привід вона вигадала — намагалася дійти тями, за що ж саме. "Сказати б, що вона зі мною не ввічлива… Так не скажеш. Дурна? На жаль, теж ні. Інтриг щодо мене не плете…" Раптом Олена Миколаївна збагнула. Скритність! Оката ніколи не дозволяла заглянути собі в душу. Навіть їй — Ченко — з теплим материнським голосом, тим голосом, який розчахував і не таких. Ця дівчина завжди на чатах, сторожко пильнує свою особистість. У ній ніби якийсь запобіжник спрацьовує, як тільки розмова перестає бути офіційною. "Теж мені, "річ у собі!" — подумала Ченко.
І ще вона їй заздрила. Підсвідоме, не осмислено, але заздрила, як заздрить усяка літня жінка гарній дівчині, до того ж обдарованій співачці, музиці й дослідниці.
15
Була перша година ночі. Ярослав, уже вкотре, припадав до келишка з густою малиновою рідиною, що пахла осіннім садом, спасом і маковієм. Таміла розповідала про батьків, про аспірантський клопіт, про успіхи й невдачі самодіяльного тріо. Вона ніби боялася замовкнути, бо з тією паузою мало настати щось дивне, незвідане. А він сидів у зручному кріслі і в погляді його був спокій і чекання. Увагу Паливоди привертала гілка гледичії в кришталевій вазі на телевізорі. "Дерево, мабуть, править їй за символ", — подумав. Дерево, на якому ростуть довгі солодкі стручки і стилети. Колись у дитинстві, лазячи за тими солодкими стручками, він сильно поколовся. Гледичія не віддає дурно своїх плодів. Гледичія. Гарне було б ім'я для дівчини — смаглявої і недоторканої. Таміла теж смаглява… А от чи недоторкана? Від такої думки аж обпекло всередині. "Тобі сьогодні конче треба в готель?" Щоб поставити таке запитання об одинадцятій вечора треба бути безоглядним і певним у собі. А може, треба кохати? Жодного разу не запитала чи він одружений. Чи тут усе значно простіше? Він окинув тривожним поглядом кімнату, шукаючи підтвердження своїм словам, але, побачивши бандуру, що стояла в кутку, заспокоївся. "Вона багато працює,— подумав. — І читає теж багато. Он скільки книжок! Навіть зверху на шафі, бо на полицях уже не вміщаються. Повне видання Старицького, Герцена, Стефаника, п'ятитомник Хемінгуея".
А на вулиці тихо, ніде не шелесь. І місячно. "Про що вона говорила? Ага, про ту, з пишним бюстом і всохлою сідницею".
— …Не за відбитком статті вона приходила. Шеф такий відбиток уже має. Я віднесла йому, щойно їх отримала.
— Мабуть, ішла повз інститут і, угледівши тебе у вікні, завітала. Має ж вона право поцікавитися, що там діється пізньої пори? Адже начальника заступає.
— Мабуть, що так… — Таміла несподівано глянула на годинник. — Пізно вже.
Ніби питала в нього поради, що ж його діяти, але він на те промовчав.
— Я стелитиму? — запитала несміливо й піднялась.
— Стели.
Ярослав завважив раптом, що його більше не переслідував образ Варвари. Він згадав про неї побіжно, без щему в серці, як про дитячу надію, якій не судилося збутися. Підвівся і, простягнувши руки, немов сліпець, торкнувся Таміли, між плечем і груддю. Вона не змінилася на обличчі, але той дотик висік з її очей дві зелені блискавки.
А далі сталося так, як він собі те уявляв. Вона принесла розкладачку, поклала на неї ватну ковдру замість матраца і застелила накрохмаленим простирадлом, від якого пахло лавандою, потім дістала з шафи подушку, ще одне простирадло і плед. Рухи в неї були сковані, можливо, через його погляд, який вона ловила на собі.
Потім він чув, як вона плескалась під душем, нарешті вийшла з ванни в тоненькому спальному халаті. Він відчув, що під тим халатом нічого більше немає, крім її гінкого тіла. — Підеш освіжитись? — запитала. І тут шалена хвиля захлеснула його з голови до ніг — він, не тямлячись, пригорнув її так міцно, ніби хотів втиснути в себе. На мить помітив в очах переляк, змішаний з пристрастю; її тендітний стан перетворився на тугу пружину, вона забилася в його обіймах, як риба в руках рибалки, водночас вуста обпекли п'янким поцілунком.
Йому снилося, що він купався в Дніпрі, а над головою — яскраве сонце. Таке яскраве і пекуче, що вода швидко нагрівається. Несила вже терпіти, така гаряча вода. Від того жару він і прокинувся. Ще не розплющивши очей, відчув, як по щоці тече щось тепле. Нарешті повіки його роз-клепились і він побачив Тамілу, її худенькі плечі, перси — як дві половинки "білого наливу", залиті місячним сяйвом. Вона плакала.
— Ти плачеш?! Чому?
— Не знаю. — Таміла припала до нього, зрошуючи чоло, ніс, губи сльозами. — Не знаю, що це за сльози. Але ти не тривожся… — шепотіла йому па вухо. — Це не сльози горя.
16
Секретарка порадила зачекати.
— Скоро вийдуть, — сказала і додала іронічно: — Вони давно вже засідають.
Незважаючи на тамбур, що відділяв приймальню від директорового кабінету, звідти чулися голоси, які ніяк не відповідали слову "засідають". Чередниченкові здалося навіть, що серед вигуків, що там лунали, були й нецензурні. Тим часом дівчина-секретарка на те ніяк не реагувала: спроквола клацала на друкарській машинці. За спиною в неї висіла картина, на якій було намальовано сумирну тиху заводь з двома човнами.
Несподівано двері відчинились і з кабінету вийшло десятка півтора збуджених чоловіків.
— …Ну, хто переміг? — посміхався Чередниченко, причиняючи за собою двері.
Директор підвівся з-за столу. Зак