2*2=4?

Є незаперечні, загальновизнані твердження. їх, звичайно, не доводять, бо вони такі ж нормативні, як і оте 2X2=4.

Коли б хто запитав, як йому найкраще й, так би мовити, "найприродніше" вивчити, скажімо, німецьку мову, ми, певно, не вагаючись, порадили б йому їхати, якщо він має змогу, до Берліна. Коли б у вікторині стояло питання — якою мовою здебільшого говорять на варшавських вулицях? — певно, не знайти б жодної людини, яка сумнівалась би відповісти, що на варшавських вулицях говорять здебільшого, розуміється, польською мовою. Якби спитати, приміром, француза, яку літературу найбільше читають по бібліотеках центральних губерній РСФРР — російську чи грузинську, він, безсумнівно, стенув би плечима й кепорозуміло дивився б з хвилину на запитувача: "Ну, натурально ж,— російську!.." Бо, як двічі два виносить чотири, так ясно й те, що німецьку мову найкраще вивчати в самій Німеччині, на варшавських вулицях говорять польською мовою і в Росії читають та знають найбільше російських письменників.

Але.

Можна все своє життя прожити в одному з українських міст і не знати української мови, можна в київському трамваї звернутись українською мовою до кондуктора, й він не зрозуміє або удаватиме, що не зрозумів вас, може статись, що український письменник, виступивши перед провінційною аудиторією, натрапить на 90 відсотків слухачів, що зроду нічого не читали з його творів і нічого взагалі про нього не чули.

Хоч за аксіомою мало б бути так: найкраще й "найпри-родніше" можна вивчити українську мову в українському місті, на київських вулицях чуєш здебільшого українську мову, по міських бібліотеках 80 відсотків читачів споживають українську книжку. Адже 2X2=4? А втім, у наших українських умовах це треба ще довести. У нас це — ще теорема. В нашому повсякденному житті ми часто орудуємо тим часом тільки алгебрійіними літерами, що під них історичний процес поволі підставляє свої визначені числа.

Нас шестеро: В. Підмогильний, М. Терещенко, Я. Савченко, Г. Шкурупій, Г. Косяченко і я. Уманська Окрпо-літосвіта й редакція "Селянської правда" запросили нас на літературний виступ до Умані. Це, власне, перша літературна подорож київської частини сучасної української радянської літератури. Своїм добором наша група нагадує Ноєві принципи, коли він брав до свого ковчегу пари різних представників земної фауни: вусппівці — М. Терещенко і Я. Савченко, колишні марсіяни, тепер "дикі" — В. Підмогильний і Б. Антоненко-Давидович, "Нова генерація" — Гео Шкурупій, колишній вусппівець, нині здичавілий у пралісах занепадництва Г. Косяченко, плюс — в Умані нас дожидає недавній ваплітовець М. Бажан. Що й казати — склад розмаїтий, і кожної хвилини може вибухнути запекла дискусія, а то, дивись, і просто сварка. Наспіх виробляємо нашу подорожню конституцію. Вона коротка, але промовиста: жодної груповос-ті й жодних особистих рахунків, цього неодмінного аксесуару співжиття кількох українців.

Картаті плахти ланів стеляться перед вікнами і зникають. Мов у велетенській "Кустарспілці" розкладає їх поспішно продавець, щоб мерщій збутись обов'язку. Затримати б їх перед очима. Висунутись із вікна й дивитись на розлогі лани, що запнули землю аж до обрію. Це ж уперше цього року так близько бачиш зелені жита. І тоді пригадуєш, що вже заходить на середину липня, що незабаром буде осінь, сльота, дощі. І тоді кривдно стає, що ці міські редакції і контори засотали теёе в душних кімнатах серед кучугур рукописів, що вони вкрали в тебе півліта. Мідне кружало сонця десь глухо одби-ває вечірні куранти. Ось воно зараз упаде за сині пагорки хмар і запалить по-гайдамацькому крайнеба. Ех, спинити б поїзд, вилізти з вагону й податись просто на ту пожежу! Але поїзд мчить далі. Він на хвилину сшинився на Сорочому броді й летить до Фастова. Прот§ — що це означає "летить?" Це український поїзд, що нурсує між Києвом та Уманню, і через'те поняття "летить" для нього — досить умовне, навіть гіперболічне. Насправді — він поволі, але певно одкидає назад телеграфні стовпи, роздратовано стукає колесами на стрілках і без особливого галасу під'їздить до станції. Я люблю українські залізниці з кумедними назвами станцій і традиційними вусатими Гаврилами. Де ви ще найдете отакий Сорочий брід, що на ньому — ні сороки ні броду? А ці Гайрили, що завжди професійно сердиті, буркотливі, але в цілому — страшенні симпатяги? Ці Гаврили вбралися тепер у французькі кепі з червоною стрічкою, але це мало європезує їх: атавізм чумацької мажі і безкрайого українського степу міцно сидить у них. Через те Гаврило — це конденсований тип. Його годі забути. І то недарма під імперіалістичну війну солдати-українці, закинуті до Румунії, не могли собі одмовити в насолоді крикнути на всю "пельку: "Гаврило, вертешті!" Це був кепський переклад нашого запашного: "Крути, Гаврило!" Румунські кондуктори ненавиділи за це наших солдатів.

^ Казятин. Це з тих українських станцій, станцій-стрілок, що на них воєнна фортуна не раз переводила на різні колії поїзд історії. Але сумирний тепер Казятин. Публіка, ще за старою звичкою, тиснеться й поспішає коло виходу на перон, але, власне, спішити нема чого. В поїзді багато вільних місць, і зупинка тут аж 20 Хвилин. Через дві хвилини, коли нові пасажири вбгаються у вагони, на пероні буде тихо й мертво. У великій просторій залі куняє кілька пасажирів і сидить на кошику матрос — відпускник. Це не торбарі 19-го року, що брудним лахміттям завалювали Казятин, не зморена в боях червоноармійська рота, що затопила скаюрченим тілом паркетну підлогу першої класи, і цей низенький матрос-комсомолець — це не матрос, обвішаний кулеметними бйндами і парочкою бомб на боці... Життя давно увійшло в береги, і поїзд історії їде певним маршрутом. Тільки буфетники немов стрепенулись оце від куняння й поспішно наливають нам чай. Шість душ нас, що воднораз звертаються до них по-українському,— це справляє на них якесь своє вражін-ня, і вони намагаються й собі відповідати по-українському. Це в них виходить, наче своєрідний "бон-тон", як у того портового офіціанта, що може втнути кілька слів з усіх найголовніших європейських мов. "Мы, так сказать, тоже не отстаем от украинизации и вообще политики". А ось із газетним кіоском — гірше. Я з Терещенком підійшли поспитати українських журналів. Кучерявий продавець в окулярах трохи ніяково відповідає:

— Собственно, украинские журналы были, но, понимаете, они уже разошлись.

Дивний, справді, попит на українські журнали, що їх ото так притьмом розкупили, а російські облогом лежать на прилавку.

— Ви, певно, малу кількість передплачуєте, не вистачає?

— Нельзя сказать... Собственно, берем столько, сколько расходится.

— Але ж розійшлися всі, значить, можна було б іще більше продавати?

— Конечно, можно. Вот "Глобус" — еще штук пятьдесят можно было бы...

Так, "можно было бы", але чомусь не продається...

Продавець трохи збентежений. Він намагається щось сказати, але йому, видно, бракує якихось потрібних слів.

Ми дивимось на велику шкляну шафу, де репрезентують українську літературу "Вишневі усмішки", і хочемо йти, але нас спиняє продавець:

— Я извиняюсь, вы будете из контрагентства или издательства?

Терещенко погладив долонею щоку і мляво відповів:

— Та ні, ми так просто цікавимось.

— Ах, "цикаветесь"!.. Продавець заспокоївся.

Як виявилося далі, українські журнали не тільки в Казятині, але й у Христинівці (а може, й іще багато де) "вже всі порозходились". Проте, коли ми повертались назад, вони несподівано вродились. Розуміється, це були старі числа, що їх уже давно прочитано,, але... 2X2=4? Очевидно, за ці три дні на них несподівано зріс попит...

Умань. Умань чи Гумань? Це така ж сама проблема', як і — Винниця чи Вінниця? Проте її розв'язують просто: установи на вивісках і штампах пишуть "Гумань", а місцева людність вимовляє— Умань. На станції нас зустрічає редактор "Селянської правди", тов. Іванченко з групою уманських товаришів. Два автомобілі одвозять нас до готелю. Умань — окружний центр, Умань — місто, щр після районування не обернулось у містечко типу колишніх "заштатних городів", а навпаки — набрало всіх належних міських рис. В місті два пам'ятники: Ленінові й Котовському, на вулицях спішно ремонтують брук, а пішоходами в неділю поволі шпацірують уманські громадяни. На головній улиці їдальня "Европа" (неодмінно — "Европа" чи "Версаль"!) і найкращий готель. У готелі — на європейську ногу: покоївки, розклад руху поїздів і навіть ванна. Тільки на дверях до відходку поважно й пересторожливо написано оповіщення:

"Л иц а, замеченные й злостном пакощении (тут перелічено зразки цієї своєрідної розваги), будут привлечены к принудительной уборке и штрафу".

Заходи, що й казати, рішучі, але ж і стимули до них,

певно, були не абиякі! "

На вулицях висять афіші про наш виступ у Будосі, а у вітрині книгарні ДВУ виставляють Знижки й портрети письменників, що приїхали. Для українського письменника це новина, навіть, якщо хочете —^ розкоші. А втім, що ж: у 70-х роках минулого століття український поет Щоголів писав свої вірші, розраховуючи на аудиторію, що була з самих його дітей, років п'ятнадцять тому український письменник друкував свої! твори, майже не одержуючи гонорару; наш сучасний письменник друкує свої твори, одержує гонорар, але він ще не є масовий письменник, розуміючи це "масовий" у відсотковому відношенні до людності України. Його читають і знають тільки певні читачівські кола — вчителі, студенти, літератори й поодинокі аматори літератури. Коли пишуть про нашого письменника в афіші чи в газетній хроніці, ще й досі неодмінно додають — український письменник. Певно, видалось би кумедним, якби, скажімо, десь у Тулі надрукувати в афіші: "Сегодня состоится вечер

известных русских писателей Б. Пильняка и В. Иванова". Адже кожний знає, що Пильняк та Іванов — російські письменники, і таке повідомлення скидалось би на "масляное масло", "военный солдат" і "мертвый мертвец". Але в нас іще треба додавати "український", інакше багато хто вважатиме, що то письменник— російський... Розуміється, це все відходить у минуле, вже небагато часу треба, щоб воно залишилось, як архівні характерні дрібнички. Перед нашими очима українська книга здобуває собі масового робітничого читача, випростовується до своєї книги й наше село, бо ж таки 2Х 2=4, але, признатись, нам таки приємно було читати на редакційних дверях велике повідомлення, що квитків до Будосу на вечір українських письменників уже нема.

Коротенька нарада з редакції.