Тільки великим зусиллям волі писар змусив себе не піддатися страхові і не дременути світ за очі.
— Гех! — видихнув Оникій, всадивши в яму кола.
Там щось хруснуло; кіл, кінець якого стирчав з-над ями, захилитався, і характерник, учепившись у нього, майже навис над могилою. Невдовзі осикова жердина перестала здригатись.
— Засипайте, — наказав характерник, але поряд залишився тільки старшина. Решта, між ними й Оверко, порозбігалися.
Хоч як кликав писар утікачів, а за лопату йому довелося братися самому. Оникій не допомагав; він сказав:
— Чого очі від ями відводиш, писарю? Поглянь.
На дні лежав гарний чоловік з білявим оселедцем і розбитою головою. З грудей у нього стирчав кіл.
— Бачив? Нікуди вже цей галдовик не втече. Я його надійно запечатав. А тепер засипай. Та затям: якщо мене чорти вхоплять, зробиш так само. І щоб паля з проклятого Богом дерева — осики — була. Бо інакше душа моя людей зводитиме.
Писар засипав, а на жердині, що на три лікті з землі виступала, Стефан всівся і щубратися заходився.
— Коней накажи випрягти й відпустити, — порадив Оникій, — нечисті вони. Воза також нехай не займають. А самі тиждень ставитимете свічки в церкві. Всі, хто тут був.
— І ти? — здивувався писар.
— Не допоможуть мені свічки, — відказав Оникій. — Покуту чужу зносити мушу.
Запорожці до переправи не поспішали; очікували, доки поромник перевезе характерника і старшину. Коли зійшли з порома на другому березі, писар запитав:
— Оникію, Кубуся Бог створив красенем. Звідки ота лиха начинка в ньому? Ну, душа?..
— Бо зачато його, коли місяць був уповні, — відказав характерник.
— А до чого тут місяць? Хіба всі, кого було зачато в повню, — галдовики?
— Ні, не всі... Але всіх галдовиків зачато, коли місяць уповні був. І так від закладин світу.
Вони вже наближались до фортечної брами, коли писар знову озвався:
— Тебе — також у повню?
— Авжеж, писарю.
— Але ж ти лиха не коїш.
— Було кому наробити лиха ще до мого нарождення... — відказав характерник.
— Ось ти виявився сильнішим від Кубуся. Але ж може з’явитися хтось, сильніший від тебе, а потім з’явиться ще хтось, сильніший від того сильнішого... Чи не станеться зрештою так, що над світом запанує галдовик?
— Станеться, — відказав Оникій. — В час, коли найгустіша тінь від Орба Землю вкриє, народиться хлопчик; два пальці на обох ніжках у нього зрощені виявляться, що є ознакою сатани.
— Коли це буде, Оникію?
— Не скоро, писарю. — Якийсь час характерник ішов мовчки, а тоді провадив: — Хлопчик той народиться десь за рік до тисяча вісімсот вісімдесят першого року, сума цифр якого дорівнює вісімнадцяти, що є числом звірини.
— В Євангелії сказано, що числом звірини є шістсот шістдесят шість, — зауважив писар. — Справді. Але там ще сказано, що число те людське; хто має мудрість, нехай порахує. Вісімнадцять — це сума трьох шісток. У числі 1881 друга частина є дзеркальним відбитком першої частини 18-ти. Хоч як крути, а рік перигею Орба є роком найгустішої тіні князя темряви, яка Землю вкриє.
— Ти кажеш, Оникію, про якийсь Орб, а не кажеш , що воно таке.
— Це важко пояснити, писарю... Ну, ось ти — чи завжди справедливим буваєш? Не поспішай відповідати — подумай.
Старий козак замислився.
— Не завжди, — відказав по часі. — Іноді не хочеться добро робити, а бува, й жорстокість казна-звідки береться. — Така душа людська, — сказав характерник. — Земля наша — жива істота, і вона також має душу. І в тій душі всього доста — і доброго, й лихого. Орб — лиха частина земної душі. Вона то віддаляється від планети, і тоді панує щось схоже на спокій, то наближається, згущується; у світ сутності злі приходять, звірство починається поміж людьми.
— Але ж хлопчик зі зрощеними пальцями на ногах прийде у світ за цілий рік до зловісного року, — знову зауважив писар.
— Істотного значення це не має. В плині часу той рік — тільки мить. Адже шлях до свого перигею Орб долає тисячоліттями. І тепер уже впродовж кількох віків знати його тінь. Але найгустішою вона буде в дев’ятнадцятому і двадцятому століттях... Так от, писарю, в межах 1870 і 1890 років у світ людей спустяться найлиховісніші сутності — апостоли нової релігії. Релігію ж ту буде оприлюднено 1881 року. А створить її чоловік, котрий і сам народився під числом звірини — року 1818-го. Релігія його переможе релігію Христа також у рік під числом звірини — 1917-й. І уславлять релігію антихриста двоє: один, котрий народиться 1870 року, і той, зі зрощеними пальцями на нозі. Перший процарює сорок два місяці, другий — більше тридцяти літ і помре у рік, сума цифр якого також дорівнюватиме вісімнадяти — у 1953-м.
— Оникію, звідки тобі знати, що станеться аж у такому далекому майбутньому? Адже не відомі ще обставини, які до цього призведуть.
— Писарю, я скажу тобі те, що сказав колись гетьманові: все, що було, є і буде, воно вже є. А тільки там, у іншому світі, і все воно поки що в дусі. Та настане час, і воно тілесним стане. А побувавши в цьому світі, знову в дух обернеться, відкинувши плоть, як одяг зотлілий.
Старий козак відчув омах чорних крил; птах сів на плече характерника.
— Що, горобчику, їстоньки захтів? — сказав ніжно Оникій, погладивши крука. — Потерпи. Справимо сьогодні поминки по галдовику. Адже справимо, га, писарю? М’ясця накажи принести.
— Подадуть вам із Стефаном і м’ясця, і до м’ясця, — відказав старшина. — Ось ти казав, Оникію, що галдовики — це ті, кого у повню було зачато...
— Не всі, а дехто з них. Хоча всі, зачаті, коли місяць уповні був, схильні бути галдовиками.
— Так отих двох галдовиків, що релігію нову уславлять, також з осиковими паколами ховатимуть?
— Ні. Але в землю тіла їхні Господь не дозволить покласти. В камені поховають. І до каменю з їхніми тілами потягнуться галдовики з усього світу. І стане те місце найпроклятіше на землі.
— А яка шкода від їхнього царювання буде людові нашому — українцям?
Оникій довго не озивався. Вони вже до майдану з тулумбасами і стовпом підійшли, коли він нарешті подав голос.
— Питаєш про шкоду...
Несподівано характерник обернувся та подивився старшині в очі. І знову писареві здалося, що на нього безоднею дихнуло. Цього разу це була безодня страждань і жаху. В нього ввійшло щось із тієї безодні — стисле в чорну маленьку зернину, яка бубнявітиме в ньому упродовж усього життя, висвічуючи дедалі нові й нові жахіття — у снах і наяву. Він бачитиме людоїдів і тих, хто призвів їх до людоїдства, українців, котрі понад усе ненавидять українців, синів, котрі зреклися батьків, він бачитиме дивні машини, що їздять без коней, і велетенських птахів з металу. Це була петля часу; ніби хто стьобнув простір у майбутнє і тут-таки сховав нагая.
— Щоб оповісти тобі про шкоду, яка буде українцям, та й багатьом народам, від віри антихриста і тих, що їй уклоняться, життя мого не вистачить, — сказав характерник.
— А той, що створив писання неправедне... Яка його доля буде?
— Він помре за два роки потому, як учення його буде оприлюднене. Поховають його на кладовищі, де ховають своїх сектантів сатаністи. Тобто покладуть у прокляту Богом землю.
Вже настало передвечір’я. Оникій з круком на плечі під дуба подався, а писар — до церкви. Щось дуже важке вклав у душу йому характерник. Таке важке, що він відчув себе старезним дідом. Гріхи, які часами млоїли совість воїна, раптом постали яскравими картинами. Тільки запах ладана й паленого воску перетворили ті картини на нечіткі обриси.
ГРЕЦЬКИЙ НЕГОЦІАНТ
Кафа. Місто яскравої зелені, смарагдового моря, тонкого шовку, білих рабів. Купці з усього світу злітаються, мов гайвороння, на її невільницький ринок. Греки, іспанці, араби...
Цього разу Алі-баші не треба було купувати красунь для султанського Сераля. Він мав відібрати дужих чоловіків для військових галер. Але де їх узяти? "Ці татарські шайтани хіба що тільки дітей та жінок зугарні в полон брати!" — злостивився баша. Майже три тижні гостював він у резиденції хана Гірея і за цей час придбав лише купку невільників. Та нарешті йому пощастило: на базар пригнали великий ясир — молдаван, поляків, урусів. Добравши потрібну кількіть полонених, посланець султанів востаннє відвідав ханів маєток і велів зніматися з кітви.
На палубі військової галери невільників попарно сковували ланцюгами. Поміж них було чимало козаків з пошрамованими тілами. "За цими треба око, — міркував баша. — Але для військових суден кращих веслярів годі й бажати".
Уже давно не стало видно Криму. Галасливі чайки і ті зникли; єдиними звуками були плюскіт води під п’ятдесятьма веслами, ритмічні удари бубна та окрики наглядачів.
Невільників загнали в трюм. Баша куняв на палубі на м’якій перині. Прокинувся, коли сонце вже сідало на воду. Дозірний доповів, що паралельно з галерою рухається якийсь вітрильник.
— Приготувати гармати! — наказав баша капуданові.
— Але ж, мій повелителю, вони під грецьким прапором; просять, щоб ми зупинилися для мирної бесіди.
Баша велів сушити весла, а бомбардирам бути напоготові.
Та його застереження виявилися марними. У променях західного сонця він побачив грецьких моряків та ще двох, що сідали в каїк, — негоціанта з великою чорною бородою і бритоголового худого чоловіка, либонь, драгомана.
Уже на палубі галери негоціант у зеленій чалмі, яка засвідчувала його грецьке походження , шанобливо вклонився, склавши руки по-мусульманському.
— Не кривди грека, о достойний, — перекладав драгоман. — Прийми цей невеликий подарунок.
Чорнобородий узяв у драгомана скриньку і, відкривши, подав баші. На зеленому оксамиті лежав чималий топаз. Суворе обличчя баші пом’якшало. Він наказав принести дві міндери і запросив гостей сісти. Тоді почав розпитувати про плавання, про здоров’я.
— Небезпечно стало плавати, — скаржився негоціант. — Пірати нишпорять. А з тобою, о мусульманине, нам буде спокійніше.
— Авжеж, — сказав баша. — Нехай тільки спробують... На моєму судні дві з половиною сотні військових, не рахуючи лоцманів та шістдесяти матросів. Ми їх зустрінемо ядрами з тридцяти п’яти гармат від кожного борту.
Слуги подали інжир, паклаву, щербет. Алі-баша був радий подарункові й компанії. Їхні судна йшли паралельним курсом, а він оповідав про ціни на живий товар, вихвалявся умінням вибирати невільників.