Третій день стоїть довжелезний інтендантський поїзд сотника Шурабурі на станції Здолбунів, не знаючи, куди йому податись — чи то до Рівного, чи до Шепетівки. Річ у тім, що до Рівного наближаються поляки — озброєний і екіпірований у Франції корпус генерала Галлера, а під Шепетівкою точаться запеклі бої з червоними, де на українську армію напосідає Боженко з своїми таращан-цями, той самий несамовитий Боженко, про лють якого ходить стільки страхітливих чуток. ї ось довга валка товарняків з одним пасажирським вагоном і паротягом увесь час на парах, готова першої-ліпшої хвилини покотитись далі, стоїть нерухомо серед завмерлих колій проти здолбунівського вокзалу, а сотник Шурабуря раз у раз бігає на телеграф, намагаючись зв'язатися з військовим міністром або штабом дійової армії чи, на гірший випадок, бодай з кимось із членів Директорії, щоб одержати вказівки, куди він тепер має їхати з своїм інтендантським поїздом і де та кому повинен нарешті здати те цінне добро, що лежить у товарних вагонах, вивезених із Києва ще на початку лютого.
Це справді фатальний ешелон, якого не може позбутися сотник Шурабуря і який, мов приречений, блукає вже три місяці неприкаяний по станціях Правобережжя й ніде не може розвантажитись. А тут стільки того майна, такого потрібного українській армії, якого так дбайливо повишкрібав із гетьманських інтенданських комор Шурабуря! Солдатські чоботи, шкіра на підметки, шинелі, гімнастерки й штани колишньої царської армії, навіть теплі кожушки, не кажучи вже про вагони з цукром, повидлом і локшиною. Усе це пакував сотник Шурабуря на станції Київ-1-Товарний, а в останні години перед від'їздом, коли червоні підступали вже до Дарниці, познімав на станції всі телефонні апарати й повикручував електричні лампочки, щоб не дістались ворогові. І все це коштовне майно ніхто не хоче ніде приймати в сотника. Постояв трохи у Фастові, відкіля його спровадили до Вінниці, де тимчасово розташувалась Директорія та її міністерства, але й тут сотник Шурабуря не нагрів місця: в зв'язку з дальшим наступом червоних Директорія й увесь уряд Української Народної Республіки спурхнули до Кам'янця-Подільського, а за ними подався й нещасливий інтендантський ешелон. Здавалось, отут буде й кінець мандрівній епопеї сотника Шурабурі, так де там! Ешелон загнано в глухий тупик між іншими поїздами, що спинились тут мовби довіку, бо залізничний міст на Дністрі висаджено в повітря і ходу далі нема. Марно сотник оббивав пороги різних відділків військового міністерства, поткнувся був навіть до коменданта міста, але ніхто не хотів брати на себе відповідальності й дати наказ розвантажувати ешелон, бо ні в кого не було певності, чи довго уряд УНР перебуватиме в теперішній тимчасовій столиці — Кам'янці-Подільському: наступ червоних тривав далі, й становище на фронті ставало дедалі загрозливішим.
Наприкінці березня уряд і всі міністерства перебазувались до Рівного, а коли червоні здобули вузлову станцію Жмеринку, сотникові Шурабурі наказано спішно вирушати з Кам'янця-Подільського теж у тому напрямку.
- Борис Антоненко-Давидович — Смерть
- Борис Антоненко-Давидович — Гроза
- Борис Антоненко-Давидович — Слово-анкети
- Ще 87 творів →
Довго простоюючи на великих і малих станціях, щоб пропустити військові ешелони й пасажирські поїзди, інтендантський поїзд сотника Шурабурі нарешті дістався до Здолбунова і опинився мов у пастці. Як кажуть: ні сюди, Микито, ні туди. Що хочеш, те й роби, а що саме слід робити — сотаик не знає і через те морочить голови здолбунівським телеграфістам, вимагаючи зв'язати його будь з ким із вищих сфер республіки. Телеграфіста тільки знизують винувато плечима: ніхто не може відповісти їм, де перебуває нині уряд, де штаб дійової армії, вони не знають навіть, де тепер головний отаман Петлюра... Тільки й того, що під Шепетівкою точаться й далі запеклі бої, а неподалеку від міста Рівне з'явились кінні польські роз'їзди.
Непевність становища й цілковита невідомість дуже бентежать сотника. Що він має робити, коли до Здолбунова підступлять поляки або червоні? Здати їм, як трофей, свій інтендантський поїзд? Поїзд, якого так зберігав сотник Шурабуря, не спокушаючись на пропозиції спекулянтів продати той чи той вагон з цінним добром, пильнуючи цілість кожного вагона від зазіхань злодіїв і мародерів? Ні, такої ганьби він допустити не може! Висадити в повітря всі вагони? Але в нього нема для цього вибухівки: інтендантам не належиться її мати. Боронитись? Але чим і з ким? Охорона поїзда має десять рушниць, у самого сотника, крім нагана, і ручний кулемет системи Льюїс з двома тарілками набоїв, але хіба цим оборонишся? Щоправда, десять козаків охорони — надійні хлопці: всі вони з Кагарлика, відкіля набрано й охоронну сотню головного отамана, але до них не рівнятись козакам Шурабурі. Там ціла сотня охороняє вагон першого класу з Петлюрою й кількома ад'ютантами та свій пасажирський вагон, де сплять і відпочивають, а тут десять козаків вартують по черзі двійками аж сорок товарних вагонів і вже зовсім знесилились від постійного недосипання, не кажучи про те, що й їх пригнічує загальна непевність становища. Інші, надісь, дезертирували б нишком один за одним, а ці — ні, тримаються купи: з Кагарлика ж бо!
І все ж годі й думати відбитися з ними від більш-менш серйозного ворожого нападу.
Сотник Шурабуря займає маленький відділок у вагоні біля дверей, де звичайно міститься кондуктор. З єдиного вікна у відділку видно порожній перон, по якому зрідка пробіжить хтось із залізничників, але його увагу привертає майдан за вокзалом, де скупчилось багато селянських возів, наїжджають нові, розпрягають коней і, з усього видно, мають намір розташуватись тут надовго. Чого це вони з'їжджаються сюди? Адже всі знають, що пасажирський рух припинився через недалекі бої, і якщо й зможе тут з'явитися поїзд, то тільки панцерний — з більшовицького чи польського боку, але такий поїзд не бере пасажирів, а несе з своїх кулеметів та гармат смерть. І все ж селяни з'їжджаються, сходяться купами, про щось говорять, а дехто навіть розклав багаття й варить страву.
У котрий уже раз за сьогодні сотник хапає свого ціпка і, накульгуючи на праву ногу, поспішає на телеграф з марною надією дізнатись про щось нове, але нового нічого нема: так само під Шепетівкою точаться й далі бої, а в Рівному, хоч і нема ще поляків, але вони десь зовсім близько.
— Чого це стільки людей з'їхалось за вокзалом — ярмарок чи базар має бути? — спитав сотник телеграфістів, але ті ніяково перезирнулись між собою, і лиш за хвилину літній телеграфіст зважився сказати:
— Це вони прочули про ваш ешелон, от і поспішають із ближчих сіл.
— А що їм до мого ешелону? Я не торгую тим, що везу.
— Та вони й не збираються щось купувати — просто чекають, коли ви з своїми вояками покинете ешелон, бо знають і про поляків, і про більшовиків...
— Он воно як! — Сотник спохмурнів і вийшов із телеграфної. "Невже справді селяни, свої українські селяни, злітаються сюди, як круки, чуючи падло?" — подумав сотник і попрямував на майдан, де гуло справді, як на ярмарку.
— Добридень, люди добрі! — привітався сотник, і ближчі до нього дядьки спокійно відповіли:
— Здрастуйте й вам.
— Чи базарювати збираєтесь, чи ще яка причина принесла вас сюди в такий неспокійний час, коли ось-ось можуть тут застрекотіти кулемети й почнуть розриватися снаряди? — спитав сотник серед раптової тиші, пильно вдивляючись у селянські обличчя, але ні ворожнечі, ні приязні він не помітив навколо себе: просто заклопотані своїм ділом люди, яким байдуже до всього іншого. Тільки якийсь худезний дядечко, що стояв проти сотника, благально промовив:
— Нам би хоч трохи мануфактури та щось на ноги, бо самі бачите — світимо задами й ходимо у личаках...
— Так, тепер дуже сутужно з мануфактурою і взуттям — нема нічого в крамницях, — погодився сотник, а хтось збоку підкинув:
— Так сутужно, що далі вже й нікуди!
— Хоч живими в домовину лягай! — вигукнув хтось із дальніх рядів, і чийсь глузливий голос підтримав його:
— Тільки ж соромно ставати на тому світі перед Божі очі голими й босими...
"Убогії ниви, убогії села, убогий обшарпаний люд..." — пригадалося Шурабурі з Грінченкового вірша, і він, щоб якось розрадити селян, співчутливо промовив:
— Правда ваша, люди добрі: біда обсіла нас усіх, але треба ще трохи потерпіти — ось розіб'ємо наших ворогів, і тоді буде все: і чоботи, і мануфактура, й оселедці...
— Е, це вже чули ми: казали — балакали тут усякі, — сказав сердито якийсь дядько, не ховаючись за спини інших, а ступив наперед і зовсім уже роздратовано крикнув: — А нам треба не балачок, а чобіт і одежі!
— Ви б нам хоч трохи одпустили мануфактури та ременю, — знову заскиглив худезний дядько в латаній свитині, що стояв перед сотником. — У вас же у вагонах, кажуть, стільки того добра!..
— Не маю права. Це військове майно, потрібне для нашої української армії, — з жалем у голосі відповів сотник, а нахабний голос у задніх рядах знову загорлав:
— Та все'дно ж розбіжитесь, як тільки підступлять большаки або поляки, то хай би вже люди попользува-лись!
Сотник спохмурнів і суворо проказав:
— Ні, не розбіжимось, а будем боронитись! На те в нас і зброя є!
Він круто повернувся й пішов геть. Позад нього хтось прокричав услід: "Бачили, як ви боронитесь! Мабуть, аж з самого Києва нагнали вас сюди..." Але сотник удав, що не почув цього кепкування, і сквапно пошкутильгав через перон і колії до свого вагона.
Обурення й презирство, образа й жаль, співчуття й власна безпорадність краяли скаламучену душу Шурабу-рі, коли він повернувся до свого відділка і присів на лаві біля маленького вагонного столика, підперши рукою важку від думок голову. Йому хотілось спокійно обміркувати все, що він бачив і чув на привокзальному майдані, але в двері тихо постукано.
— Хто там? Увійдіть! — гукнув Шурабуря, незадово-лений, що йому заважають наодинці гаразд подумати.
До відділка несміло ввійшов молоденький телеграфіст, котрого Шурабуря встиг помітити ще раніш у телеграфній.
—— Я вибачаюсь, але тут таке діло...
— Якась нова звістка? — вп'явся очима в парубка сотник, але той заперечливо хитнув головою:
— Нових телеграм нема, але...
— Так у чому ж тоді річ? — спитав Шурабуря, ледве стримуючи своє роздратування.
— Ви, пане сотнику, надарма виходите на привокзальний майдан самі, без варти.
— Цебто як? — вкрай здивувався Шурабуря.
— Вам не можна так робити, бо наші дядьки тепер роздратовані, я певен, що в декого з них під сіном на возі є навіть гвинтівки.
— То що ж ви мені радите — боятись своїх українських селян? — глузливо спитав Шурабуря.
— Не боятись, а бути обережним.